Ми раби, бо обираємо не електрика з судноверфі Валенсу, що боровся з тоталітарною системою і зрештою визволив Польщу, а завгара, «соціально блізкого елємєнта» (за словами Солженіцина), який усе життя прагнув улитися в систему й підпорядковує тепер інтереси країни тоталітарному режимові Москви. В нашій країні взагалі дуже мало читають Солженіцина, якби ми всі знали «Архіпелаг Гулаг» (тільки не в тій препарованій версії, яку нині публікують у Росії), в нас було б менше бажання зберігати тоталітарну спадщину й видавати її за звичаї народу.
Ми раби, бо, маючи давні православні традиції й перейнявши християнство безпосередньо від Константинопольського патріарха за 160 років до першої згадки про Москву, миримося з тим, що росіарх Гундяєв таврує нас розкольниками, відібрав у нас батьківщину (ми, каже він, його «соотєчєствєннікі»), й набираємося щодня в його церквах-плацдармах москвославної благодаті, яка полягає в тому, що нас, українців, немає, бо є тільки єдиний «православний народ».
Ми раби, бо дивимося мовчки, як найвищі державні нагороди роздають розмаїтій бюрократичній дрібноті, і то часто й людцям із антидержавними й антиукраїнськими поглядами, а кришталево чиста Ліна Костенко, наш єдиний моральний авторитет, яка не заплямувала себе колабораціонізмом із тоталітарним совєтським режимом, відмовляється від знеціненого брязкальця. З огляду на цей факт не треба перейматися тим, що громадянин Ющенко у свинячий голос свого перебування на посаді (таки перебування, по-іншому не скажеш) боягузливо й провокаційно дав орден Степанові Бандері. Немає сумніву, наш український Че Гевара (легендарного аргентинця теж знищили за активної участі Москви) також відмовився б від девальвованого металу. Шкода, що його онук не зорієнтувався в ситуації.
Ми раби, бо дозволяємо бюрократам ділити й нищити державу. Гаразд, якщо українська мова необов’язкова, що тоді нас об’єднуватиме? Якщо ділити, як пропонують, країну на своєрідні національно-культурні автономії, якою мовою спілкуватимуться між собою росіянин і угорець або кримський татарин і поляк? Наші нацменшини мають могутню культурно-політичну підтримку з боку своїх самостійних держав за кордоном (крім татар, звичайно), а ми, українці, не маємо такої підтримки навіть від начебто своєї держави. Українці у своїй рідній країні живуть, як у гетто. Інша проблема: якщо решта меншин проживає компактно, російська меншина розподілена дифузно, тож як ділити громадян у такому разі? На боротьбу з українцями російські націоналісти мобілізують тепер ще й національні меншини. Ці всі заходи й проповіді спрямовані на одне: ліквідацію країни. Погляньте на Білорусь: спершу вбивають мову, на другому етапі вже не стає народу, на третьому зникає й держава. Саме таку ясну перспективу й пропонує країні нова влада. Адже й наші владні мужі – такі самі раби, як і ми, й покірно служать російському націоналізмові. Нищачи українську мову, влада підточує саму можливість свого існування. Немає мови – немає держави. Мабуть, і справді краще бути собакою на троєкуровській псарні, ніж Дубровським.
Ми раби. Невже таки довіку? Невже краще бути поліцаєм у Чечні, ніж громадянином вільної європейської держави? Невже краще продатися за газ («за шмат гнилої ковбаси») і навіки зганьбити себе як народ, що, живучи на одній із найбагатших територій, добровільно продав, ніби Ісав, своє право первородства й спалив сам себе в газовій камері русифікації?