Однак тоді ж таки націоналізм виявляє свої найсуперечливіші позиції: спочатку в ньому панували ліберальні й демократичні риси, згодом — консервативні, а потім шовіністичні, що призвело до світових воєн, після чого, здавалося б, націоналістичні настрої згасли. Але імперії й далі занепадають завдяки національним рухам: згадаймо розвал СРСР, Чехо-Словаччини, Югославії, валлійський, шотландський чи ірландський націоналізм у Великій Британії тощо.
Прийнято вважати, що поняття «народ» визначається такими критеріями: мова, релігія, етнос, історія, традиція. Усі націоналісти погоджуються щодо впливу культурно-психологічних чинників на нації. Та доволі часто національну ідентичність вважають чимось раз даним і незмінним. Такі крайні націоналісти, як носії фашистської доктрини, говорять про прагнення моноетнічності або ж чистоту раси. Але існують різновиди інклюзивного націоналізму, що передбачають поліетнічність і полірелігійність.
Націоналізм як ідеологія почав розвиватися разом із доктриною суверенності народів. Її засновником, а точніше розробником ідеї загальної волі, котра є суспільним інтересом, можна вважати Жана-Жака Руссо. Згідно з нею народ має свої права та обов’язки й не мусить коритися монархам або завойовникам і сам є джерелом влади.
У будь-якому разі націоналізм як політична ідеологія, а не культурний або етнічний рух часто має не надто розвинену теоретичну базу й найбільше посилається на емоційні елементи: апелює до міфів і почуття спільного призначення, говорить про дух спільності тощо. Утім, і тут є раціональні чинники, наприклад ідея моральних цінностей. Теоретиками культурного націоналізму можна вважати Йоганна Ґоттфріда Гердера (1744–1803) і Йоганна Ґоттліба Фіхте (1762–1814), котрі підносили значення німецької культури на противагу ідеям Французької революції. Гердер стверджував, що кожен народ є творцем «народного духу» (Volksgeist), який дає йому специфічну творчу силу. А Фіхте говорив про силу німецької нації в протистоянні французькій навалі.
Проте в ХІХ столітті націоналізм радикалізується й набуває форм шовінізму. Ця назва походить від легендарного солдата-патріота Ніколя Шовена, фанатично відданого Наполеонові І. Найдужче така форма націоналізму розвинулась у Росії (слов’янофільство, панславізм — єдність місії слов’янських народів) та Німеччині (пангерманізм, який базувався на расистських і антисемітських доктринах).
Але можна також говорити і про ліберальний націоналізм, що є найдавнішою формою цієї політичної ідеології й пов’язується з ім’ям Джузеппе Мадзіні (1805–1872), який почав займатися революційною політикою як член таємної організації карбонаріїв «Молода Італія». Свій націоналізм він будував на вірі в націю як спільноту з єдиними мовою та культурою. Мадзіні був переконаний, що емансипація народів допровадить їх до вічного миру.
Таким чином, головною метою націоналізму є створення національної держави й самостановлення, що реалізується двома способами. По-перше, через об’єднання земель і народів, а по-друге, через здобуття незалежності, що й уможливлює розвиток культури та політики. Однак приклад бретонців і басків показує наразі, що говорити про від’єднання не обов’язково.
Деякі дослідники розглядають національну ідентичність як історичне утворення. Ентоні Сміт робить наголос на тяглості між сучасними націями й етносами, що їм передують. Ернест Ґеллнер пов’язує націоналізм із модернізацією, тобто переходом до індустріалізації. А Бенедікт Андерсон наполягає, що нації — це «уявні спільноти», тобто ментальні конструкції, в яких ідентичність є цілком ідеологічним утвором.