Національна економіка після війни: відновлення чи розвиток?

Економіка
10 Травня 2022, 18:58

Обговорення відбудови України після війни ведеться все активніше, притому не лише на національному, але й на міжнародному рівні. Дискусія пожвавлюється по мірі того, як зміцнюється переконання у здатності України не лише вистояти, але й відновити контроль над своїми окупованими територіями. Предметнішими стали й пошуки ресурсів для відновлення. У розмовах про джерела фінансування на Заході усе частіше згадують про конфіскацію російських активів, наразі лише заарештованих.

 

Але паралельно з цим все більш актуальним стає питання про зміст та мету повоєнного відновлення України. Чи йтиметься лише про відбудову зруйнованого та по-суті повернення української економіки до довоєнного стану, нехай з поправкою на відомі обставини? Чи все ж йтиметься про більш масштабну реконструкцію, котра б перетворила Україну на економічно потужну державу, яка у перспективі матиме, окрім всього іншого, достатньо власних ресурсів для забезпечення свої безпекових потреб? Останнє питання геть не філософське. Коли буквально напередодні російської інтервенції Володимир Зеленський вимагав від Заходу фінансування для зміцнення нашої армії, він  нічого не вигадував. Слабка економіка без високих темпів зростання справді не здатна до адекватного, а головне довгострокового гарантування національної безпеки, а тим більше в умовах, коли дедалі більшу роль відіграють дорога та високотехнологічна зброя і оснащення.

 

Тому дуже важливо, щоб уже зараз в суспільстві і у високих кабінетах утверджувалася думка, що процес реконструкції України не повинен обмежуватися відбудовою зруйнованої критичної інфраструктури чи житлового фонду за кошти донорів чи тим більше кредиторів. Бо наразі бачення європейських високопосадовців сфокусоване саме на цій складовій «другого етапу» дпомоги («першим» вважається поточна підтримка в умовах війни). Скажімо, під час виступу у Європарламенті президент Єврокомісії Урсула фон дер Ляєн заявила наступне:  «Обсяг руйнувань вражаючий. Лікарні, школи, будинки, дороги, мости, залізниці, театри, фабрики — важко навіть перерахувати, скільки усього має бути поновлено… З нашою підтримкою, за допомогою міжнародних фінансових інституцій та інших глобальних партнерів, українці зможуть відбудувати Україну для наступних поколінь». А уже потім, мовляв, цей пакет відновлення має привести в країну інвестиції та допомогти у просуванні необхідних реформ, усунути слабкі місця та створити основу для стійкого та довгострокового зростання. «Це може допомогти у боротьбі з корупцією… привести правове середовище у відповідність до європейських стандартів та радикально вдосконалити українські виробничі спроможності. — міркувала фон дер Ляєн. — Це принесе стабільність та впевненість, які є необхідними, щоб зробити Україну привабливою для прямих іноземних інвестицій». Аналогічну по змісту заяву під час нещодавньої донорської конференції у Варшаві зробив і президент Європерйської Ради Шарль Мішель: «Ми допоможемо відновити вашу країну та вашу економіку, ваші будинки, школи, лікарні, бізнеси…». 

 

Як бачимо, розвиток виробництва, але й навіть бізнесу (який, як свідчить досвід України останніх десятиліть, може розвиватися й на тлі занепаду останнього), наразі не належить до пріоритетів. В кращому випадку передбачається, що економічна активність буде відновлюватися автоматично з проведенням реформ та адаптації до європейських стандартів. І все це відбуватиметься переважно за рахунок створення привабливих умов для прямих інвестицій іноземного бізнесу в Україну. Проте досвід повоєнного відновлення тих же європейських країн свідчить, що ключовим елементом відбудови має стати саме програмування та просування логіки економічного розвитку. Лише тоді відбувається успішне формування стійкої національної економіки і фінансової спроможності держави. Тимчасом навіть найщедріша зовнішня допомога, спрямована на невиробничі цілі, сама по собі не лише не допомагає досягти згаданої мети, але навіть може ускладнювати її досягнення, підсаджуючи країну на голку донорських вливань. 

