Наші бездомні

8 Січня 2022, 09:58

Тільки переглянув її зміст на сайті видавництва, втішившись, що до найповнішого зібрання одного з наших кращих новелістів увійшла й моя улюблена, переповнена щемкою любов’ю до бездомних людей новела «Ісход». Найкращі новелісти — це не просто красиве, імпліцитно гіперболізоване визначення, якими останнім часом безкритично нагороджують усі, кому не ліньки писати рецензії й анотації, усіх без винятку авторів. Ще гірше, коли в шалі нестримного самопіару найвигадливішими суперлативами та аналогіями починають окреслювати себе самі письменники: «Українці, ось я, ваш Іван Франко… А я новий Шевченко… А я — Леся Українка, обов’язково купіть мою книжку»). Найкращий новеліст — це неспростовне визнання, якого Василеві Портяку так бракувало за життя.

Після смерті його теж не раз називали і нашим новим Стефаником, і Григором Тютюнником, і Григорієм Косинкою. Тим, хто створює такі категоризації й уподібнення, чомусь ніколи не спадає на думку, що вони можуть видаватися не формулою визнання чи компліменту, а образою для пам’яті самобутнього, ні на кого іншого не схожого прозаїка. Отже, Василь Портяк не був черговою аватарою жодного зі згаданих новелістів, він був собою, Василем Портяком. Людина дивовижної скромності та граничної вимогливості до писаного слова, що не останньою чергою стало причиною порівняно невеликого обсягу творчої спадщини: чи не все з написаного вмістилося на трьохстах із лишком сторінках.

Читайте також: Memento mortuis

Але ця кількісно небагата спадщина належить до скарбів українського письменства, порушуючи теми, яких мов вогню боялися титуловані й орденоносні письмаки, зокрема тему героїчного опору воїнів УПА. Чи не кожна новела — зразок викшталтуваного, стислого й сильного стилю. Мені й досі, за два роки після смерті Портяка, дуже прикро, що він так і не отримав Шевченківської премії, прикро, що його неповторна новелістика й досі залишається широко відомою у вузьких колах. Можливо, саме книжка «Вибір Скорого» допоможе проламати кригу невиправданої байдужості, захопивши читачів, для багатьох із яких, я переконаний, вона стане хлібом насущним естетичної, моральної та духовної орієнтації в реаліях сьогоднішньої повністю дезорієнтованої екзистенції. У 2006 році, коли Василь Герасим’юк подарував мені другу прижиттєву збірку новел Портяка «У снігах», я дочитував «Ісход», не побоюся зізнатися, із жаркими сльозами на очах. Сюжет її незвичайний: безпритульні покидають велике місто, бо там для них уже не лишилося життєвого простору, але дорогою на них нападає зграя молодиків, і жорстоко побитий оповідач помирає, сказати б, на наших очах. Річ, однак, не так у сюжеті, як у побудові твору, вкрапленнях сленгу й у розкішних лексичних раритетах, які я вперше зустрів, власне, у новелах Портяка, у прізвиськах, що нагадують нам тематично споріднені тексти, той-таки «Квартал Тортілья-Флет» Джона Стейнбека, і в дивовижному тоні самої оповіді — смиренному, злегка іронічному, повністю стоїчному.

Василь Портяк — людина дивовижної скромності та граничної вимогливості до писаного слова, що не останньою чергою стало причиною порівняно невеликого обсягу творчої спадщини, Але ця небагата кількісно спадщина належить до правдивих скарбів українського письменства

Хтозна, чи подіяла б ця новела на мене саме таким — до сліз — чином, якби не реальна історія з тих часів, про які йдеться в «Ісході», тобто кінця 1980-х — початку 1990-х. Я став свідком цієї історії мимоволі, повертаючись узимку останньою електричкою з Києва. У той час на наших вулицях і вокзалах з’явилося чимало безхатьків. Щоби перебути нічні 30-градусні морози, вони сідали в теплу електричку, їхали до Києва, а потім одразу ж поверталися до Ніжина. І так кілька разів поспіль. Інколи їм таланило переночувати на ніжинському вокзалі, якщо наряд міліції був не надто суворим. Отже, до Ніжина залишалося ще близько години, як раптом до електрички зайшов загін контролерів. Було помітно, що вони вже знають бездомних у лице, бо навіть не запитували про їхні квитки. Без зайвих церемоній і реверансів ревізори повели всіх їх у перший вагон, а потім висадили на першій же зупинці. Серед глупої ночі в 30-градусний мороз на голій платформі без накриття душ п’ятнадцять погано вбраних, уже немолодих, ясно, що голодних, а деяких і хворих чоловіків та жінок. Це була остання електричка, до наступної, вранішньої, залишалося годин шість. Як вони перебули ту моторошну ніч на платформі? Чи всі перебули? Чи вони пішки, як у новелі Портяка, пішли шукати тепла та прихистку? Як люди, ще вчора громадяни «найгуманнішої» держави на світі, могли вчинити таке звірство з іншими людьми? Я кусав губи від безсилої люті та розпачу, не маючи відповіді на жодне з проклятих запитань.

Читайте також: Як правильно сумувати

Звичайно, я знаю, що відтоді ставлення до бездомних трохи змінилося на краще, не останньою чергою завдяки вітчизняним і закордонним харитативним організаціям. Для бездомних влаштовують безкоштовні обіди, роздають одяг, у великі морози забирають до притулків або ж дозволяють ночувати на вокзалах. Але й зараз, гортаючи зміст книжки Портяка в теплому й затишному кабінеті, я, побачивши назву новели «Ісход», відчуваю мороз за плечима та дивлюся на безмежну зимову пітьму за вікнами з острахом. Мені так хочеться, щоб людей — а отже, наших братів і сестер — не виганяли на мороз серед ночі тільки за те, що вони знедолені. І хоча це не таке вже й непомірне бажання, я все одно не певен, що воно повністю здійсненне…

Позначки: