У чому шкода. Міф акцентує увагу на природних вадах демократії в суспільствах перехідного періоду й свідомо чи підсвідомо підштовхує до досвіду держав, які вибудували «вертикаль влади» і практикують політику «сильної руки».
Здається, анекдот про те, що де два українці, там три гетьмани, відомий нам усім, а віднедавна стає дедалі популярнішим і поміж сусідів. І справді, спостерігаючи за парламентськими баталіями чи то словесними дуелями між очільниками держави й уряду, важко повірити, що слова «де згода в сімействі, де мир і тишина, щасливі там люде, блаженна сторона» були написані таки українцем Іваном Котляревським. Чи справді ж українці надміру схильні до анархії, повсякчас і повсюди демонструючи нехіть до впорядкованості й дисципліни?
Кар’єра козацьких синів
Міфічний комплекс анархічності виразно суперечить не лише суспільним реаліям, а й персональному досвіду предків. Взяти хоча б для прикладу кар’єри колишніх козацьких старшин у Російській імперії. Ще від часів петровських реформ російське дворянство виявляло суцільну нехіть (такі вже були звичаї) і нездатність (здебільшого внаслідок відсутності освіти) до цивільної служби, віддаючи перевагу військовій. Державний апарат і адміністрація мали проблеми з кадровим наповненням, а брак професійного чиновництва перетворився на хронічну хворобу молодої імперії. За відсутності бажання «служити пером» у власних дворян колегії та міністерства доводилося поповнювати «інородцями»: прибалтійськими німцями, поляками та українцями.
Чи не найповажніша кар’єра випала сину генерального писаря Андрія Безбородька Олександрові, який за часів Катерини ІІ став сенатором і канцлером, керуючи всіма сферами державного життя країни. В активі Безбородька були укладення вигідних мирних договорів із Туреччиною 1774 та 1791 років, що підпорядкували імперії Крим, Кубань і межиріччя Дніпра та Бугу, а вже після смерті Катерини відновлення ліквідованих за її правління судових установ Гетьманщини. Інший виходець із лав козацької аристократії Віктор Кочубей – дипломат, міністр внутрішніх справ, голова Державної ради та Комітету міністрів. Зірка трохи меншого масштабу – родич Мазепи Дмитро Трощинський, який вислужився до посад члена Державної ради й міністра юстиції за часів ліберального правління імператора Олександра І.
Зауважимо: усі три наведені персони – це не лише приклади вдалих кар’єр обдарованих і спритних «малоросів», а й свідчення того, як українці розбудовували системні підвалини і механізми функціонування Російської імперії. Відпрацьована ними модель імперського устрою, що остаточно виведе Росію в коло європейських, а згодом і світових держав, значною мірою орієнтувалася на те, що служитимуть імперії українці. За давньою традицією, до високих петербурзьких можновладців у надії отримати службу потягнулися численні родичі, а в столичних відомствах навіть невдоволено ремствували на «малоросійську мафію». У пошуку впливових покровителів у північній столиці в грудні 1828 року опиниться й усесвітньо відомий у майбутньому Микола Гоголь.
Романтика бунту
Бунтарство й анархізм вперто приписувалися українцям із цілком гуманних міркувань навіть їхніми ж співвітчизниками. Волелюбність, спротив соціальному та національному поневоленню були рисами, якими романтично налаштована інтелігенція щедро наділяла історичних героїв та міфічну «народну силу»: козаків, гайдамаків, опришків. Безоглядність уславлення цього бунтарства була такою однобокою й разюче суперечила суспільним реаліям, що за якийсь час породила справжнє розчарування у національній природі українців. Приміром, Пантелеймон Куліш у своїй «Истории воссоединения Руси» цілком щиро писав про згубність козацьких і селянських повстань для розвитку української державності та культури. Єдиним порятунком для України, за Кулішем, виявилися цивілізаторські впливи польського панства та Російської держави, що перешкодили поширенню варварської стихії.
Будівничі чужих імперій
Допоки національна інтелігенція ламала списи довкола того, чи справді українці здатні до цивілізованого процесу розбудови свого майбутнього, обидві європейські імперії, які вони населяли, – Російська й Австрійська – невпинно рекрутували для себе в Україні науковців, чиновників та офіцерів. Остання категорія «слуг імперії», на жаль, взагалі майже невідома сучасникам, які люблять просторікувати з приводу недисциплінованості й хаотичності українців. За досить обмеженого представництва в офіцерському корпусі й поміж генералітету Австро-Угорщини (давалася взнаки недоступність військової освіти) вихідці із західноукраїнських регіонів традиційно посідали місця у воєнній юстиції. У російській же імператорській армії представники «співучої Малоросії» були однаково рівномірно репрезентовані по всіх категоріях військовослужбовців – від рядового до генерала. Варто лише нагадати: перший політичний проект української державності, що спирався на добре впорядковані механізми управління, ініціював колишній генерал російської армії і командувач корпусу гетьман Павло Скоропадський.
Що вже казати про традиційне опертя на українців радянської державної машини. Рекрутування партійної та господарської еліти для Москви чи не найінтенсивніше провадилося через Київ, Харків і Дніпропетровськ. Що ж до радянської армії, то до останніх днів її існування тут ходила примовка, мовляв, «хохол без сержантських личок не хохол». Жарт? Як на мене, з нього випливає цілком серйозне резюме: українців любили переконувати у їхній анархічності й легковажності ті, хто водночас користався їхньою зорганізованістю та відповідальністю.