 

Читайте також: Газ на крові

 

У владних колах України визначення оптимальних підходів до відбудови також лише триває. Під час нещодавньої міжнародної конференції донорів Володимир Зеленський заявив, що нам потрібен сучасний аналог «плану Маршалла», який у його сучасному розумінні передбачає «гроші, технології, фахівців і можливості зростання, необхідні для повернення до мирного життя, модернізації та соціального розвитку». В уряді ж повідомили, що наразі спільно з експертним середовищем та бізнес-асоціаціями лише працюють над планом економічного відновлення України і готові залучати громадський сектор до формування цього документу. Наразі сформульовані лише його «основні принципи». 

 

Торгувати насамперед з друзями

 

Як зазначає економічний віце-прем’єр-міністр Юлія Свириденко, в основі плану відновлення має лежати партнерство з країнами G-7 та ЄС в режимі трансферу технологій і доступу до фінансових ресурсів. А ключовим підходом стати надання відповідними державами гарантій своїм компаніям для інвестування в Україну. При цьому відновлення економіки України має відбуватися «на основі та завдяки повному доступу до ринків ЄС та країн G-7», що має допомогти виробникам інтегруватися у світові торгові ланцюжки та наростити експорт. Велика Британія та країни Євросоюзу уже оголосили про намір скасування імпортних мит на українські товари. А український уряд очікує на аналогічні дії з боку урядів США та Канади. У рамках такої ж логіці визначено й інший пріоритет з-поміж заявлених принципів майбутнього плану відбудови, а саме налагодження логістичних маршрутів в західному напрямку. Уряд працює над розширенням їх пропускної здатності, адже наразі через черги на кордоні «Укрзалізниця» уже змушена обмежувати перевезення у напрямку Молдови, Румунії та Угорщини. Відтак – йдеться про отримання статусу кандидата, а потім і повноправне членство в ЄС. Це має забезпечити Україні доступ до структурних фондів Європейського Союзу, що має відіграти важливу роль у повоєнній відбудові.

 

Читайте також: Зручна вибіркова амнезія, або Німецька історична (без)відповідальність перед Україною

 

У цій частині пріоритети уряду видаються абсолютно логічними в умовах, що склалися ще до російського вторгнення, а після стали ще більш актуальними і набули ще виразніших геополітичних акцентів. Адже країни Заходу стали для української економіки основним партнером ще до війни. Наприклад, як свідчать дані за 2021 рік, з усього експорту українських товарів на $68,2 млрд, постачання до країн ЄС та НАТО становило понад половину — $35,1 млрд, а по продукції машинобудування — взагалі майже 70% ($3,9 млрд із $5,6 млрд). До цих країн уже тоді реалізовувалося 60% усього експорту українських послуг. Водночас звідти надійшло 80% накопичених в Україні прямих іноземних інвестицій ($49,1 млрд із $61,2 млрд), понад 90% запозичень приватного сектору ($39 млрд із $43 млрд) і далі надходить понад 80% усіх грошових переказів українських заробітчан (наприклад, у ІІІ кварталі 2021 року — $3,3 млрд із $4 млрд). 

 

Двома іншими важливими економічними партнерами донедавна залишалися Росія разом з Білоруссю (остання виконувала часто посередницьку роль) та Китай. Проте після 24 лютого економічні контакти із ними або повністю згорнуті, або різко зменшилися. І у випадку Китаю навряд чи має сенс їх повноцінне відновлення чи тим більше нарощування. Як з огляду на теперішню стримано проросійську лінію Пекіну, так і усе більш ймовірне загострення відносин між КНР та країнами, які наразі надають Україні найбільшу підтримку у захисті від російської інтервенції. Маючи гіркий досвід, потрібно уникати в майбутньому формування надмірної залежності від торгівлі із державами, які у разі нового витка глобального протистояння з високою імовірністю можуть виявитися по різні боки фронту з Україною. Незалежно від того чи буде у воно у формі «холодної» чи «гарячої» війни. 

 

Якщо додати до усього цього проблеми з відновленням зовнішніх торгівельних операцій України через порти, через котрі донедавна здійснювалася левова частка торгівлі саме із країнами Азії та Африки, то необхідність орієнтації української економіки на країни ЄС та НАТО тепер стала ще більш виразною, аніж була у 2021-ому році. 

 

Важлива взаємність

 

З-поміж запропонованих урядом принципів відбудови неоднозначним виглядає намір відновлення економіки на принципах дерегуляції та лібералізації. З одного боку, це може бути ефективним для пожвавлення національнго бізнесу та, можливо, залучення компаній із тих країн, які активно підтримуватимуть Україну та з якими важливе подальше зближення. Однак важливо, щоб при цьому держава зберігала свою роль захисника українського ринку від експансії виробників із інших країн. Особливо з тих, які продемонстрували свою недружність чи байдужість у важкий час, як от Китай, Індія та низка інших азійських держав. Вони поставили на перший план власний інтерес у розвитку відносин із РФ, тож у торгівельно-економічних відносинах з ними Україна у подальшому так само має виходити виключно із власних економічних інтересів. І всюди, де спостерігається перекіс у поточній структурі та обсягах торгівлі не на користь України, треба вживати рішучих, аж до жорстких заходів регулювання та обмеження доступу їхніх виробників готової продукції до українського ринку. На відміну від країн НАТО та ЄС, які важливі з точки зору підтримки України у захисті від російської агресії, жодних підстав відмовлятися від економічного егоїзму у відносинах із ворожими чи нейтральними країнами не може бути. А саме вони часто мають явні переваги в торгівлі із Україною готовою промисловою продукцією. 

 

Це важливо в контексті того, що серед іншого у принципах відбудови заявлено про перехід від експорту сировини до переробки в тих галузях, які дають найбільшу експортну виручку. В уряді серед таких галузей називають сільське господарство та металургію, де «завдяки переробці можна буде досягнути її значного зростання». На жаль тут не все так однозначно. Оскільки без активної державної політики щодо захисту національного ринку від азійських конкурентів та політики узалежнення їх доступу до українського ринку аналогічними можливостями для українських постачальників готової продукції на їхніх, досягнути успіху буде навряд чи можливо. 

 

Читайте також: Тімоті Снайдер: Історична відповідальність Німеччини за Україну

 

Наприклад, українська металургія після знищення маріупольських комбінатів має в рази менші потенційні обсяги навіть напівфабрикатів чорних металів, які вона може запропонувати на експорт. Водночас імпорт металопродукції із високою доданою вартістю уже зараз становить значну частку від внутрішнього споживання. І у зв’язку із відновленням та розбудовою української інфраструктури після завершення бойових дій цей імпорт може різко зрости. Щоб цього не сталося, а найбільш привабливі замовлення діставалися українським виробникам та сприяли еволюції української металургії та металообробки (від виробництва напівфабрикатів до продукування готової продукції із високою доданою вартістю), потрібні цілеспрямовані зусилля держави, спрямовані на обмеження доступу азійських конкурентів. 

 

Не проста ситуація і з агропромисловим сектором. Обсяги світової торгівлі зерном і борошном неспівставні на користь перших. Тож переробляти більшу чи бодай відчутну частку експортованого зерна і продавати його у вигляді борошна, не кажучи уже про готові борошняні вироби, усе одно не вдасться. Тим часом перспективи переходу до виробництва в АПК виробів із більшою доданою вартістю переважно пов’язані із розширенням виробництва тваринницької продукції та її переробки харчопромом. Проте це завдання неможливо реалізувати без відкриття для такої продукції досі закритих під різними приводами ринків Китаю, Індії та інших великих споживачів в Азії. Вони мають або їх відкрити, або у свою чергу їх виробники мають бути обмежені в доступі до українського ринку найрізноманітнішої готової продукції, яку постачають зараз. 

 

Серед планів уряду щодо відбудови також передбачено пріоритет «локалізації не менше 60%» виробництва продукції для потреб відбудови. Це має дати поштовх економіці, створити нові робочі місця, пожвавити підприємницьку активність. Проте, знову ж таки, основне питання полягає в здатності передбачити реальні механізми для такої локалізації. І навіть не стільки локалізації як такої, а розвитку саме українського виробничого бізнесу. Адже поверхова локалізація може звестися до розміщення в Україні окремих низькомаржинальних виробництв у глобальних бізнес-ланцюжках транснаціональних компаній. У певних масштабах це може розглядатися необхідним в умовах відбудови для набору економічної маси. Проте важливо на рівні державної політики почати розділяти локалізацію окремих виробництв іноземних компаній та розвиток власне українського бізнесу. Щоб перші в цьому процесі не затінили і не маргіналізували другий.