Ще до затвердження Нової стратегічної концепції та Лісабонського саміту НАТО чи не найбільше новоспечені союзники, тобто ми, країни Центрально-Східної Європи, переймалися тим, що Альянс має зберегти здатність поважати свої фундаментальні зобов’язання, які полягають у гарантуванні безпеки його членів. Ці переживання небезпідставні. Основною мотивацією для Румунії, яка переконувала НАТО в тому, що має увійти до блоку, було прагнення отримати гарантію безпеки з боку найпотужнішої військово-політичної організації у світі. Водночас російсько-грузинський конфлікт 2008 року довів, наскільки виправдані наші побоювання, позаяк РФ повернулася на світову арену, але – принаймні досі – якихось змін у її ментальності, поведінці не спостерігається. Радше навпаки. Отже, навіть якщо Альянс взяв на себе нову функцію «кризового менеджменту» в 1990-х, ми завжди звертали його увагу на те, що нова місія не має заважати йому виконувати основну, а саме забезпечувати «колективну оборону» своїх членів.
У 2010-му з Нової стратегічної концепції та рішень, ухвалених на Лісабонському саміті, стало зрозуміло, що «стратегічне запевнення», або, якщо точніше, та сама «колективна безпека», залишається ключовою місією НАТО. Особливої важливості вона набуває в умовах нової політики ще одного «стовпа» нашої безпеки – Європейського Союзу (навіть якщо хтось не готовий прийняти таку позицію) – стосовно Росії. Зараз ЄС толерантніше ставиться до її агресивної сусідської поведінки.
Поки ми – колишні союзники СРСР – дуже уважно спостерігали за тією поведінкою, роблячи правильні висновки щодо нашої майбутньої безпеки, ключові гравці ЄС, яким на руку географічна віддаленість від РФ, розглядали її більше як економічного і комерційно вигідного партнера, здатного допомогти їм подолати нинішні економічні та фінансові труднощі. Відтак вони почали пристосовуватися до її поведінки і в інших напрямах, зокрема у сфері безпеки.
Такий поворот подій не можна ігнорувати: ми в Центрально-Східній Європі більше віримо у п’яту статтю Вашингтонського договору, ніж Лісабонського.
Однак фундаментальна проблема, яка впливає на обидві організації, полягає в іншому. Щодо ЄС, на мою думку, основне питання – ренаціоналізація спільної політики, якої ми досягли (наприклад, можливість припинити дію Шенгенської угоди), і військове безсилля організації. одне з найбільших досягнень, яке так хотіли реалізувати, – спільна безпекова та оборонна політика ЄС – провалилося на першому ж випробуванні – Лівії – і повністю зникло з обрію через цілковиту відсутність політичних (необхідного консенсусу) та військових (ефективне командування і контроль) інструментів втілення.
Що ж стосується НАТО, то щойно США з причин, які я не обговорюватиму тут і зараз, відступили у випадку з Лівією, вибравши вперше за історію існування організації позицію помічника, а не лідера, як зазвичай, одразу постали питання і щодо військової спроможності європейців (очевидною була технологічна прірва між американцями та їхніми європейськими союзниками, яким бракувало необхідних ресурсів), і щодо політичної (якою буде позиція НАТО, чиє кермо віддали в руки тих самих європейських союзників), що засвідчили, наскільки їм байдужа безпека центральноєвропейських партнерів.
Нині почали з’являтися перші ознаки недовіри до цих двох організацій. Так, Швеція і Польща самі погодилися інтенсифікувати військово-політичну співпрацю, щоб зменшити вразливість Балтійських держав, а країни Вишеградської четвірки вирішили сформувати власну військову групу в межах ЄС.
Щоб довести, що центральноєвропейські країни з їхнім «пунктиком на Росії» – не єдині відповідальні за такі відцентрові тенденції в обох організаціях, досить додати до переліку доказів не лише нещодавню французько-британську військову співпрацю та спроби британців сформувати «північний» альянс, а й французько-італійську домовленість про лобіювання припинення дії Шенгенської угоди, а також повторне запровадження прикордонного контролю Данією (не питаючи нічиєї згоди). На мою думку, все це свідчить про тенденцію фрагментації в обох організаціях. Якщо не взятися за неї тепер, коли ще можливо її зупинити, вона, ймовірно, посилиться настільки, що в Європі знову запанує політика сили, а всі решта залишаться сам на сам зі своїми проблемами…
Опубліковано на сайтах Atlantic Council та STRATFOR