Приємно все ж належати до такого народу – співучого, працьовитого, гарного, мудрого. Приємно почуватися українцем, коли, наприклад, Руслану оголошують переможницею Євробачення, чи коли хтось із братів Кличків упевнено долає чергового супротивника, чи футбольна збірна доходить до чвертьфіналу на чемпіонаті світу. Гордість і радість тоді аж переповняють твоє скромне єство. Та на жаль подібні враження ти маєш не щодня. Останнім часом навіть не щороку.
Прикро чутися громадянином своєї країни – особливо, перебуваючи при цьому за кордоном, – коли ЗМІ повідомляють про затримання чергової мафіозної зграї з українськими паспортами, чи трапляється вже зовсім прикрий, смертельний інцидент, як то було дев’ять років тому восени, коли українська ракета збила літак, що прямував з Ізраїлю в Росію. Соромно бути українцем, коли президент твоєї держави повідомляє в столиці об’єднаної Європи, що голодомор не був осібною трагедією українського народу, а… – далі по тексту виступу, він має бути десь запротокольований.
Та загалом українцем за кордоном здебільшого бути все ж цікаво: хтось взагалі нічого не чув про твою країну, хтось знає лише поверхові, банальні факти, кілька хітових прізвищ типу того самого Шевченка – не поета, звісно ж! Багато хто запитує: а ви справді такі самі, як росіяни? Ви там усі говорите російською, правда ж?
Особисто я говорю українською. Хоча й російську знаю на пристойному рівні: як не як, диплом Московського Літінституту. Та спостерігаючи, як хвацько опанував Андрій Шевченко італійську вже з перших місяців свого перебування на Апеннінах, як добре «шпрехають» німецькою обоє Кличків, як швергочуть англійською зовсім свіжі наші емігранти в Америці, уже не раз ловив себе на підсвідомій цитаті з Шевченка: «А своєї? Дасть бі, колись будем…»
Минулого літа трапилось кілька разів напівприватно й ненадовго виїхати за межі України, причому в різних напрямках. І в кожній з країн, котру довелося відвідувати, зауважувалось якесь нове, насторожене ставлення до України. Переміна, безперечно спричинена останніми змінами в керівництві країни, і в її новому політичному курсі. Близькі друзі – українці, або ж і німці, чи поляки, які щиро цікавляться нашою культурою й нашою країною, під час розмов демонстрували таку тиху, співчутливу, проте все ж чітку й недвозначну зневіру. Зневіру в Україні, і у всьому навколо неї.
«На Україні можна ставити хрест років на п’ятдесят!» – впевнено прорік варшав’янин Андрій, мій давній друг, філолог і підприємець.«Не втішайте себе нездійсненними мріями. Америка відвернулася від Європи, а насамперед – від Європи Східної.» – Кожне слово він неначе вбивав, говорив чітко й виразно, ніби теледиктор: «Не тільки Україна, але й Грузія, що зробила набагато більше кроків назустріч Європі, не буде ні в НАТО, ні в ЄС. Не буде тільки тому, що цього не хоче Росія».
На прощання Андрій ще й шмагонув мене таким гострим і різким зауваженням: «Подивись на поляків, на ірландців, на італійців! Коли вони роз’їжджаються десь по світу, то й там, у нових землях творять свої об’єднання, клуби, газети. А тут, у Польщі сьогодні до півмільйона заробітчан з України. І де вони? Їх не видно. Вони сидять тихо і мріють якнайшвидше зробитися поляками!»
Також у Польщі, лише східніше, у Любліні інший давній приятель, Григорій, розповів інакшу історію, що сталась рік чи два тому. Сам Григорій – історик, кандидат наук, викладач університету. І він, і його дружина Марія належать до української православної громади Польщі. Громадянами Польщі були їхні діди, і здається, навіть прадіди. Втім Гриць з Марією чудово розмовляють українською, і своїх донечок (віднедавна їх вже є аж три) теж навчають рідної мови. Пригода ж, розказана Грицем, стосується недавно прибулої до Польщі української родини. Років зо два тому в одну грудневу неділю після служби відбувалося біля церкви дитяче свято святого Миколая. «Мої дівчатка продекламували вірші українською, а дитина з тієї родини вийшла і прочитала віршика польською…» – з сумною усмішкою розказує Григорій. – «Хоча вони, ті новоприбулі емігранти, українську знають набагато краще за нас. Але більшість із них, прибувши до іншої країни, вважає необхідним позбутися своєї культури, прийняти чужу».
Це й справді так природно для українця – не говорити своєю мовою, соромитися її, намагатися чимшвидше забути.Адже мова ця – селянська, простацька, і ніхто з начальства нею насправді не розмовляє, хіба лише на камери телевізійні. (Викладений в Інтернеті нещодавній діалог президента з прем’єром – «Я буду к тєбє обращаться по-украінскі…» і т.д., тільки зміцнює це переконання в простолюду). А в керівних кабінетах і надалі панує те всемогутнє у своїй неоковирності «язичіє», що його так багато і повно, (хоч словника укладай!), зафіксував на своїх плівках майор Мельниченко.
