Важке виборсування з обіймів імперії
Побутує думка, що серед київських інтелектуалів початку ХХ століття українськомовними були тільки три родини: Рильські, Старицькі та Антоновичі. Однак уже через десятиліття відбулося небачене національне піднесення, були втілені три державні проєкти, а ще більше лишилися нереалізованими. Ще 1893 року «ув університетському місті на Україні» (себто в Харкові) проголосила свою програму таємна політична організація — Братство тарасівців. У «Символі віри молодих українців» вони зауважували: «Бачимо-ж, що Російська держава, захопивши такий великий обшир, так багато розмаїтого люду скувала і сковує своєю державною ідеєю, що не може через свій абсолютизм ні сама поступати уся разом, а також і не дає змоги вільно поступати поодиноким народам, що сковані її кайданами, бо розмаїті народи у Російській державі не можуть разом, купою, з однією мовою і накиненими спільними інтересами йти шляхом поступу. Кожен нарід може розвиватись і дійти до добробиту, до сьвідомости тільки лишаючи ся на рідному грунті, бо інакше тільки вибивати муть ся поодинокі одиниці з його, а він увесь буде непорушний».
Обкладинка брошури «Самостійна Україна» Миколи Міхновського
Членами Братства тарасівців були переважно наддніпрянці та слобожани: Борис Грінченко, Іван Липа, Микола Міхновський, Володимир Самійленко, Михайло Коцюбинський, Євген Тимченко. Проте, попри тривалу географічну розділеність між двома імперіями, тарасівці уявляли українські землі єдиними й неподільними: «Для нас сьвідомих Українців єсть один українсько-руський народ. Україна Австрийська і Україна Російська однак нам рідні, і жадні географічні межі не можуть роз’єднати одного народу і, аби була у нас моральна міць, то ні нас не зможуть відірвати від Галичини, ні Галичини від нас, бо ідеї, духа розірвати на два шматки не можна, як нічим не можна спинити Дніпрової течиї: вона завсіди опиниться у морі, які-б перепони ні були».
Однак 1917 року до влади прийшли соціалісти, які мали кардинально інші орієнтири. Третій універсал Центральної Ради проголосив, що «во імя рятування всеі Росіі… Не відділяючись від республики Російськоі і зберігаючи єдність іі, ми твердо станемо на нашій землі, щоб силами нашими помогти всій Росіі, щоб вся республика Російська стала федерацією рівних і вільних народів». Їм так важко було наважитися вимовити слово «незалежність»! Навіть проголошуючи автономію, вони, мов недорослі діти, щоразу озираються, що скаже Москва, ба навіть вимірюють свої дії користю для Росії. Вони закликають до «дружнього великого будівництва нових державних форм, які дадуть великій і знеможеній республиці Росіі здоровля сили і нову будучину».
Розплата за наївність і політичну недалекоглядність не забарилася: «велика і знеможена» Росія вже почала свій наступ.
Проголошення й світове визнання української державності стало надважливим прецедентом, до якого апелюватимуть націоналісти під час відновлення української державності 1941-го. В Акті злуки УНР і ЗУНР сказано, що «здійснились віковічні мрії, якими жили, за які умірали кращі сини України». У часи Української революції і політики, і науковці обґрунтовано доводили, що Крим має бути українським, як і Курщина, Білгородщина, Ростовщина, Стародубщина та Вороніжчина. Проте радянська влада ґвалтовно перекроювала простір, переносила столиці, змінювала плин річок і переселяла цілі народи.
Європеїзація та урбанізація
У 1920-х українські модерністи мали недовгий, але плідний час для творчості. Самостійна Україна не могла так швидко зникнути з ментальної мапи, як зникла з політичної. Ваплітянин Микола Хвильовий мріяв про «азійський Ренесанс» і вбачав історичний шанс для України явити світові «молодих м’ятежних геніїв». Неокласик Микола Зеров пропонував учитись у Європи, щоб сяяти своїм невідбитим світлом, — досить-бо дивитися на світ крізь російські окуляри. «Ніхто твоїх не заперечить прав!» — стверджував поет щодо Києва, позбавленого столичного статусу, у розпалі руйнування та грабунку пам’яток і пам’яті.
Футурист Михайль Семенко силкувався вхопити ритми міста — «кохать, кахикать, життєдать». Ланківець Валер’ян Підмогильний зображував урбанізацію української культури в образі сільського парубка, що приїхав підкорювати місто. Якщо роман «Місто» втілює оптимістичний погляд, то повість Підмогильного «Третя революція» похмуро зображує нерозв’язний конфлікт українського села й міста. Марсівець Євген Плужник лапідарно описав кривавий слід революції на чорній ріллі й слідок ноги коханої на річковому піску. Юрій Яновський писав про Голлівуд на березі Чорного моря, Майк Йогансен — про слобожанську Швейцарію.
Обкладинка збірки поезій і перекладів «Камена» Миколи Зерова 1924 року
Пейзажі 1920-х рясно забарвлені блакитним кольором мрії. У наступні десятиліття ці простори рясно вкриє кривава барва. Більшовики декларували зміну «світового порядку», однак спромоглися лише на власні місця квазірелігійного ідолопоклонства. У п’єсі Миколи Куліша «Зона́» джерелом конфлікту між Радобужним і його батьком Оверком є питання віри в поділ простору на якісний та неякісний. Батько потай відвідує церкву, тож отримує догану від сина-комуніста, а на пропозицію сина ходити до клубу зауважує: «Темний я! Не бачу вашої революції! В клубі цигарки палять і матюкаються… А в церкві, сину, тихо, і я тепер немов оце бачу… свічки… сонце у вікнах…». Метафізична потреба сліпого Оверка, що не втратив духовного зору, виражає невситиму онтологічну спрагу, страх перед небуттям і хаосом, який сіє нова влада.
Для традиційної свідомості дім містився в «центрі Світу», відтворював у космічному масштабі Всесвіт. Натомість модерний світ утратив колишню впорядкованість і обжитість. Скасовано приватну власність, тож зникло й відчуття приватного простору, особистої відповідальності за довкілля. У романі «Без ґрунту» Віктор Домонтович пише: «Люди втратили почуття сталости. Вони звикають жити в руїнах і серед руїн, немов в чеканні на нову катастрофу, нове знищення, ще страшніше, ще згубніше за попереднє».
Зруйнований Михайлівський собор, 1934 рік
Творення Батьківщини словом
Поети Празької школи, що опинилися в еміграції після поразки Визвольних змагань, виходять за межі протиставлення між містом і селом. Вони звертаються до середньовічного, ренесансного й барокового періодів органічної єдності української культури, ще не загроженої російською асиміляцією. Євген Маланюк зауважує, що досі українська художня думка далі козацького шлика не заглядала, натомість «пражани» відмовляються погоджуватися з привласненням Росією теренів і спадку Русі. Юрій Дараган та Оксана Лятуринська актуалізують середньовічний руський дискурс, оживлений і питомий у модерному звучанні. Археолог і митець Олег Ольжич сягає ще далі, пишучи про поетичний образ української матеріальної й духовної культури в прадавні часи: «І то зовсім певно, що про нашу і на наших історичних землях!» — запевняє він, плануючи написати роман про дохристиянську добу. Ця вкоріненість у своїй землі та її минувшині ставала розрадою для вигнанців на чужині. У цьому вбачають причину, чому поразка визвольних змагань не стала для «пражан» провідним мотивом творчості: вони мали свій імпліцитний хронотоп, в обширі якого нещодавня війна — лише черговий епізод.
Михайло Теліга
Вибудовуючи свій міф України, «пражани» активно використовують образ степу. Євген Маланюк пише про «степів жорстоку широчінь… страшну красу отсих степів». Цей образ походить із фольклору та класики ХІХ століття, коли наддніпрянський краєвид із пшеничним полем набув іконічного статусу втілення українськості. Однак Маланюк у циклі «Псалми степу» надає простору антропоморфних рис, вдаючись до топофобії — зображення страшних, відразливих локусів: «Лежиш скривавлена і скута… Зрадлива бранко степова!».
Перебуваючи на чужині без змоги повернутися на Батьківщину, «пражани» міфологізують власні спогади про «золотоверхий град», який «іще ясніш і різьбленіше сниться» ліричному героєві Олекси Стефановича. Чільне місце в національному пейзажі поетів Празької школи посідає образ Софійського собору: у циклі «Київські легенди» Юрій Липа звертається до літописного сюжету про будівництво храму, а Юрій Клен епіграфом до вірша «Софія» пише про загрозу знесення дев’ятсотлітньої пам’ятки.
Поетичній картині світу Олега Ольжича властива лицарська аксіологія, тому закономірними є елементи пейзажу, засновані на фортифікаційній образності, — «Підзамча», «Вежі». Юрію Кленові належить низка екзотичних історіософських візій: сюжети про Стародавній Рим, Мексику, Японію дають змогу ліричному героєві чіткіше збагнути своє. Найповніше це втілено у вірші «Ми», у якому колишній неокласик, а тепер «пражанин» зображує фронтирне розташування України:
На гострій грані двох світів
Ми непорушно муром стали,
Щоб чорний вихор нас не змів
Голодним клекотом металу.
