Едвард Лукас старший віцепрезидент Центру аналізу європейської політики (CEPA, Варшава й Вашингтон)

Наступний очільник НАТО має бути родом з Естонії

Опінії
31 Травня 2022, 08:13

Люди, які протягом останніх 30 років відповідали за нашу політику щодо Росії, тепер мають узяти на себе відповідальність за її катастрофічні наслідки: десятки тисяч загиблих і покалічених, мільйони зруйнованих життів і загроза світового голоду восени. Тож східноєвропейці, яких три десятки років називали істеричними панікерами, виявляється, мали рацію. Проте, як зазначила прем’єрка Естонії Кая Каллас, зловтішатися: «А я ж казав» нечемно.

Я зустрівся з Каллас нещодавно у Таллінні на конференції з регіональної безпеки, де головною темою було обурення з приводу російського вторгнення. Повернувшись, я вирушив до Оксфорда, де лорд Робертсон Порт-Елленський (генеральний секретар НАТО, 1999–2003) у коледжі Святого Антонія читав лекцію про майбутнє європейської безпеки.

Контраст був разючим, і не тільки тому, що Каллас 44 роки, а Робертсонові — 76. Естонці відчайдушно прагнуть перемоги України: відраховують їй суму, що сягає третини їхнього оборонного бюджету (це найщедріша допомога серед країн-членів НАТО). Вони хочуть, щоб Альянс розробив серйозні плани оборони східного фронту, а не покладався на нинішні сили стримування. Це екзистенційні питання. Українці мають шляхи для відступу завдяки великій території; естонці ж впираються в море. Ззовні може видаватися, що на мапі окупований Росією шматок України невеличкий, але захоплені території значно більші за всю Естонію. Розкрадання майна, руйнації, депортації, катування, зґвалтування й убивства, від яких страждають українці, пробуджують болісні спогади: ще жива пам’ять про те, що те саме відбувалося за радянської окупації країн Балтії і східної Польщі. Матір Каллас депортували в Сибір у шестимісячному віці.

Естонці, так само як їхні сусіди латвійці й литовці, не бояться: вони звикли жити в тіні Росії. Однак їх тривожить м’якотілість деяких західних лідерів.

Читайте також: Діти-солдати Йосифа Сталіна

Лекція в Оксфорді промовисто засвідчила різницю в настроях. Робертсон однозначно засудив Росію за атаку на Україну, але порадив не перегинати палицю. Захищати Україну не означає атакувати Росію: війна закінчиться, і Росія нікуди не подінеться; нам треба вже зараз думати про майбутні відносини. Робертсон процитував Безіла Лідделла Гарта — британського теоретика військової стратегії міжвоєнного періоду: «Заподіюйте якомога менше шкоди, позаяк сьогоднішній ворог — це завтрашній клієнт і майбутній союзник».

Власне, Робертсонові йшлося про те, що слід запропонувати перспективи молодим російським професіоналам. Він захоплено відгукувався про російських колег, з якими співпрацював після очільництва НАТО в нафтовій компанії, яка тоді частково належала олігархам з вигідними зв’язками і британській BP. Нове покоління росіян повинне «врятувати країну, поки не пізно», заявив Робертсон. Їм потрібне «уявлення, наратив, що підкаже, як цивілізована й конструктивна Росія впишеться у майбутній світовий контекст», пояснив фахівець, запропонувавши гасло: «Повернімо Росії велич».

Якщо відставити трампівські пишномовства, досвідом Робертсона нехтувати не варто. Керуючи НАТО, він дев’ять разів зустрічався з російським колегою й не обманюється ілюзіями. «Очільник Кремля — надзвичайно тонкошкірий, і ліпше його не провокувати до ще страшніших звірств проти українців. Я зустрічався з ним за хороших часів, і вже тоді він виявляв емоційність, попри врівноважений, контрольований підхід до більшості питань, — сказав Робертсон. — Нині ж, ізолювавшись від вірусу й реального світу, він закипає, зациклившись на упередженому баченні історії й месіанській одержимості російською величчю. Таким чином формується небезпечний світогляд».

Однак з точки зору Естонії, догоджати Путіну небезпечніше, ніж його провокувати. В Робертсоновому оптимістичному й прозорливому баченні майбутнього бракує почуття провини чи бодай визнання того, що лідери НАТО й урядів країн-членів зробили щось не так. Естонці вважають, що російську агресію за кордоном й репресії в самій Росії не можна звалювати виключно на особисту нервозність Путіна. Йдеться про глибоко вкорінене російське розуміння історії й географії, що ним часто нехтують на Заході.

Окрім того, аналітика Робертсона зосереджена передусім на Росії (власне: на Москві). Серед глядачів на лекції в коледжі Святого Антонія був відомий британський історик Східної Європи Норман Девіс. Він різко зауважив, що колишня «велич» Росії незмінно забезпечувалась за рахунок інших країн, зокрема України. Хіба майбутній прояв величі чимось відрізнятиметься? Пострадянська Росія відмовилась від комуністичної однопартійної системи й планової економіки, однак лишила імперіалістичний світогляд. За правління Путіна рештки імперії утвердилися. Для того, щоб їх викорінити, знадобляться грандіозні зрушення — напевно, навіть більш істотні, ніж у повоєнній Німеччині для подолання нацистського минулого.

Реалістичніше припускати, що з повоєнною Росією, переможною чи переможеною, буде надзвичайно важко взаємодіяти. Молодь (та й загалом більшість росіян) навряд горітиме бажанням будувати мости із Заходом. Нашою найкращою ставкою будуть намагання стримувати проблему, тож не варто тішитися ілюзіями.

Основою цього підходу мають стати ідеї й досвід союзників, як-от Естонії. Вони знають свого гігантського східного сусіда значно краще за нас. Вони мали рацію, ми помилялись. Наступного року НАТО вибиратиме нового генерального секретаря. Альянс ще ніколи не очолювала ані жінка, ані представник Східної Європи. Гадаю, Каллас могла б стати чудовою наступницею лорда Робертсона.

92