Навіть для призвичаєної до інформаційних потрясінь України скандал, що вибухнув після заяви видавця Марка Мельника, став цілковитою несподіванкою. Ішлося про інституцію, репутація якої мала за визначенням бути бездоганною. Видавець розповів майже детективну історію про вихід у світ видання, підготовленого Національним музеєм Голодомору-геноциду (далі — Музей) спільно з кількома інституціями. Як зазначено у вихідних даних книги «Геноцид українців 1932–1933 за матеріалами досудових розслідувань», її «авторами-упорядниками» стали президент Національної академії правових наук України Олександр Петришин, колишній заступник Голови СБУ Микола Герасименко та директорка Музею Олеся Стасюк. Багато запитань викликала атмосфера глибокої втаємниченості на етапі підготовки книги до друку, неодноразові переробляння тексту, а зрештою — знищення першої версії та видання вагомо відмінної під тим самим ISBN, з іншою палітуркою, грифами. Причому вже без участі Марка Мельника, але під маркою його видавництва. Ба більше, презентації книги відбувалися з чималим розмахом (для інформаційного супроводу навіть зняли неігровий фільм із промовистою назвою «10.5») і націлювалися передусім на іноземну аудиторію.
Хронологія конфлікту
Незадовго до цього НАНУ мала реагувати на запити державних органів стосовно резолюції учасників Міжнародного форуму «Масові штучні голоди: пам’ятаємо, вшановуємо» (Київ, 7 вересня 2021 року), який серед іншого постановив: «Поінформувати міністерства, відомства та державні установи про результати комплексних судових експертиз щодо втрат української нації від Голодомору-геноциду 1932–1933 рр. — 10 мільйонів 500 тисяч українців та масових штучних голодів: 1921–1923 рр. — 3 мільйони 500 тисяч українців, 1946–1947 рр. — 1 мільйон 500 тисяч українців». Решта настанов були спрямовані на найширшу імплементацію висновків в освітню практику та перетворення їх фактично на смислову вісь державної політики пам’яті.
Застороги Інституту історії України НАНУ, Інституту демографії та соціальних досліджень ім. М. В. Птухи НАНУ, а також окремих науковців, які звертали увагу на сумнівність висновків форуму, що ґрунтувалися на результатах проведеної у 2019–2020 роках судової експертизи, не дали наслідків. Рівень негативу зростав. Чимало зусиль до того доклали творці широко розрекламованого фільму «10.5», прем’єри якого мали відбутися будь-що. Нормалізації ситуації не сприяли ані актуалізація проблеми на панельній науковій дискусії «Демографічні втрати VS інструменталізація історії» (18 листопада 2021 року), ані відкритий лист науковців і громадськості проти фальсифікації історії Голодомору-геноциду (1 грудня 2021 року), до якого вдалися як до інструменту маніфестації проблеми надзвичайної ваги.
Читайте також: Голодомор як геноцид
Відповідь цілком очікувано стала асиметричною: в альтернативному зверненні (від 6 грудня 2021 року) та на круглому столі «Голодомор-геноцид 1932–1933 рр.: висновки історико-правових та криміналістичних досліджень щодо встановлення чисельності жертв» (9 грудня 2021 року) творці експертизи «віддзеркалили» зауваги опонентів, апелюючи до науковості, патріотизму та загроз національній безпеці. Сторонньому спостерігачеві, не утаємниченому в тонкощі досліджень Голодомору-геноциду, було від чого розгубитися: опоненти розмовляли однією мовою, наводили схожі аргументи та посилалися на ті самі джерела, апелюючи до одних цінностей. Щоправда, прибічники концепції Музею відразу «підкріпили» свої аргументи звинуваченнями опонентів у проросійськості та запереченні Голодомору як геноциду.
