Забагато мистецтва у цьому нікчемному світі.
Забагато рим у тиші, що крає серце.
Забагато червоного – пристрасть, вона не така.
Принаймні, остання пристрасть.
Ні, це не кров, що римується завжди з любов’ю.
І не вогонь, що руйнує мости за собою.
Це верлібр, коли важко звести обважнілі повіки.
Синьо-сірий костюм чоловіка,
який іде геть.
8 листопада визначній українській поетці, перекладачці, яскравій представниці неоромантизму в модерній українській ліриці Наталці Білоцерківець виповнюється 70 років. Народилася вона 1954 року на Сумщині в сім’ї сільських вчителів. Закінчила українське відділення філологічного факультету університету імені Шевченка. Працювала науковим співробітником Київського літературно-меморіального музею Максима Рильського, редактором відділу поезії видавництва «Молодь» і у редакції журналу «Українська культура».
Наша кожна закоханість кожна тісніша та ближча
смертоносною голкою вишито флер цей і дим
поверни місяць так щоб він падав на рідне обличчя
і тремти як художник і плач як убивця над ним
Вона також є авторкою низки перекладів, зокрема Чеслова Мілоша, хоча скромно називає їх «переспівами». Білоцерківець в інтерв’ю Ганні Улюрі так описує своє ставлення до цього заняття: «Перекладач поезії повинен для себе визначити, на чому він має зосередитися. Чи на історії, чи на образності – і точно їх відтворити; чи, як у випадку моїх текстів, на музиці. Можливо, найлегше передати історію, складніше буде з образами, а найскладніше з музикою – а в мене цілий ряд віршів музичні передовсім. І то буде добре, якщо перекладати буде поет, принаймні той, хто колись пробував писати вірші і має уявлення про тонкощі і нюанси. Необов’язково, щоб у перекладі все було дослівно; обов’язково, щоби поезія в іншій мові читалася як створена цією мовою. А кожна мова має власну музику. Будь-яка поезія є свого роду мистецьким перекладом – людських емоцій, думок, життів. Такі переклади-алюзії до чужих творів у мене можна знайти в багатьох віршах».
це пора репетицій вже текстом великої драми
перетруджено губи ремарки горять із пітьми
хай не будуть проклятими ролі що обрано нами
ми як пізні дерева готові уже до зими
В 1997 році в часописі «Критика» Наталка Білоцерківець вийшла стаття «Література на роздоріжжі», яка спричинила палкі обговорення. У ній вона, зокрема, визначила дві течії в нашій художній літературі, які мають «непогані шанси на вихід у широкий, позанаціональний світ саме завдяки своєму національному обличчю»: «Взагалі, я спостерегла якийсь символічний поділ молодшої української прози на, сказати б, київсько-житомирську та галицько-станіславську школи. Принципово різниться мова; грайливий гумор і розкішна іронія протиставляються їх відсутності чи присутності лише в чорній гамі; і взагалі, гра протиставляється трагічному світовідчуванню. Принципово різняться геpoї – рафіновані інтелігенти з одного боку та люди «дна», божевілень і притонів – з іншого. Різниться Україна – не лише географічно, а й соціально: Україна міста (культурного центру) й села (включно з міськими околицями). Але при всьому цьому обидві прозові школи мають власну неповторну естетичну цінність, ба навіть свій особливий шарм (уявляю, як сприйняв би це слово той же Євген Пашковський!)».
Найвідомішим її віршем називають «Ми помрем не в Парижі», який здобув додаткову популярність як пісня у виконанні гурту «Мертвий Півень». Наталка Білоцерківець цей текст вважає зразком «постмодернізму», адже в ньому багато алюзій, але немає прямих посилань: на сонет Сесара Вальєхо, поезію Гійома Аполлінера «Міст Мірабо» і долю Пауля Целана.
Будь-як поезія говорить сама за себе. Коментувати її – лише псувати враження від безпосередньої зустрічі з дивом. І вірші Наталки Білоцерківець – це якраз маленькі дива, із якими дуже легко зустрітись. Досить лише розгорнути будь-яку з її книжок, і ліричний дивокрай одного життя, прожитого наче п’ятнадцять життів, чекатиме вас на кожній сторінці:
Пʼятнадцяти життів мені замало.
У груди тіла бʼє серцебиття
жагою жить. Даремно ми зламали
печать на дверях темного буття!
Там, за дверима, тисячі доріг,
та слабне зір, не осягнувши їх.
Одне життя – це ніби кров на сніг.