Європа та США не можуть дійти згоди ні в чому. Зокрема, коли йдеться й про майбутнє найважливішого та найуспішнішого військового альянсу світу. Попри хаотичну дипломатію та роздратовано-зневажливу риторику Дональда Трампа про союзників, перспективи саміту НАТО, що відбудеться всередині липня в Брюсселі, на диво, обнадійливі.
Щоправда, театральні публічні сварки через рівень видатків на оборону чітко продемонструють зяючу прогалину між двома узбережжями Атлантики. Трамп вичитуватиме європейців за скупість і бажання отримувати безпеку на шару. Членів Альянсу, що витрачають на оборону 2% ВВП, як передбачено вимогами НАТО, можна полічити на пальцях. Словом, рахунки за європейські держави соціального добробуту сплачують американські платники податків. Союзники отримують від НАТО більшість переваг, а його тягар лежить на американських плечах.
Європейські лідери, яких тривожать односторонні рішення США стосовно Ірану, Близького Сходу, боротьби зі змінами клімату й торгівлі, не в настрої слухати лекції. Тож вони гратимуть в ту саму гру, критикуючи Адміністрацію Трампа за зверхність і нерозсудливість.
Утім, часто висміювана американська Адміністрація за потужної підтримки Конгресу збільшила, а не зменшила внесок США в європейську безпеку, щедро витрачаючи гроші на Східну Європу та повертаючи туди важку техніку, яку було виведено за Обами. США зміцнили військові зв’язки зі Швецією та Фінляндією, які не належать до НАТО. У квітні Пентагон анонсував відновлення 2-го флоту, зона відповідальності якого охоплює північну частину Атлантичного океану та якого дуже бракувало.
Усе це завдяки Росії. Напавши на Україну 2014-го й активізуючи підривну діяльність деінде, Владімір Путін перезавантажив трансатлантичні відносини. НАТО сьогодні зосереджене на своїй ключовій місії — територіальній обороні. Багатонаціональні сили стримування, що мають стати першим бар’єром на шляху противника в разі наступу, нині дислоковані в країнах Балтії та Польщі. Вони трансформували безпеку цих країн, що містяться на передній лінії потенційної російської агресії, а загроза прихованої атаки з боку РФ серйозно послабилася. У результаті безпечніше жити стало всім нам.
Більш-менш облаштувавши Балтійський регіон, Північноатлантичний Альянс звертає увагу на Балкани та Чорне море. Однією із загроз тут є Туреччина, яка дедалі більше скочується в автократію та посилює військову співпрацю з Росією на тлі сварок із Заходом через Сирію. Нестабільність і російські впливи в країнах колишньої Югославії теж змушують нервуватися. Зараз є більше підстав сподіватися, що Македонія нарешті дістане нагоду приєднатися до Альянсу, бо впритул підійшла до вирішення багаторічної суперечки з Грецією стосовно права на використання у своїй назві слова на М. Але перспектива переговорів про вступ для інших кандидатів — Боснії, Косова та Сербії — залишається далекою. Гучні погрози Росії фактично наклали вето на будь-яке подальше розширення НАТО на території колишньої імперії Кремля. Отже, багатостраждальні Грузія та Україна, які не перестають сподіватися на членство в НАТО, отримають тільки слова заспокоєння та чергове відкладення такої перспективи.
Альянс намагається адаптуватися до змін природи війни: кібератак, використання штучного інтелекту, диверсій, пропаганди, цільової корупції тощо. Розрив між країнами, що здатні вкладатися в боротьбу на згаданих фронтах, і тих, що залежать у цих питаннях від інших, зростає. Тут є попит на спроможності Великої Британії. І це може навіть допомогти вибудувати підтримку британського кандидата на посаду генерального секретаря НАТО після Єнса Столтенберґа, чия каденція завершується у 2020-му. На тлі зближення ЄС і НАТО та зміцнення між ними відносин британець на чолі Альянсу міг би справді посприяти збереженню співпраці у сфері безпеки в добу після Brexit. Зараз потенційні кандидати змагаються між собою, хоча важковаговика поки що не видно (Девід Кемерон хотів би обійняти таку посаду, але його зневажають країни, ображені за Brexit).
Читайте також: Ян Брукс: «Ми бачимо подальше розмивання кордонів у визначеннях м’якої та жорсткої сил»
Утім, найактуальніші проблеми Альянсу тривіальніші й стосуються здебільшого логістики. Від часів холодної війни вони неприпустимо загострилися. Сьогодні переправа танків завантаженою європейською залізницею може тривати тижні, а мала б кільки днів чи годин. Бюрократія теж обтяжлива.
Ситуація змінюється, але недостатньо швидко. На саміті погодять створення нового Об’єднаного командного центру НАТО з тилового забезпечення в німецькому Ульмі. Він займатиметься транспортом, інфраструктурою, кібербезпекою та іншими нудними, але важливими питаннями. Витрачання коштів на потужності подвійного призначення на кшталт портів, зміцнених мостів, залізничних вагонів для більших вантажів та ефективніших перевалочних пунктів дає Німеччині аргумент для обходу критики з боку США про видатки на оборону, які зростуть, але до мізерних 1,3% ВВП наступного року. А якщо зважати на посилення там антиамериканських настроїв, то логістику «продати» простіше: німці можуть боятися, що НАТО — це фронт для американських виробників зброї, які розпалюють війну, але виступати проти вдосконалення залізничної інфраструктури складніше.
Читайте також: Сирія. Гра з високими ставками
Такий підхід значно кращий, аніж агресивне підштовхування уряду Анґели Меркель до виконання порожньої обіцянки про збільшення видатків на оборону до 2% ВВП до 2024 року, як того вимагає НАТО. Справді, якщо дивитися на велетенську економіку Німеччини, такий обсяг фінансування перетворить країну на військову суперпотугу, що може мати дестабілізуючі наслідки.
Друга актуальна проблема — процес ухвалення рішень. Сучасні загрози стрімко еволюціонують і здатні збивати з пантелику. У випадку російської провокації роздуми в Північноатлантичній раді — основному органі Альянсу, де ухвалюються політичні рішення, — можуть виявитися надто повільними. З військового погляду верховному головнокомандувачу об’єднаних збройних сил НАТО в Європі, американському генералові Кертісу Скапарротті потрібно більше влади. Наприклад, повноваження оперативно дислокувати сили швидкого реагування в будь-якій точці Східної Європи. Це делікатне питання: у деяких країнах для використання збройних сил потрібна згода парламенту, що прописано в їхніх конституціях (або ж такий підхід має значну підтримку їхніх політиків та суспільств). Американських президентів це теж непокоїть: конфлікти можуть починатися будь-де, але завершити їх здатні тільки США.
Читайте також: Формат очікування: Курт Волкер про миротворців, Мінський процес і Javelin для України
Але, попри всі пристрасті, невизначеність і роздратування в трансатлантичних відносинах, нашвидкуруч організована «миротворча місія» Столтенберґа до Білого дому 17 травня продемонструвала все це наочно: найбільша перевага НАТО полягає в тому, що альтернатив йому немає. Альянс зв’язує Європу зі США, Британію з Європою. Це єдиний захист Європи від Росії і єдина організація, яка може дислокувати дієві оперативні військові сили для боротьби із загрозами в Північній Африці, на Близькому Сході та в інших гарячих точках. Решта інституцій і близько не зрівняються з НАТО. Бодай із цього приводу панує згода.