Наступ на Ілліча

ut.net.ua
4 Червня 2010, 00:00

Настрої в приморському Маріуполі близькі до панічних. Ні, море вкотре не закрили через несприятливу епідеміологічну ситуацію (до цього тут звикли). Справи гірші. Якщо від холери можна втекти на чистий пляж куди-небудь за місто, то від можливих скорочень, яких чекають від нового власника Маріупольського металургійного комбінату імені Ілліча, мабуть, не втечеш. На будинках та парканах з’явилися написи на кшталт «Не віддамо наш комбінат», у ЗМІ друкують відозви, автори яких закликають: «У наш дім прийшли загарбники! Станьмо як один на захист рідного підприємства!» А депутати від різних партій (соціалісти, комуністи та вітренківці) вимагають від мі­ського голови скликати позачергову сесію, на якій розглянути ситуацію довкола комбінату.

Іллічград

Маріуполь – мономісто, яке залежить від однієї галузі – металургії. Але між двома металургійними комбінатами міста є відмінності: Азовсталь збудували більшовики на березі Азовського моря, ММК ім. Ілліча «народився» за царя й перші десятиріччя своєї історії взагалі знаходився за містом, у степу. На Азовсталі за 15 останніх років пройшло кілька оптимізацій та скорочень, на ММК ім. Ілліча людей тримають до останнього, але з початку кризи майже не підвищують зарплати. Азовсталь відмовилась від утримання волейбольного клубу та палацу культури. ММК ім. Ілліча спорудив кілька стадіонів, спорткомплекс, екстрим-парк, мережу крамниць. Азовсталь належить донецьким. ММК ім. Ілліча їм досі був не по зубах, натомість самі іллічівці називають своє підприємство народним, а рідне місто – Іллічградом.

До 2 листопада 2000 року комбінат ім. Ілліча належав державі. Та його генеральний директор Володимир Бойко зумів переконати й президента Леоніда Кучму, й потрібну частину депутатів у тому, що підприємство може претендувати на особливий шлях приватизації. Саме в цей день з’явився окремий закон – «Про особливості приватизації державного пакета акцій ВАТ «ММК імені Ілліча». В результаті держпакет (50% + 1 акція) придбало ЗАТ «Ілліч-Сталь», акціонерами якого, сво­­єю чергою, були організація орендарів комбінату й  фізична особа (голова профспілкового комітету підприємства Михайло Под’яблонський). Хоча де-факто господарем підприємства залишається генеральний директор – голова правління ВАТ «ММК імені Ілліча» Володимир Бойко.

Соціальний та неозорий

Минуле десятиріччя для іллічівців було добою розквіту. Зарплати невпинно зростали (навіть після зменшення платні в результаті кризи середній місячний оклад по комбінату становить 2,5 тис. грн), обід у їдальні коштував дві-три гривні, діточки оздоровлювались у літніх таборах, а їхні батьки за символічні 200-300 грн відпочивали півмісяця в пансіонатах на Азові та Південному березі Криму. Місто ж звикло, що комбінат робить усе: асфальтує шляхи, ремонтує школи й загалом допомагає всім.

Водночас розширювалась іллічівська географія, і, відповідно, власність. Як наслідок, на сьогодні, якщо ЗАТ «Ілліч-Сталь» усе ж таки змінить власника, то йому окрім самого меткомбінату дістануться ВАТ «Уманьферммаш», Кондратьєвський вогнетривкий завод, Комсомольське рудоуправління на Донеччині, агроцехи в чотирьох областях України, Маріупольське телебачення, газета «Донецкий кряж» та багато інших різногалузевих підприємств.

Крок за кроком

Цей ласий шматок, особливо з такою структурою власності, завжди привертав увагу людей небайдужих. У 2000-му навколо приватизації заводу точилася тривала боротьба, й Бойко саме донецьких називав головними опонентами (тоді головою обл­держадміністрації Донеччини був Віктор Янукович). Недовіра до сусідів по області в Маріуполі саме з тих часів, і саме завдяки авторитетові Бойка на парламентських виборах 2006 року СПУ (Бойко є членом цієї партії) набрала в цьому донба­ському місті чималий відсоток голосів, ледве не обійшовши регіоналів. Це попри те, що з початку 2000-х донецькі фа­ктично захопили Маріуполь. Усе – від Азовсталі та залишків морського пароплавства, до маршруток та лікеро-горілча­ного заводу (який потім просто зупинили та розвалили) конт­ро­­­лювали донецькі хлопці. Вони набули тоді й першого рейдерського досвіду на іллічівській території, коли спробували отримати у власність Комсомольське рудоуправління. У 2002-му нових хазяїв на це підприємство не пустили робітники, перегородивши трасу КамАЗами та живим щитом. Того ж року рейдерська атака на агроцех ММК ім. Ілліча скінчилася стріляниною й загибеллю одного з охоронців.