Після Польщі в мене була іще Хорватія – кілька прекрасних вересневих днів у Загребі й поза столицею. Хорватські українці сьогодні мають навіть декілька своїх об’єднань – одне з них, те, яким керує фізик, музикант і письменник Алекса Павлешин, і приймало мене в тій сонячній країні. Окрім Загреба мені ще показали село Липовляни – мультикультурне й багатонаціональне. У тому селі, за 100 км від Загреба проживають українці, а також угорці і хорвати. Перед початком творчої зустрічі випала хвилинка прогулятися селом у компанії Джуро Відмаровича. Пан Джуро – хорватський письменник, дипломат, який кілька років був послом Хорватії у Києві. Він добре вивчив українську мову, і навіть тепер, вже кілька років, як повернувшись на батьківщину, охоче і з насолодою нею користується.
«Коли я був амбасадором, і їздив Україною, то на сході й на півдні я під час офіційних зустрічей розмовляв по-українськи» – з посмішкою розповідає пан Відмарович. – «І відповідно місцеві чиновники теж мусили, згідно протоколу, говорити зі мною українською. Не скажу, що це було їм легко…»
Під час вечора в місцевому українському культурному осередку з піснями виступило аматорське дівоче тріо. Юні дівчата – дві білявки й темноволоса – акомпануючи собі на електронних клавішах, виконували українські пісні. Співали просто, але натхненно, без академізму, проте щиро і природно.
«Ота дівчина з темним волоссям – вона хорватка» – притишено повідомив мені Алекса Павлешин, слухаючи чергову пісню. – «Але бачиш, зацікавилась народною піснею, і виступає в складі українського тріо.» Дівчата ж тим часом виводили ніжними голосами: «Сорочечка біла, ой, біла-а-а!»
Увесь блиск і злиденність української ситуації були сконцентровані у цьому епізоді. Чому ми взагалі іще хоч комусь цікаві у цьому глобалізованому світі? Чому знаходяться люди – не українці, представники інших народів, які вивчають нашу мову, культуру, популяризують Україну в силу своїх скромних можливостей поміж своїх народів та земель, а в той самий час українці віддають своїх дітлахів до шкіл з поглибленим вивченням іноземних мов (насамперед – англійської), спілкуючись із ними вдома у кращому разі суржиком, а то й на майже чистому «общепонятному»? Чому ми взагалі ще є – цей народ стільки разів уже зникав з мапи континенту, точніше – не виникав на ній, не існував, лишався непоміченим? Пригадаймо – іще двадцять років тому в географічних атласах по той бік «сталевої завіси» не було ніякої України. В кращому разі того червоного монстра, що займав пів світу, називали «USSR», а здебільшого, особливо не панькаючись, писали просто «Russia». Отака собі «Russia», від Талліна і до Ташкента, від Ужгорода і по самий Нар’ян Мар.
Два десятиліття тому володарі світу зверхньо цідили в мікрофони на повному серйозі: «Україна не може відокремитись від Росії, бо це все-одно, якби Каліфорнія захотіла вийти зі складу США». Потім вони, звісно ж, вибачилися, та неприємний осад залишився, як у старому анекдоті. Двадцять років тому на зимовій Олімпіаді організатори не могли відшукати жовто-синього прапора, коли Оксана Баюл ступила на вищу сходинку п’єдесталу. То невже ж лише за два цих десятиліття народ наш вичерпав увесь свій ресурс? Пригадаймо – іще п’ять років тому на нас були спрямовані об’єктиви провідних телеканалів світу, і всі випуски новин починались прямими репортажами з Майдану Незалежності! Тоді нас було багато, нас було не подолати. Тоді творилася історія – безкровна, весела і радісна. А тепер? А сьогодні?
Кілька днів тому, вже на батьківщині, у Києві довелося взяти участь у мітингу під Верховною Радою. Мітинг був на захист мови, себто за зняття з реєстрації того осоружного і небезпечного законопроекту, про який вже багато писано й говорено. Було нас там на мітингу тисячі зо дві душ – кажу це впевнено, бо рахувати вмію, а під час короткого виступу свого мені вдалося видертись на підвищення й звідти окинути поглядом увесь наш чималенький натовп. Більшість – студенти, але були люди старші, і люди середнього віку. Галасували, співали, били в бубни, скандували гасла. Мітинг отримав певний розголос – щось про нього і на телебаченні згадали, і в інтернет-стрічках написали. Та трьома днями пізніше під парламентом пройшов інший, чисельніший мітинг – торговців уживаним одягом. Захисники секунд-хенду отримали набагато повніше і ширше висвітлення у ЗМІ. Навіть народні обранці звернули на нього увагу, і пообіцяли, хоча й нехотя, вжити якихось там заходів, аби й далі українці могли мати доступ до закордонного шмаття, поношеного, відіпраного й дезинфікованого. Бо це ж не мова, це одяг – річ важлива і насущна!
То що ж воно далі? Невже і справді за Шевченком – «Загинеш, згинеш, Україно, не стане сліду на землі»? І тільки в українському (хорватському!) селі три дівчини тужно заспівають: «Мені сорочку мати вишивала…» Чи щось таки утямить наш народ?