Нація спільної біди

Ця країна створена Голокостом. Хоча вона цього ніколи не визнає. Голокост – це узагальнена назва єврейської трагедії напередодні та під час Другої світової війни. Цілеспрямований, добре спланований та ідеологічно обґрунтований геноцид. Слово походить із грецького тексту Біблії, через латину воно потрапило до англійської й від початку, ще з маленької літери, вживалося стосовно геноциду вірмен у Туреччині. Євреї частіше вживають слово «Шоаг» (івритом – «катастрофа», без уточнень). Геноциди траплялися в людській історії неодноразово. В самих євреїв часто також виникали проблеми з сусідами, які закінчувалися різаниною. Голокост залишається унікальним явищем, бо тут ішлося про «остаточне вирішення» силами цілої держави.

 

Коли війна нарешті завершилася й народи трохи отямилися, вони жахнулися Голокосту. Хоча жахів не бракувало, але світ ніколи не бачив таких масштабів. Світ не бачив такої технологічності. Спонтанне вбивство спересердя й сплановане вбивство на потоці – різні речі. І можна хіба уявити, як були травмовані самі євреї. Ті, які вижили. Якби не цей досвід, невідомо, чи потягнулися б вони до нової держави. До своєї держави. Вони ніби звикли жити серед інших, даючи привід говорити, що вони, мовляв, самі ні на що не здатні, крім як експлуатувати сусідів. Настав час це спростувати.

 

Вони тікали не лише від небезпеки. Небезпек вистачало й на новому місці. Тікали від безнадії. Від безсилля. Від спогадів. Сподівалися перегорнути сторінку кількатисячолітньої історії.

 

Вам, звісно, скажуть, що Ізраїль почався раніше. Навіть не в історичному, біблійному сенсі. Новий Ізраїль почався з листа чистісінького англійця в десятому коліні, лорда Артура Джеймса Белфера. Міністр закордонних справ і колишній прем’єр Сполученого Королівства віддавав голові британської єврейської громади лорду(!) Ротшильду територію в одному з уламків Османської імперії, який щойно потрапив під владу корони. «Уряд її величності схвально ставиться до заснування в Палестині національного дому для єврейського народу». Цікавий збіг: це сталося саме в дні Жовтневого перевороту в Петрограді.

 

Ішлося про країну, яку євреї залишили майже 1800 років тому. Рух за повернення на землю давніх предків почався в другій половині ХІХ ст. Тривалий час у єврейському середовищі паралельно розглядали й інші варіанти, де розмістити власну державу. Мова йшла, зокрема, про Південну Америку, Східну Африку (територія сучасної Кенії). Після війни розглядалася екзотична пропозиція (невідомо чия) віддати євреям півострів Крим… Окремі юдейські релігійні авторитети досі не визнають Ізраїлю на тій підставі, що вигнання євреїв із Палестини після невдалого повстання проти римської влади 135 р. н. е. було карою Господнею, отже, повертатися сюди означає йти проти Його волі.

 

Тим не менше, ідея повернення здобула багатьох прихильників. Віденський журналіст Теодор Герцль видав 1896 року книгу «Єврейська держава», наступного року було ство­рен о політичну організацію «Всесвітній сіоністський конгрес» і водночас фінансовий фонд «Єврейське товариство з колонізації». Метою був викуп за гроші тих земель, які мали власників, та освоєння тих, що досі були не пристосовані до проживання (пустелі, болота). Інакше кажучи, рух сіоністів аж ніяк не був утопією.

 

Важливо зайвий раз звернути увагу: перші ізраїльтяни оселялися тут не методом самозахоплення. Всі землі було попередньо викуплено в арабських шейхів, які ними доти володіли. В’їзд до Палестини впродовж наступних 30-ти років то обмежували, то цілком забороняли. Як наслідок – кількома хвилями сюди переїхали з Європи близько 170 тисяч людей, причому як мінімум п’ята частина, зіткнувшись зі складними умовами та ворожістю сусідів-му­сульман, невдовзі залишила «зем­­лю обітовану». Ще не припекло.

 

Отже, насправді Ізраїль почався тільки після війни. 1948 року, за рішенням ООН, у Палестині було утворено єврейську державу (паралельно з арабською). До речі, Радянський Союз першим у світі офіційно визнав Ізраїль. Не завдяки надмірній симпатії до євреїв. Дуже хотілося нашкодити Британії, яка втрачала свої володіння. Зайвий приклад того, що великі держави переслідують власні інтереси, коли вдають, ніби піклуються про малі.

 

 

За десять років населення Ізраїлю зросло до 2 мільйонів осіб. Ці люди були представниками різних культур. Єврей із Голландії навряд чи добре розумів єврея з Польщі, а вони разом – євреїв із Марокко й Ефіопії. Не всі вони навіть були вірними юдеями. Їх об’єднували кілька речей. Спільна мова – розконсервована, отже, напівштучна давньоєврейська, яку всі вони мали вивчити з нуля. Спільна доля – смертельна небезпека в минулому, порівняно з якою сучасні загрози сприймалися як звичні обставини життя. Від початку сусіди не могли змиритися з самим фактом існування Ізраїлю. Було три спроби арабських країн (які, до речі, нишком розхапали землі, призначені для паралельно проголошеної Палестинської держави) єдиним фронтом скинути євреїв у Середземне море: 1948, 1967 та 1973 років. Хто б міг подумати, що ті виявляться вправними вояками!

 

Так само ніхто не міг уявити, що євреї виявляться чудовими землеробами. Як анекдот розповідають випадок із закордонною делегацією, якій задля зустрічі з тодішнім прем’єром Бен-Гуріоном довелося їхати в колгосп (тобто справжній колгосп за радянським зразком, тільки без парткому, єврейською – «кібуц»), бо того дня надійшла його черга пасти овець. Частка ідеалістичного соціалізму була в тогочасному Ізраїлі дуже відчутна. Двісті тисяч людей постійно жили в наметах. Водночас 1953 року в злиденній державі заснували меморіал «Яд ва-Шем» – величезний музей, архів і дослідний центр, присвячений Голокосту. Тут зберігається 58 мільйонів сторінок документів, 87 тисяч книг, десятки тисяч артефактів.

 

Нині героїчний дух піонерів віді­йшов у минуле. Країна відчула смак комфорту й добробуту. Серед молоді тема Голокосту вже не надто популярна. Рефлексії на цю тему пробуджують почуття невинної жертви, не зрозумілі сьогоднішнім ізраїльтянам. Вони не можуть змиритися з тим, що їхні родичі слухняно йшли до газових камер замість того, щоб хоча би спробувати дати в голову кривдникам, як це зробили б вони. Голокост уже не є необхідним для існування держави. В неї інші інтегратори, інші спільні життєві проекти. І, тим не менше, щороку 27 нісана (за юдейським календарем квітень–травень) відзначають День катастрофи. Зранку по всьому Ізраїлю звучить сирена. Зупиняються потяги, автомобілі. Підводяться всі люди, де б не застав їх жалобний звук. Не відомо, про що думає кожен. Зрозуміло лише, що вони відчувають себе нацією.