У наших східних сусідів–росіян – поширене уявлення, що в Україні працює потужна пропагандистська машина (зовсім не така, як у них…), яка втовкмачує нещасним українцям спотворене бачення їхньої історії. Таке негативне явище, звісно, потребує офіційної реакції «небайдужих». Тому сталося так, що у російсько-українських відносинах провідну роль у тлумаченні історії відіграють зовнішньополітичні відомства і шлях України крізь віки реконструюється в обміні дипломатичними нотами: одні дипломати у ноті наголошують на «недружніх кроках», а інші в іншій ноті пишуть, «що ви все не так зрозуміли». Приємно, що наші МЗСники начебто ще тримаються (тобто відгавкуються), але відчувається, що вітчизняна історична політика провадиться лише у формі пояснень і виправдань. Чомусь ніхто не ставить логічного запитання: а чому, власне, хтось вимагає від нас звіту про те, що ми дозволяємо собі відзначати доленосні події своєї історії? Бо ми від початку зайняли позицію «шкідливого кота»: щось таке робимо, знаючи, що воно комусь не сподобається, і все одно робимо, але при цьому завжди готові якщо не вибачитися, то докладно пояснити свої дії. Утім, якщо тебе все одно завжди лають, можна зробити й набагато більше.
Держава і волання в пустелі
Думаю, не варто пояснювати, що події 300- або 500-річної давнини парадоксально суттєво впливають на сьогоднішнє життя. Німці у 1914 році відверто тішилися, що завдали поразки росіянам на місці, де в 1410-му самі були вщент розгромлені поляками, литовцями та русинами (Грюнвальд–Танненберг). Моральної компенсації довелося чекати 500 років. Тепер «м’яч» на полі інших учасників середньовічного бойовища. Певна річ, у 2010 році ювілей Грюнвальда у Польщі та Литві відзначать з ентузіазмом, хоча й без «угару», оскільки нащадки учасників тієї битви сьогодні – щирі й взаємно приязні мешканці «європейського дому». І буде великим дивом, якщо МЗС Німеччини почне слати гнівні ноти МЗС Польщі з приводу самого факту відзначення. Але у нас інші сусіди. Лише нагадаю: «Кровавая битва из-за очередного предательства очередного гетмана» (про Конотоп 1659 року, 10.06.2008). Оскільки мало в якого гетьмана з Москвою справи закінчувалися «по-хорошому», то тут із лайном мішають сотню років нашої історії, коли нас очолювали суцільні іуди. Люди, які себе шанують, за таке пику товчуть.
Раджу звернутися до іншої рекомендації московських «істориків у цивільному»: «В этих условиях приходится уповать на мудрость украинского народа». Давайте справді помудруємо: чому з’являються такі заяви (коментарі)? Окрім зайвого нагадування своїм росіянам про «зовнішніх ворогів», нашому населенню в такий спосіб говорять, що «з вами ще не все зрозуміло». Тобто якби всі українці могли відреагувати на такі кпини нашою традиційною і цілком тут доречною дулею, то їх ніхто не виголошував би. Це означає, що в нас у країні є велика непевність: а як же ставитися у нашій історії до того чи іншого? Так, є, але чому? Єдина відповідь – відсутність історичної політики держави. Кажу про державу, оскільки зацікавлена громадськість і без того активно борсається, тільки самотньо і самотужки, як отой, що волає у пустелі.
Історія і політ коректність
Звісно, не хочеться такої історичної політики, як у Росії, коли тобі історію пояснюють у межах уявлень і формулювань радянського шкільного воєнрука, для якого німці досі стоять під Москвою. Але ж хочеться хоч якоїсь політики, яка здійснювалася б (це нагадує решту аспектів української державної політики). Причому її не треба вигадувати, оскільки кожна держава має відомі підстави своєї легітимності, невипадковості існування, і більшість із них лежать у минулому. Колишня втрачена державність, здобутки і звитяги, трагедії, живі традиції, пам’ять. Коли у громадян держави виникає все більше сумнівів, що ця держава заслуговує на існування, вірять, що її історія – це покруч, то ця держава рано чи пізно зникне з мапи. Але, здається, закликати наших урядовців до державної логіки і мислення безглуздо, хоча ця держава (для них швидше «кормушка») вже хитається.
Є ілюзія, буцімто історична політика – це те, чим займається наш президент. Правда ж полягає у тому, що історична політика є складовою набагато масштабнішої культурної та гуманітарної політики, і якщо останні не відбуваються, то й перша є лише фата-морганою. Коли є лише політичний процес, а політики немає, не варто сподіватися на ефективність чогось. Історична політика президента, попри явну небезпідставність певних речей, зазвичай має характер ритуальних шаманських замовлянь, які підкріплюються принесенням коштовних жертв у вигляді масштабних споруд загадкового призначення (у Мистецькому Арсеналі, Батурині, Чигирині), інших дорогих декорацій чи макетів. Новітні «потьомкінські села» коштують стільки, скільки коштувала б нормальна системна історична політика. В умовах реальної інформаційної війни треба «тримати фронт», а не створювати «склади в тилу ворога» для використання українськими партизанами майбутнього. Тим більше, що останні можуть і не з’явитися, бо наша історія публічно викладається лише як смуга поразок і трагедій, формуючи у громадян комплекс потенційної, але неминучої жертви історичних обставин. Про перемоги страшно слово сказати, бо обов’язково хтось образиться – доведеться виправдовуватися… Але ж усім не догодиш: всі наші перемоги були (хоч як прикро, але чомусь і не дивно) над сусідами. А самі сусіди чомусь святкують свої перемоги і чхати на всіх інших хотіли. Утім, є для нас хороший і цілком «політкоректний» варіант: давайте запросимо Лужкова і Затуліна до Полтави у червні 2009 року, щоб відсвяткувати, як моторні хлопці Петра і Алєксашки Мєньшикова мордували наших предків. І (гарантую) не буде жодних зневажливих нот від російського МЗС. Мудрість і далекоглядність! Можливо, у черговій ноті нас навіть привітають…