Бентега посилилася мірою долучення до одного з протиборчих таборів активістів Нацкорпусу та використання аргументації на кшталт: «Якщо не погоджуєшся із цифрою в 10,5 млн жертв — отже, заперечуєш геноцид і є агентом Кремля». Нонсенс, але мішенню кампанії знеславлення стали історики Станіслав Кульчицький, Людмила Гриневич та Геннадій Єфіменко, які саме геноцидну суть Голодомору і доводять. Понад те, активно розкручувалася теза про «п’яту колону Кульчицького». Нагадаю: йдеться про вченого, який першим в Україні почав досліджувати історію Голодомору, автора низки ґрунтовних, перекладених на п’ять іноземних мов книг, у яких розкривається геноцидний характер цієї трагедії, а також спецкурсу «Голодомор як геноцид» (Національний університет «Києво-Могилянська академія»). Його перу належить тритомник «Червоний виклик. Історія комунізму від його народження до загибелі» (Київ, «Темпора», 2013) — досі неперевершена історична праця, що викриває злочинну суть держави-комуни.
Від особистих образ, погроз і дискредитації в другій половині листопада 2021 року ситуація перейшла у фазу інституційного протистояння. Одна інституція (Музей) виступила проти низки інших, зокрема й тих, яким вона безпосередньо підпорядкована. Синхронно масова свідомість перемикалася відволікальними маневрами. Публікації Володимира Сергійчука та Вікторії Малько в газеті «Україна молода» (за кілька днів допис останньої передрукувала «Радіо Свобода») сколихнули емоції та надавили на ті точки суспільної акупунктури, яких наша держава, здавалося, успішно позбулася.
Маніпуляції навколо трагедії
На масовому рівні досі накидається смислоформа про «сварку» поміж українськими істориками, які начебто не спроможні порахувати чисельність жертв Голодомору й чубляться чи то за гранти, чи то перебуваючи в різних «командах» («істинні патріоти» vs «запроданці Кремля» та «грантоїди»). Ті, хто не звик до зауважень колег, продемонстрували й нездатність цивілізованого поводження як такого. Низка демаршів перевела ситуацію в добре зрозумілий стереотип «українські історики гризуться» — і зрозуміло, кому це на руку. Залунали заклики не шкодити темі Голодомору.
Дозволю собі не погодитися з цим розхожим міркуванням. Полишаючи смислові спекуляції, наголошу на іншому: у стереотипні вислови загорнута геть інша реальність: ідеться про вмотивовані професійні зауваження провідних науково-дослідних установ України до якості виконання судових експертиз кількома інституціями на чолі з Національним музеєм Голодомору-геноциду з одного боку та істеричну реакцію виконавців цих експертиз на критику з другого. Істерика спричинена намаганням уникнути відповідальності.
Немає жодної «сварки» чи предмета для «наукової дискусії». Зауваження провідних академічних науково-дослідних установ України висловлені до тексту висновків кількох судових експертиз, опублікованих із неприпустимими порушеннями видавничих норм у праці під назвою «Геноцид українців 1932–1933 за матеріалами досудових розслідувань», упорядниками якої виступили Олександр Петришин, Микола Герасименко та Олеся Стасюк. Видання, безпідставно назване «науковим» і позначене серед решти грифом «Національна академія наук України» (що незрозуміло ким дозволено), не є науковим продуктом і не може бути предметом наукової дискусії. Воно може бути лише предметом наукової та правової експертизи.
Поясню. Ідеться про археографічну (документальну) збірку, в якій серед іншого оприлюднені документи кримінального провадження № 22019000000000309, зокрема експертні висновки низки судових експертиз. Саме зауваги науковців до змісту, джерельної бази, висновків та методології судових експертиз їхні виконавці намагаються, скандалізуючи ситуацію, перевести в площину наукових дискусій. Але ж про наукову дискусію слід було подумати до, а не після оприлюднення результатів.
Читайте також: Та, що бачила пітьму
Текст судової експертизи не може бути предметом наукової дискусії. Він може бути або підтриманий незалежним експертним середовищем і стати основою подальших судових рішень (а перспективно — основою державної політики), або ні. Відбулося друге. Сталося це через невідповідність експертизи принципам професійності, науковості, об’єктивності, що засвідчив уже поверхневий джерельний аналіз. Занурення в текст, на жаль, лише поглиблює проблему. Аналіз методології документа, створеної групою упорядників, і деконструкція вміщених у ньому неточностей, похибок та перекручень триває та займе чимало часу, адже йдеться, як уже зрозуміло, не про окремі недоліки.
