Мої ровесники раптом заговорили про необхідність виїзду на Захід наприкінці 1980-х. Заговорили, звісно, не всі, а найбільш модні і перспективні, а, зокрема, щодо дівчат — ще й гарні. Здається, всі, хто хотів, таки поїхали.
… Я приймала у дарунок домашні бібліотеки і відсиджувала проводи — коли до Німеччини, коли до США. Завдяки гласності перебудовчої доби я мусила визнавати, що мої друзі їдуть у кращій світ. У світ, з якого не повертаються. Чистісінька правда, але ж зловісно, чи не так? Я справді проводжала їх в інший світ зі святою певністю, що більше ніколи не побачу. Хіба що сама потраплю туди з часом…
Споконвіку не скрізь однаково добре жити. Пошук кращої землі, як і кращої долі, раніше втілювався у переселення народів, а нині — у міграцію лише окремих верств. Міграційні процеси іноді більше скидалися на вигнання, пошук методом спроб і помилок. За ужитковим принципом: «риба шукає, де глибше, а людина — де краще».
За іншим принципом відбувається вибір — «лишатися в еміграції чи повертатися на Батьківщину». Прецедентів повернення чимало, і особливо на початку 2000-х. Майже у кожного є знайомі, які не захотіли лишитися у комфортабельнішій країні. Є лише відчуття — жодної статистики! — що цей зворотний рух міцніє і набуває власного колориту, пізнаваних рис.
Рішення повернутися до України, з її неавторитетною валютою та вічними чорнобилями-новобогданівками, сприймається як ірраціональне. Але подеколи в ньому більше раціоналізму, ніж здається спочатку. І що в ньому точно є, то це активність вибору, а не ре-активність. Бо виїзд часто був лише ре-акцією — на злидні, утиски або й принади західного світу. У поверненні закладено більше усвідомлення, ніж у від’їзді. Вже тому прецеденти повернень варті уваги.
Іноді достатньо самої лише ностальгії. Нудьга за звичним може переважити усі бонуси “Золотого мільярду”. Моя ровесниця, яка прожила 10 років у Німеччині у статусі поважної фрау, економіста провідної фірми, повернулася, кинувши чоловіка і зручну посаду. У Києві вона винаймає помешкання, бо не має власного, але щаслива: щовечірній ритуал німецького пива з сосисками відтепер для неї не обов’язковий. Зараз вона відкрила магазин жіночого одягу, принагідно бідкаючись, що нашим жінкам важко догодити — вони вибагливіші у вбранні, ніж німкені.
Ділова завзятість реемігрантів не підлягає, здається, сумніву. І часто саме вона є причиною повернення. Набравшись досвіду підприємництва у порівняно «тепличних» умовах, емігрант подеколи хоче спробувати і у наших, більш жорстких. Жорсткість — лише один бік справи, а на звороті — перспектива надприбутків. В умовах гіпердинамічної економіки великі гроші робити можна швидше, ніж будь-де.
Заради цього повернувся в Україну інший мій ровесник, який виїхав до Ізраїлю на хвилі кінця 1980-х. Але швидко зрозумів, що робота на взуттєвій фабриці йому нецікава. Романтична по-ремарківському натура прагла життєвої інтенсивності та жвавіших грошових обертів. Такі цінності йому вдалося втілювати певний час у власному житті. Також він хизувався, що уникнув служби у збройних силах воюючої країни (в ізраїльське військо, щоправда, пішла його сестра). Хизувався не тому, що був патологічним боягузом: бізнес на початку 1990-х був настільки ж ризикованою справою, як і робота найманця у «гарячих точках». Та сумної долі він не уник — загинув у “розборках” навколо свого напівтіньового бізнесу. Кажуть, від долі не втечеш.
Обирати долю прагне кожна свідома істота, але реемігранти свої прагнення втілюють із більшим відсотком потраплянь. Це точно. І потрібно віддати належне, ці прагнення не завжди обмежені світом грошей. Мій вчитель тай-цзи, громадянин штату Каліфорнія з російським прізвищем, не відмовився від американського громадянства. З ним простіше робити бізнес і подорожувати. Я запитала в нього, навіщо ж він вже кілька років живе у Києві, ще й вкладає гроші у дорогий ремонт? І крім очікуваного пасажу про можливості динамічного обігу грошей, я почула: «Куди ж я поїду, коли вже взявся вести групу з тай-зци? Хочеться передати те, що вмію, нашим людям». Повірте, в Америці попит на його навички оплачувався б краще. Але ж тут наші люди.