Опинившись у пункті дислокації військової частини, я трохи поповнив свою бібліотеку в місцевих букіністів. Та що там трохи: чотиритомник Бажана, роман Мопассана, Смолича, поетичні збірки Тарнавського й Валер’яна Поліщука. І ще одна — «Вибране» Осипа Маковея, видання 1956 року.
Як завжди, почав читати всі й одразу. Ну майже всі: Смолича, Бажана й Маковея. Потроху. Останнього — короткі нариси чи замальовки. Усі пов’язані з війною. Як мені здалося, головний їхній мотив — це те, що солдати воюють і гинуть через амбіції правителів. Нині теж інколи таке чую, але різниця очевидна: тоді в нас не було державності, а українці воювали за різні імперії, зокрема й одне проти одного. Але сьогодні ми відстоюємо саме свою країну, тож такі паралелі недоречні й неправдиві. Але я не про те.
«Тільки в умовах радянської влади належно оцінено літературну спадщину Франка, Стефаника, Мартовича… та інших західноукраїнських письменників. До них належав і Осип Маковей — талановитий прозаїк, поет…» — так написали в післямові до цієї книжки. Далі я не став читати цю статтю. Навіть із цікавості. Натомість пригадав іншу цитату.
«От тому так болюче відчувається звістка про смерть Самійленка й Маковея — смерть письменників не геніальних, не великих, не значних, але зате письменників такого типу, що, власне, витворюють літературу і що виконують тут чорну, щоденну літературну роботу, без якої жодна література не може існувати». Так відгукнувся про Маковея, а заодно й Самійленка Євген Маланюк у статті «Над свіжими могилами». Ідеться про те, що наші письменники в умовах бездержавності зробили значно менше, ніж могли б, адже постійно були під пресингом Старшого Брата або просто більшість свого часу мали витрачати на те, щоб заробити на шматок хліба, замість писання.
І от сьогодні українські письменники, принаймні багато хто з них, знову не можуть просто писати. Вони або боронять країну в лавах Збройних Сил, або допомагають. Тож які виклики стоять перед молодою українською літературою? Саме на цю тему Тиждень зробив кілька опитувань наших молодих авторів. Зберегти державу й уціліти самим. А те, що вони напишуть потім і під час цієї війни, чомусь у мене не викликає сумнівів: там будуть гідні тексти і про теперішню драматичну дійсність, і про вигадані світи. Вони вже це роблять. Кожен по-своєму.
А роботу Маковея я з відстані століття не назвав би чорною і щоденною. Вона цікава й подекуди навіть гротескна, як-от в оповіданні «Мертве місто»:
— Однак чи є тут що інтересне?
— Нема нічого. Отеє, що тут бачите, є на кождій вулиці: спалені і порозбивані доми без криш і стель, без вікон, без дверей; тільки пивниці, мабуть, цілі. Мене тут найбільше вражає ця мертвота, тишина, могильний спокій.
— Дійсно! — відповів Джек і записав собі: «могильний спокій». — Та-ак! Ну, вертаймо до Ексцеленції! Ха-ха! Знаєте, сей старий дурень, як побачить дуплаву вербу, зараз залюблюється. Я сам сфотографував йому вже з тисячу таких верб. Просто нещастя з ідіотом! Залізе у вербу і сидить там годинами, а ти жди! Він і сьогодні там забавиться. Знаєте що? Нехай там сатана сидить ще у вербі, а ми політаємо собі тим часом горою, понад містом…
Сьогодні більше заведено проводити паралелі з 1920-ми, але, зокрема, і про свій час писав Маланюк, згадуючи Маковея.