Наші Моцарти

Ув’язненню чи страті кожного із Хвильових передувало цькування в пресі. Не завжди це робилося за наказом влади. Не кожен донощик розумів, що пише саме донос. Душила жаба. Якщо не знати, за яких політичних умов це діялось, можна подумати, що то було звичайне літературне життя з його боротьбою напрямів, уподобань, смаків, самолюбств.

 

На заздрість та ревнощі хворіють навіть генії, але тільки бездарність геніальна в заздрощах і ревнощах.

 

Розстріляне Відродження – це український варіант історії Моцарта і Сальєрі.

 

Хвильові, до того ж, були дуже освічені. Молоді, голодні, просякнуті смородом пороху і крові, селянські або міщанські діти, але за освіченістю, витонченістю – ніби нащадки відбірних шляхетних родів. Те, що вони зробили себе серед грому і бруду війни, революції, післяреволюційної метушні, є дивом, котре свідчить, що це були справді вершки нації. Їхнє невеличке, але могутнє коло було за визначенням замкненим, відчуженим від панівного малописьменного велелюддя тодішньої літератури та мистецтва, не кажучи вже про журналістику.

 

Заздрісними бувають, як сказано, й великі особистості, але тільки заздрість дрібних не знає милосердя: адже за нею стоїть натовп, або, як-то кажуть, народ.

 

Інколи з’являється думка, що хоча б декого з них міг би захистити досить культурний правитель, якого не було, та підібрані ним люди, яких, відповідно, теж не було. Розповіді про художній смак Сталіна – казки. Цього добра там не було більше, ніж у Миколі I.

 

Та чи могла би щось змінити наявність у Кремлі найкультурнішого правителя?

 

Був час становлення ідеологічного су­спільства за умов диктаторського політичного режиму. Нищили стару віру й запроваджували нову. Панувала інквізиція. Запозичене у західного середньовічного християнства поняття й слово «пропаганда» доповнили поняттям і словом «комуністична». Те, що не було підпорядковане пропаганді, не мало права на існування. Поступово, але досить швидко чільне місце посіла саме підпорядкованість. Зміст вашого твору може бути найкомуністичнішим, розсовєцьким, але якщо до нього ви додали щось від себе, – ви є підозрілий елемент, недалеко й до зрадника, ворога, заколотника, шпигуна. Так було і за часів старої віри. «Мудруєш, негідник. Покайся!» – казав батюшка занадто допитливому хлопцю. Жодних відсебеньок! А талант, він і є відсебеньки. Він не здатен існувати в рамках, він створює свої рамки. Підкорити його неможливо – тільки знищити.

Треба визнати, що висококультурний совєцький правитель, якщо уявити собі такого, зрозумів би це навіть раніше й краще за Леніна і Сталіна.

 

Лише свобода може захистити талант. Тому її так і ненавидить панівна пересічність. Їй незручно поруч із талантом.

 

Так, талант може бути захищений тільки свободою, але за це він платить втратою майже всієї своєї влади. На нього не звертають такої уваги, якої йому б хотілося. Пиши, співай, малюй, що тобі заманеться – нас, людей статечних, зайнятих бізнесом, політикою, це не обходить. Змагайтеся, борітеся між собою, панове митці, хоча б до червоної юшки, але до нас не апелюйте. Нам байдужі ваші доноси один на одного, для нас ви всі – однакові. А що до нашої особливої прихильності, то це річ нетривка, тому що дістають її хоча й випадкові персонажі, але, за правилом, не найкращі з вас, ой, не найкращі… а чому так заведено, то ось вам пояснення Алєксандра Пушкіна: