Наші ментальні мапи. Барви національного пейзажу в ХІХ столітті (ч. ІІІ)

Повість Івана Нечуя-Левицького «Хмари» починається з опису молодих семінаристів із комплекцією тітушок, які йшли з Тули до Київської духовної академії вчитися за скарбові гроші й у перспективі ставати титульною нацією, асимілюючи новоприєднані терени. «Широкий і вольний був їм шлях на Україну… Хоч далека, зате ж весела була їм дорога до Києва», — пише Нечуй-Левицький. Вочевидь, вони вже не почувалися тут на чужині.

Периферія імперії

У пожежі 1811 року згоріли близько 1240 приватних будинків київського Подолу. Це стало початком великого перепланування. Замість радіальної забудови довкола ярмаркової площі простір розділили на рівні квадрати кварталів. Хаотичності давніх, ще середньовічних силуетів вулиць прийшла на зміну імперська уніфікація. Переділ теренів відбувався й на макрорівні: замість полково-сотенного устрою постали губернії, уїзди, волості.

Імперія дуже хотіла здаватися цивілізатором, прокладаючи водогін, телеграф і залізницю. Але річ у тім, що ці зміни могли б запровадити й гетьмани з полковниками, якби їх не позбавили влади, а державу не скасували розчерком імперського пера.

Ця цинічна логіка властива росіянам досі: знищивши Маріуполь, вони тепер пишаються своїм проєктом відновлення міста…

200 років тому новації також запроваджували не для блага місцевих мешканців, а для зручності управління імперією. Зокрема, до Києва перенесли навчальну базу Кременецького ліцею, щоб придушити опір повсталих проти Російської імперії поляків.

У добу класицизму естетичним дороговказом для митців та інтелектуалів була античність. Власна старовина тоді викликала амбівалентне ставлення: з одного боку, під впливом Жалуваної грамоти 1785 року, що прирівнювала в правах нащадків козацької старшини з російським дворянством, серед української аристократії розпочалися пошуки свого коріння та інтерес до родинних архівів, матеріальних і писемних пам’яток. З другого боку, суто естетично вітчизняні пам’ятки давнини вражали тогочасний загал менше, ніж античні храми та мальовничі руїни, які випадало побачити наживо чи бодай у модних альбомах репродукцій. Тому Максим Берлинський, один із перших києвознавців, характеризував Софійський і Михайлівський собори як грубі готичні будівлі, прикрашені мозаїкою, позбавленою будь-якого смаку.

Читайте також: Наші ментальні мапи. Просторові уявлення в давній і середньовічній культурі (ч.І)

Натомість із поширенням у Європі романтизму в його національних варіантах загальним місцем стало замилування власною старовиною, питомими звичаями, фольклором і раритетними речами. Тож, коли Тарас Шевченко, працюючи в Археографічній комісії, відтворив образи архітектурних та природних памʼяток і зібрав їх в альбом офортів «Живописна Україна», ці краєвиди викликали захват не лише на Батьківщині, а й за її межами, — отже, у 1840-х суспільство вже було естетично готове сприймати ці образи як красиві та цінні.

Ще одна причина повороту до національної спадщини та поширення ідеї «не цуратися свого» полягала в тому, що після наполеонівської війни в Російській імперії настанова на європеїзацію була витіснена тенденцією захищати й плекати «власну культуру». 1826 року на цій хвилі видано циркуляр про охорону стародавніх замків, фортець та інших пам’яток.

Культурний шар міста

Дослідник київської старовини Кіндрат Лохвицький мав дещо одіозну репутацію шукача сенсацій, подібно до свого наступника й колеги Генріка Шлімана, керівника розкопок у Трої, Коринфі та Мікенах. Так само, як 1868 року Шліман вирушить на пошуки «країни Гомера» з томиком «Іліади» під пахвою, Лохвицький за чверть століття до нього заповзявся віднайти «країну Нестора Літописця», керуючись збереженими списками руських літописів. Проте такий підхід — сприймати художні твори як правдиве історичне джерело — не раз зіграв злий жарт з обома дослідниками. У випадку статського радника Кіндрата Лохвицького прикладом є невтомні (і, як йому здавалося, успішні) пошуки хреста Андрія Первозванного в культурному шарі київських пагорбів.

У 1830-х археолог-аматор знайшов неподалік Андріївської церкви зогнилі дерев’яні скіпки, які оголосив фрагментами хреста апостола. Проте були й дійсні успіхи. Саме зусиллями Кіндрата Лохвицького знайшли залишки Золотих воріт та Ірининської церкви. Він навіть подбав про створення власного місця пам’яті, домігшись встановлення таблички зі своїм прізвищем як першовідкривача на руїнах Золотих воріт.

Питання старожитності Києва було ключовим у формуванні наративу про місто. Автор двотомного «Опису Києва» Микола Закревський спершу вибудовує образ міста від заперечення: «Київ не може змагатися в стародавності з Афінами, ні у розмірі з Пекіном; у нім антикварій не знайде руїн Пальміри, і подорожанин не побачить пірамід Єгипту, що вражають своєю величчю… Київ знаменитий величчю і нещастями (завданими загарбниками. — Авт.)». Проте в післямові до другого видання вчений позбавляється меншовартісного тону й зазначає, що на початку ХІХ століття дійсно побутувала думка, буцімто в Києві не збереглося жодних старожитностей, адже численні спустошення й пожежі все знищили. Подейкували, що в Києві від старовини лишилися тільки місця та спогади. «Проте невтомна наука, — веде далі Закревський, — в особі своїх безкорисливих діячів здобула численні важливі результати у вивченні історії Києва, внаслідок яких стало очевидно, що старопрестольний град є багатим сховком різноманітної старовини».

Наука працювала і в інших регіонах. Наприклад, у Миколаєві ще 1806 року відкрили перший на території України музей античних пам’яток. Однак музей проіснував недовго, і його пам’ятки осіли в інших музеях — переважно Москви й Петербурга.

Як зауважує історик Сергій Кот, за всі роки панування над Україною російський уряд не створив на її території жодного державного музею.

Вони виникали лише зусиллями меценатів і коштом громадськості, долаючи протидію офіційної влади. У відповідь на запит про створення державного музею в Києві генерал-губернатор Алєксандр Дрентельн 1888 року резюмував: «За свідченнями, зібраними по губерніях, в такій установі потреби немає».

Читайте також: Наші ментальні мапи. Ренесансна фортифікація й барокові сади (ч. ІІ)

Натомість пам’ятники були зручними для маркування імперського простору. У Києві зі своїх п’єдесталів поглядали на підданих Ніколай І і Алєксандр ІІ. Монумент Іскри і Кочубея прославляв зрадників Івана Мазепи. Відлитий у Петербурзі князь Володимир на постаменті з калузького заводу прикрашав пагорби не стольного граду, а «матєрі ґородов русскіх». Ідею пам’ятника Богданові Хмельницькому запропонував ще Микола Костомаров, проте втілити її вдалося лише через 30 років, та й то завдяки культу Переяславської ради. А коли постало питання про спорудження пам’ятника Шевченкові перед реальною школою на Михайлівській площі, куратор київської шкільної округи категорично заперечив, що перед «русским учебным заведением» варто поставити пам’ятник одному з діячів «русской истории». Зрештою постановили спорудити монументи першим руським князям — їх видавалося легше привласнити, аніж Кобзаря.

Краще до пекла, ніж до міста

Відлік російської експансії в українських містах можна вести з 1654 року, коли перша московська залога ввійшла до Києва, ще не отримавши офіційної згоди гетьмана Хмельницького. У першій половині ХІХ століття перевага в деяких містах уже була не на користь українців. Григорій Квітка-Основ’яненко фіксує, як місто втрачало українське обличчя на рівні одягу, проте найвиразнішим свідченням поразки в боротьбі за українське місто стала мовна ситуація.

Письменник згадує молодих парубків, які, «щоб показати себе “удалими”», намагаються говорити «русским наречием», до того ж у місті «вже не почуєш національних пісень», а молодь соромиться дотримуватися ритуальних та побутових звичаїв власної культури й із часом асимілюється.

Персонаж «Малоросійської билі» (1842) Харко, побувши на навчанні в місті, повернувся до батькової хати зі зміненою мовною картиною світу: «слова варнякає не наші, а на московські закида, та тільки не до ладу».

Після високої барокової культури, місцем творення і споживання якої були міста й містечка, урбаністичний простір раптом став українцям чужим, заледве не потойбічним світом.

В оповіданні Квітки-Основ’яненка «От тобі й скарб» герой сприймає сюрреальний світ пекла подібним до міського: під шатром Хома побачив, що «за довгими столами, скатертями понакриваними, сидять чорти з чортихами, попарувавшись. Та що ж то за порозряджувані! У яких то каптанах! У яких ребронтах! Тільки вже ні під квітками, ні під пір’ями, і ні під яким брилем, і ні під якими кучерями не можна було поховати рогів: так і стирчать. Таки усі були, як настояще городське панство».

У цьому своєрідному світі навспак селянинові здається чудернацьким усе, включно з одягом, і єдиною категорією, щоб осмислити незвичне через звичне, є химерна, за його переконанням, міська культура: «…двоє маненьких чортяточок: хоч на них було і платтячко дівоче, та тільки наскрізь і світиться: і руки голі, і шиї голі, точнісінько, як на панях, що у городі берлинами роз’їжджають».

На подальшому літературному процесі позначилося аксіологічне оцінювання урбаністичного простору як середовища зваби. З’явилася низка творів, у яких «городом» лякали сільських дівчат, застерігаючи не ходити туди, щоб уберегти свою честь. Уже на початку ХІХ століття письменники фіксують русифікаторські тенденції, що із часом призвели до капітуляції української культури в боротьбі за українське місто, а надії на збереження українства стали покладати лише на село.

Читайте також: Троя, руси й Русь. Історія одного інтерв’ю з професором Омеляном Пріцаком

В українській літературі ХІХ століття Київ — насамперед місто прощі. Баба Палажка в «Кайдашевій сім’ї» Івана Нечуя-Левицького транслює вірування щодо святого місця: «Як з хати піде їсти паску в Київ хоч одна людина, то бог благословить усю сім’ю і на хліб буде поліття. А як хто їстиме щороку в Києві паску, та ще й умре на великоднім тижні, той піде просто в рай, бо на великоднім тижні царських врат не зачиняють і в церкві, і в раю; душа через царські врата так і полетить просто в рай». Елементи міського пейзажу також зазнавали міфологізації. На питання про фонтан «Самсон, що роздирає пащу левові» Палажка відповідає: «Як піймав його на Подолі коло Дніпра, як роздер щелепи, та й сам каменем став, і лев каменем став, а в лева з рота вода потекла. Та якого там дива нема!».

Та попри всю дивовижу, Київ лишається містом, яке кожен має відвідати бодай раз у житті, проте потому неодмінно повернутися додому.

Для тих, хто лишається на довший час, місто стає простором, що дегенерує, десакралізує, місцем, де втрачають людське обличчя (якщо тільки не йдуть у ченці, як персонаж повісті «Маруся» Григорія Квітки-Основ’яненка).

Натомість письменники ХІХ століття впивалися барвами національного пейзажу — синього неба й жовтого поля, що згодом інтерпретуватимуть як складники державного прапора. «Ясне сонце, тепле й приязне, ще не вспіло наложити палючих слідів на землю: як на Великдень дівчина, красується вона в своїм розкішнім убранні… Поле — що безкрає море — скільки зглянеш — розіслало свій килим, аж сміється у очах. Над ним синім шатром розіп’ялось небо — ні плямочки, ні хмариночки, чисте, прозоре — погляд так і тоне… З неба, як розтоплене золото, ллється на землю блискучий світ сонця; на ланах грає сонячна хвиля, під хвилею спіє хліборобська доля», — ідеться в романі «Хіба ревуть воли, як ясла повні» Панаса Мирного та Івана Білика.

Отож і події Вергілієвої поеми, і Горацієвих од зусиллями Котляревського та Гулака-Артемовського відбуваються в сільських декораціях, з використанням етнографічно-побутових деталей. Та й харківським романтикам було приємніше писати про колишню славу, про байраки та могили, аніж про свої міста, якими прогулювалися російські військові й чиновники з родинами. Доля Тараса Шевченка задає матрицю генія, народженого під солом’яною стріхою, а не академіка гравюри, що отримав дворянство й відмовився від нього. Іван Франко продовжує цю лінію словами: «Який я декадент? Я син народу! Я є мужик!».

Театр — міське явище, проте не у випадку української культури ХІХ століття. «Наталка Полтавка» Івана Котляревського, «Назар Стодоля» Тараса Шевченка, «Сто тисяч» Івана Карпенка-Карого та інші репертуарні хіти зображували сільське життя. Усією Російською імперією гастролювали українські актори — дехто з них дворянського походження — у народних строях, на тлі сільських декорацій.

Пропозиції інсценізувати п’єсу з життя інтелігенції українською мовою звучали щонайменше кумедно, тож ніхто довгий час не брався ставити «Блакитну троянду» Лесі Українки, бо це щось несусвітнє — українською і без шароварів-кожухів.

Сільський антураж був культивований і в середовищі міської інтелігенції — у вигляді хлопоманства, носіння народного строю, збору та виконання фольклору. Навіть осідком української аристократії в ХІХ столітті здебільшого був маєток із прилеглими селами, а не міський особняк. Лише наприкінці ХІХ століття цукрозаводчики доробилися до власних вілл — коли не на Хрещатику, то принаймні неподалік.

Читайте також: Дух нашої давнини. Де українцям шукати власних традицій?

Красуня в описах письменників ХІХ століття — це сільська здорова дівчина в народному вбранні. Село вважалося джерелом етики, що зберігає традиції нормативної, правильної поведінки. Натомість місто їх нівелює, псує людину. Коли герой потрапляє до міста, починається його розбещення, втрата моральних орієнтирів. До того ж місто викликає підозру, чиє воно — польське, російське, єврейське? Іван Франко пише: «Говорячи про народ, ми розуміємо тут не всю масу, що мешкає в певному краї, але тільки ті нижчі верстви, які найменше зазнали цивілізаційних змін».

Однак модернізм уже стукав у патріархальні двері, а разом із ним — урбанізм, що прийшов на зміну рустикальності. Про це йтиметься в наступному матеріалі.