В запеклім герці двох стихій
Ми завжди жертвами лягали,
Коли неситий буревій
Зі сходу дув в нестямі шалу.
Уся країна — режимний об’єкт
Війна струснула світом удруге, знищила пам’ятки й квартали, додала на ментальну мапу мітки упівських криївок у лісах і комуністичних толок на Хрещатику, дала простір для спекуляцій Вітчизною та створила нові місця пам’яті. Ще 1944-го можна було писати «Любіть Україну у сні й наяву», а за кілька років Володимиру Сосюрі закинули «буржуазний націоналізм». Дехто з поетів зрезиґнував від спроб узгодити технократичну міську культуру і свою гречкосійську Ойкумену. Битва за українське місто знову здавалася приреченою.
24-літній Василь Стус 1962 року у відчаї від мовної політики писав Андрієві Малишку: «У нас немає майбутнього. Коріння нації — тільки в селі, а “хуторянським” народом ми довго не проживем, пам’ятаючи про вплив міста, про армію, про всі інші канали русифікації… Ми перед роком, який відомий для України прізвищем Валуєва. Вловлюється страшна діалектика. І реакція подібна. Тоді були метелики, каганцювання “основ’ян” чи “громадян”, а тепер — тільки спів і гробове мовчання».
Різдвяний вертеп у домі Садовських у Львові напередодні масових арештів 1972 року. Стоять ліворуч: Любомира Попадюк, Василь Стус, Олена Антонів, Ірина Калинець, Марія й Ганна Садовські, Михайло Горинь; сидять — Стефанія Шабатура («циган»), Мар’ян Гатало, Олександр Кузьменко
Тому-то в шістдесятників «міські» тексти менш численні за природні ландшафти чи сільські краєвиди. Їх просто не було звідки взяти: місто не було простором функціонування української мови й культури. Значно правдивіше для них звучало «Сушить голову за цвітом своїм мак» (Микола Вінграновський) чи «Вечір вийшов з яру, як з барлога волохатий заспаний ведмідь» (Ліна Костенко).
А далі на ментальній мапі національних травм з’явилася Биківня, після того як Василь Симоненко, Алла Горська й Лесь Танюк віднайшли черепи, які лежали просто неба, і місцеві хлопчаки гралися ними у футбол. Поволі поверталися додому люди, яких Радянський Союз зробив «мінусниками» (за висловом Тамари Вронської) — примусово виселив із власного дому й заборонив жити на низці «режимних територій». Один із них — поет Василь Герасим’юк — знає ціну рідного простору:
Вірші, тілом білим на снігах
писані… Лиш на такі скриптури,
на страшні і вірні письмена
мітить око хиже і понуре.
Він народився в Караганді, куди його родину вивезли «на вічне поселення». Але ніщо не було вічним, і колос на глиняних ногах уже захитався.
Після відкриття цілковито незнаного спадку 1920-х більше не можна було писати як раніше. Чаша принижень національної й людської гідності була переповнена. Вісімдесятник Ігор Римарук запитує: «…пляма на мертвому небі — невже вона біла?». «Білі плями» виявилися насправді кривавими.
Поети 1960-х оспівували дорогу до рідної хати. У віршах 1980-х з’являється образ хати-пустки. Шістдесятники апелювали до образу берегині-батьківщини-матері, вісімдесятники писали про Медею-землю, яка ховає своїх мертвих дітей. У 1960-х людину бачили вінцем творіння й царем природи. 1980-ті зображали людину рівновеликою мурашці чи листку капусти. Для шістдесятників важив соціум у синхронічній множині. Вісімдесятникам ішлося про діахронну націокультурну спільноту — або про індивідуальну особистість.
Іван Малкович пише 1984 року:
Знову марчіє трава,
всюди присутність утрати:
час нерозталим словам
з листям — назад прилітати.
Затінок власних дерев
вічно з собою ми носим —
й віримо, що не помрем:
просто прокинемось —
осінь;
тільки побачимо лиш,
виріям пам’ять віддавши, —
там,
де колись ми пройшли,
в просторі — обриси наші, —
нами насичений світ —
де ж ми ізвідси підемо?..
Просто — за крайньою з лип
в тінь свою
мовчки
вкладемось.