Останні п’ять років Бойко регулярно лякав-попереджав свій трудовий колектив зовнішніми ворогами. В цій ролі побували й донецькі, й дніпропетровські ФПГ, але найчастіше згадувався колишній маріупольський голова Михайло Поживанов, який у часи свого мерства не зміг знайти спільної мови з Донецьком. Саме Поживанов, за версією Бойка, спокусився на законність «народної приватизації», зібравши підписи нардепів під зверненням до Конституційного Суду з проханням визначити конституційність закону, прийнятого 2 листопада 2000 року. Однак КС порушень не виявив і, відповідно, комбінат у державну власність не повернувся.

Майже три роки тому до зовнішніх ворогів додався внутрішній. На комбінаті почала діяти незалежна профспілка «Захист справедливості». Спочатку вона об’єднувала два десятки робітників переважно з мартенівських цехів, які критикували недоліки в роботі підприємства. Потім акценти змінилися: від охорони праці до потреби переглянути систему акціонування підприємства. У профспілки з’явилася невеличка за обсягом, але кольорова газетка, яку регулярно роздають на заводських прохідних, свій сайт. Лідер цієї профспілки Ігор Симоник мав можливість критикувати Бойка в ефірі програми Савіка Шустера й навіть із трибуни Верховної Ради. Та й на антибойківські лайт-бокси, що торік заполонили Київ, гроші десь узялися. Цікаво, що на сусідній Азовсталі незалежна профспілка, яка була створена перед масовими скороченнями і мала б користуватися всенародною підтримкою, не проіснувала й кількох місяців. Нові власники змогли таким чином вплинути на її членів, що частина з них кардинально змінила свої погляди, але зберегла робочі місця, а більшість опинилася за заводським парканом.

Саме з «Захистом справедливості» були пов’язані люди, які звинуватили Бойка в тискові на них під час скуповування акцій і подали минулого року позов до Господарського суду, що заблокував усі операції з акціями та реєстром акціонерів ВАТ «ММК імені Ілліча» й ЗАТ «Ілліч-Сталь». А потім ударив грім!

«Брокер-безпрєдєльщик»

26 травня. Представник «Формігос Холдінг ЛТД» (Кіпр) Борис Подольський та представник компанії «Рівейн ЛТД» Ілля Горн на прес-конференції за­явили, що придбали в травні 2009 року 100% акцій ЗАТ «Ілліч-Сталь». За їхніми словами, акції ЗАТ «Ілліч-Сталь» були придбані для російської фінансово-про­мислової групи. Подольский та Горн стверджують – угоду підписали понад рік тому. А Подольський висловив нерозуміння позиції Бойка, який не визнає факту продажу ЗАТ. Того самого дня на рахунок ЗАТ «Ілліч-Сталь» від чотирьох різних фірм надходить 239 млн грн, які ЗАТ не приймає, а повертає відправникам.

27 травня. Бойко заявив, що «документи, надані начебто новими інвесторами ММК ім. Ілліча, – фальшивки»: «Я не проводив ніяких переговорів про продаж акцій. Я не маю права продавати те, що мені не належить. Я не підписував жодних угод та документів. Ті заяви, які зробили ці два гвардійці, – брехня». Того ж дня президентові, в Генпрокуратуру та СБУ відправляють звернення трудового колективу комбінату з вимогою зупинити рейдерську атаку. А ось голова Держкомітету з питань регуляторної політики та підприємництва Михайло Бродський заявляє: «Ми перевірили правильність оформлення всіх документів, і можу повідомити: є всі докази, що рік тому пан Бойко продав акції ЗАТ «Ілліч-Сталь» російським інвесторам».

28 травня. На сайті комбінату з’являється інформація: «Рейдери скористалися ситуацією, пов’язаною з підготовкою правлінням ВАТ «ММК ім. Ілліча» персоніфікації акцій та їх переоформленням усередині організації орендарів. Несумлінний брокер в інтересах рейдерів скористався формальною довіреністю й таємно оформив угоду з купівлі-продажу акцій підприємства».

31 травня. Антимонопольний комітет України вирішив провести перевірку інформації про купівлю ВАТ «Маріупольський металургійний комбінат (ММК) ім. Ілліча» кіпрськими компаніями, які керівництво ММК кваліфікує як спробу рейдерського захоплення. Губернатор Донецької області Анатолій Близнюк заявив, що комбінат було продано за безцінь – ­240 млн грн за фактичної вар­тості близько $2 млрд: «Це більше 50 тисяч народу, що живе не тільки в Маріуполі… Питання одне – хто кому видавав довіреність. Керівництво комбінату ухвалювало рішення про те, щоб доручити якісь дії брокерові. Брокер міг бути добропорядний, міг бути бєспредєльщік. У цьому випадку, швидше за все, він бєспрєдєльщік».

Головні фото

Мій однокласник, який устиг попрацювати на обох маріупольських меткомбінатах і ніколи не належав до помаранчевих, почувши про рейдерів, одразу зробив висновок: «Бєспрєдєл. Вони навіть при Ющенкові такого собі не дозволяли. А цей прийшов – і відразу почалося». А знайома бабуся впевнена, що в усьому традиційно винна Юля, бо «то ж у 2009-му продали» і «от зустрінеться Бойко з президентом, і той допоможе» (Бойко на останніх виборах офіційно не підтримував ані Тимошенко, ані Януковича). Але пересічні маріупольці найбільше переймаються питаннями: «Хто здав комбінат?» і «Кому здали?»

Російський слід. Офіційно озвучена версія. Місцеві пророки з народних мас уже давно схилялися до думки, що коли Бойко комусь і віддасть завод, то лише росіянам, у яких і так уже давно закуповує сировину (в земляків навіть кокс виходить дорожчий, ніж привезений із Алтаю). А головне, мовляв, щоб донецьким зайдам не віддавати. Власне, Подольський та Горн вказували на нового російського власника. До того ж новій владі треба розраховуватись із сусідами за підтримку на виборах, а для цього більше годиться щось державне чи чуже (аби не власне). У травні деякі інтернет-ресурси навіть складали списки об’єктів, які першочергово зможуть зацікавити росіян, і ВАТ «ММК імені Ілліча» був у тих списках.

Якщо президент не відреагує на заклики зупинити рейдерів, то це можна вважати підтвердженням цієї версії. Втім, і наступної також.

«Свої» хлопці. Донецька версія. За нею, Подольський та Горн акцентували на російському інвесторові, щоб: а) заплутати сліди; б) надати своєму «дахові» вагомості та психологічно вплинути на керівництво комбінату (мовляв, за нами не якийсь Донецьк чи Дніпропетровськ, а «Росія, Москва і Арбат», це вже міждержавні розклади, і Янукович здасть вас за борги). Цю версію частково підтверджують і спростування щодо причетності до атаки з боку великих російських металургійних компаній. А те, що деякі вітчизняні олігархи від зазіхань на комбінат уже офіційно відмовилися – нічого не означає. Просто після успішного захоплення металургійний гігант із купою іншого супутнього бізнесу потрапить до рук маловідомої офшорної структури, яка за суто символічні (як для такого підприємства) гроші сплавить комбінат «своїм» хлопцям.

Усе ж таки Бойко. Майже фантастика. Повірити в те, що сам Бойко взяв та й продав комбінат, дуже важко. Хоча б тому, що це нищівний удар по його репутації та хрест на народній любові до народного директора. Хоча 1% імовірності цього можна залишити, бо майже 72-річний генеральний міг стомитися й захотіти піти, але занадто складну виставу йому треба розігрувати на всіх рівнях, і занадто багато залучати акторів. Проте навіщо рейдерам, які рано чи пізно розпочали б свій наступ, ділитися з Бойком? Та й надто впевнено вони звинувачують його в тому, що він забув про підписану угоду. Бо тоді головним винуватцем усіх можливих оптимізацій будуть не нові господарі, а якраз колишній. Щоправда, коли Бой­­ко найближчим часом не повідомить, хто саме з його оточення допомагає рейдерам, а почне все виправдовувати банальною помилкою в поводженні з акціями, цей 1% можна сміливо збільшити до 10, а то й 15.

Ваш вихід, Вікторе Федоровичу! А чому б і ні, бо задоволених буде більше. Ця версія має кілька підваріантів, але загалом схема така: рейдерством справді займається купка маловідомих фірм на чолі з професійними виконавцями, адже з’явився шанс спробувати. Якщо керівництво комбінату буде «гальмувати», а народні маси не піднімуться на захист колективної власності, то шанс реалізують, а потім завод продадуть відповідно до першої чи другої версії. А ось якщо атака почне захлинатися, то тут на білому коні з’явиться гарант Конституції. Він може, наприклад, узяти й повернути комбінат у державну власність (після відповідного рішення Конституційного Суду, який знову перегляне вже в інший бік Закон «Про особливості приватизації» від 2000 року). А вже після цього флагман металургії піде з цілком прозорого аукціону, щоб поповнити бюджетну скарбницю. Або ж Віктор Федорович указує рейдерам на їх місце, демонструє країні й Маріуполю зокрема, що закон торжествує. Рейтинг зашкалює, народ у захваті, а через півроку (після того як Володимир Бойко відсвяткує своє 72-річчя, а комбінат – 10-ліття народної приватизації) підприємство цивілізовано передають у власність новому народному інвесторові.

[1897]

 
Портрет компаніЇ

ММК ім. Ілліча є одним із трьох найбільших металургійних підприємств України. Керує ним колишній народний депутат від СПУ Володимир Бойко. На підприємстві понад 60 тис. працівників. Комбінат виробляє сталевий прокат, залізорудний агломерат, чавун. 80% усієї продукції ММК експортується, основні ринки збуту – країни Близького Сходу та Китай.

Минулого року через зниження попиту на світовому ринку металу ММК ім. Ілліча зменшив виробництво основних видів продукції приблизно на 25%. Зокрема, було вироблено 3 млн тонн прокату, 4,3 млн тонн сталі, 3,6 млн тонн чавуну. Збиток за 2009 рік становив 256 млн грн, чистий дохід зменшився на 38% – до 13,3 млрд грн