В одному з останніх інтерв’ю екс-міністр економічного розвитку та керівник держканцелярії Кахі Бендукідзе зауважив:
«…Настав час кожному визначитися, за кого він: за божевільних і бандитів чи за розвиток Грузії. Будь-яка третя позиція, яка вважає себе «незалежними інтелектуалами» і позиціонує себе вище цієї боротьби, насправді підтримує божевільних».
Бендукідзе став унікальним для грузинської політики прикладом, коли й поза персональним членством у владі можна підтримувати уряд і президента. Решта його колишніх колег – від спікера Бурджанадзе, спецпредставника Аласаніа та прем’єра Ногаіделі, не кажучи вже про пересічних клерків і екс-депутатів, яким не знайшлося місця в команді реформаторів, – вже давно в ультраопозиції, вони вимагають, щоб Саакашвілі – «убивця, деспот і злочинець» – забрався. Скільки ж можна! Рік тому Саакашвілі «забрався», передавши повноваження голові парламенту, пішов на дострокові вибори й блискуче переміг. Лідер опозиції Леван Гачечиладзе програв змагання у мажоритарному окрузі в Тбілісі, набравшись сорому. Його колеги, які пройшли в парламент, порізали ножицями свої мандати – достоту як днями депутати Тернопільської обласної ради від БЮТ. Про інтереси громадян, які довірили їм представляти свої інтереси, ніхто й не згадує. Програвати також треба вміти – це теж демократія.
Тбіліські опозиціонери, вдаючи із себе реалістів, вимагають неможливого. Їхня проблема в тому, що Саакашвілі чітко знає і декларує, чого хоче. З першого дня в політиці він поставив собі за мету включення Грузії у загальноєвропейський політичний та оборонний простори. Надтісне зближення з НАТО, перенавчання, перевдягання та переозброєння війська за євростандартами, повний вихід із СНД, участь у всіх програмах партнерства – хто дорікне йому за це?
Акція опозиції, яка триває з 9 квітня, заслуговує на те, щоб увійти в підручники політології прикладом – як робити не можна. Без жодної конструктивної програми, з одним гаслом «Міхо – геть!» вона зійшла на пси через кілька тижнів. Влада дозволила своїм критикам робити все, що заманеться. Коли все можна, важко звинуватити Саакашвілі в антидемократизмі. Та й телеканали ведуть прямі трансляції з проспекту Руставелі, постійно запрошуючи в студію політиків, які слів не добирають. Уже й згадування «мами» Саакашвілі у відомому контексті з вуст екс-кандидата у президенти Маісашвілі прозвучало. Бридко, та нехай. Далі що? Втрата розуміння політичного процесу як системи домовленостей, відмова від діалогу починає дратувати. Спроба підняти путч в армії і взяти штурмом поліцейський департамент поставили Грузію перед можливістю реалізації не національного, а чужинського політичного сценарію.
Міхо звинувачують в авторитаризмі – він, ніби граючись, запрошує четвірку опонентів у скляну сучасну будівлю Міністерства внутрішніх справ, очільника якого Вано Мерабішвілі організатори нещодавнього «гекачепе» планували знищити першим. І вони приходять. Щоб вийти звідти за дві години – знову на площу, ігноруючи почуте. А Саакашвілі тим часом запропонував докорінну реформу політичної системи у бік парламентської республіки.
Головна проблема президента Грузії має ім’я, прізвище і по батькові: Владімір Владіміровіч Путін. Свого часу хтось пустив дезу, що молодий і експансивний Саакашвілі нібито назвав свого московського візаві ліліпутіним. І понеслося: від заборони «Боржомі», депортації старих і дітей до роздачі паспортів та війни 08.08.08. Про біснування «Первого канала» і РТР мовчу, про пігмеїв-рогозіних – і поготів. Хай там як, а головна внутрішня проблема країни є насправді зовнішньою. Президент і прем’єр Росії дозволяють собі публічно погрожувати «підвісити» за щось там лідера Грузії. Очевидно, що окупація Абхазії та Південної Осетії була лише першим кроком для знищення суверенітету країни…
Цього тижня італійська Corriere della Sera опублікувала статтю відомого французького інтелектуала Андре Глюксманна під симптоматичною назвою «Ніколи не висміювати політичних противників». Тема важлива й актуальна. Автор з гіркотою пише, що в сьогоднішньому цинічному світі тільки «психічнохворий» президент Грузії може наполягати, що його маленький народ хоче й може сам обирати собі друзів і «жити вільним у тіні імперії з населенням, яке у 35 разів перевищує населення Грузії».
Колись усе це закінчиться. І, сподіваюся, декому буде соромно. Особливо тим, хто не хоче почути мудрого Бендукідзе. Опозиціонера, який не боїться бути чесним.