Центральним документом, своєрідним концептуальним стрижнем 520-сторінкового «наукового видання», є витяг із протоколу допиту свідка, датований 15 грудня 2020 року. Спираючись на банальну ерудицію та покази раніше допитаних, допитаний переповідає стислу історію Голодомору в Україні, принагідно приправляючи розповідь чутками. Між іншим, допитаний свідчить про те, що на Сумщині голодом та каральними акціями знищили до 50% українців, які проживали в сільській місцевості. Як доконаний факт він згадує виступи на конференціях, не називаючи прізвищ, посилюючи тези словоформою «загальновідомо».
З огляду на важливість висловлених тез вдамося до цитування:
«Питання: Проведеними у кримінальному провадженні комплексними судовими експертизами встановлено, що комуністичний тоталітарний режим у 1932—1933 роках знищив 10 млн 500 тис. українців. Поясніть, чому в 2009 році під час розслідування кримінальної справи №475 слідчі не змогли визначити обставини та наслідки злочину геноциду?
Відповідь: … помилка слідчого була в тому, що проведення експертизи доручено Інституту демографії та соціальних досліджень імені М.В. Птухи Національної академії наук України, тобто установі, яка взагалі не повинна цим займатися. Демографічні методи та методики не стосуються питань розкриття злочинів та їх наслідків… Крім того, слідчий у 2009 році під час досудового розслідування також не врахував, що начальник Управління народногосподарського обліку при Держплані УСРР (УНГО УСРР) О. Асаткін, обрахував дефіцит населення УСРР у 7 млн 100 тис. осіб. Демографічну «формулу Асаткіна» підтвердили директор Інституту демографії при ВУАН М. Птуха (6 млн 700 тис.), український демограф А. Хоменко (7 млн 700 тис.) та заступник начальника відділу Центрального управління народногосподарського обліку СРСР (ЦУНГО СРСР) М. Курман (8 млн.). Офіційні документи іноземних дипломатів вказують на знищення 9—16 млн українців. Неспівпадіння даних експертизи Інститут демографії (3 млн 941 тис.) з першоджерелами є очевидним та свідчить про недостовірність висновку. Використовуючи сучасні наукові методи, і міждисциплінарний підхід, в даний час проведено ряд комплексних судових експертиз та встановлено, що комуністичний тоталітарний режим у 1932—1933 роках знищив 10 млн 500 тис. українців».
Це є чи не класичним прикладом маніпуляції, де джерела міняються місцями з науковими дослідженнями, фантоми на кшталт «формули Асаткіна» перетворюються на доконаний факт деформованими посиланнями на давно померлих науковців, які особисто не можуть стати на захист своєї професійної репутації. Сучасники ж легким порухом перетворюються на невігласів. Не викликає здивування ім’я людини, на концепції якої, власне, і побудоване згадане видання, — Микола Герасименко.
Як і у випадку з Герасименком, решта експертів під час провадження № 22019000000000309 стали одночасно суб’єктами та об’єктами справи, виступивши і в ролі експертів, які готували наукові висновки, і в ролі свідків, які давали свідчення, посилаючись фактично самі на себе. Водночас джерельну основу історико-кримінального дослідження переважно становили ненаукові праці, зокрема публікації в літературно-історичному журналі «Родная Кубань» і тижневику «Слово Просвіти», інтерв’ю в газеті «Вечерние вести» (sic!), праці народного художника України Миколи Сядристого тощо. Останній згадується як «незалежний історик», але в українських реаліях, на відміну від Росії, це означає одне: незалежність від норм і стандартів наукової роботи.
Основою висновків експертів стосовно голоду 1921–1922 років став фактично реферат книги «Голодомори в Україні. 1921–1923, 1932–1933, 1946–1947: Злочини проти народу» (Олександра Веселова, Василь Марочко, Ольга Мовчан, Київ — Нью-Йорк, 2000) — науково-популярного видання без посилань. Автори експертизи — вони ж автори згаданого видання (за винятком покійної Веселової) не відмовили собі в приємності писати про себе безсторонньо як про «відомих істориків». Сучасна ж література — а минуло небагато-немало — двадцять років (!) — проігнорована, як доробок інших, не менш відомих істориків.
Читайте також: Голод ― жахливе слово, вбивче явище
Розрахунки гіпотетичних втрат демографа Олександра Гладуна легким порухом руки експертів перетворилися на реальні втрати, а сам Гладун — на іноземного агента, зрештою, як і весь Інститут демографії та соціальних досліджень НАНУ. Колеги, які не один рік пліч-о-пліч працювали з Олександрою Веселовою, «забули», що вона була кандидаткою історичних наук, а не докторкою, як зазначено в експертизі. Глобальні висновки тимчасом вибудовані на банальному реферуванні різновартісних, отже, незіставних джерел. Дослідження Джеймса Мейса стали чи не рівнозначні оповідкам «машиніста, прізвище якого я забув», заявам 25 країн — членів ООН, Православної Церкви України чи інтерв’ю канадського продюсера. Не менш промовистими стали апеляції до заяв експрезидентів України, які оперували цифрами в діапазоні 7–10 млн (Леонід Кучма), та 10–13 млн (Віктор Ющенко). Добре, що не послалися на Віктора Януковича чи Дмитра Табачника.
Слідчі понад усе
Відверта плутанина з фактажем зрозуміла: упорядникам видання потрібні певним чином сепаровані факти, а не факти як такі. Причому перевага віддається давнім дослідженням, публіцистиці та аматорським працям. Творці експертизи наче загрузли в 1990-х, у посиланнях праці, «молодші» 2006 року, перебувають в очевидній меншості. Посеред таких — матеріали проведеної ними ж 4 жовтня 2016 року конференції, що стала відправною точкою ініціювання перегляду судового рішення 2010 року. За дивних обставин професійні історики геть забули про основи джерелознавчої критики; про те, що підтвердження власних тез посиланням на власні ж виступи в пресі є ознакою нефаховості; про те, що дослідження передбачає аналіз, а не перелік довільно дібраних фактів; про те, що не можна нехтувати загальнонауковими методами та принципами.
Саме це й породжує такі феєричні висновки, як-от: «У першій половині 1923 р. Україна не досягла довоєнного рівня народжуваності…»! Нагадаємо, це твердження висловлене стосовно країни, чоловіче населення якої упродовж 1914–1921 років воювало й гинуло під час Першої світової війни та національно-визвольних змагань! Але ж авторам експертизи — «відомим історикам» — до цього байдуже, бо завдання полягало в іншому: дати «красиву цифру». Застосування описаних вище інструментів дозволило її дати, причому поруч із підрахунками чисельності жертв Голодомору в 10,5 млн подаються як науково доведені цифри жертв ще двох голодів, про які в ініційованому розслідуванні не йшлося: 3,5 млн жертв голоду 1921–1922 років та 1,5 млн — голоду 1946–1947 років.
Для чого це робиться? Навіщо брати свідчення живих і дієздатних експертів, які вже надали й підписали свої висновки? Прояснити колізію дозволить наступна цитата з висновків комплексної експертизи. Для багатьох це твердження напевно стане відкриттям: «Відповідно до вимог чинного законодавства та міжнародного права, розкриття злочинів, встановлення їх наслідків та притягнення винних до кримінальної відповідальності є винятковою компетенцією слідчих, криміналістів та судових експертів, а не демографів чи будь-яких інших фахівців». Отже, навіть суд, до рішення якого ніхто не може бути притягнений до відповідальності, не вартий уваги. Запитання: навіщо ж до проведення судової експертизи залучили всіх отих кандидатів і докторів наук та навіть одного академіка? Чи йдеться про коло обраних?
Заявами про вирішальну роль слідчих Микола Герасименко неодноразово маніпулював публічно. Людина, яка позиціює себе як член експертної комісії (його підпис стоїть під висновком) і член вченої ради філіалу Музею — Інституту дослідження Голодомору (тобто не є штатним співробітником жодної з установ, яким довірене проведення експертизи), фактично сформувала її концептуальну межу та стала автором-упорядником видання. Фактично ж ідеться про порушення процедури проведення / здійснення судової експертизи, яка, відповідно до Закону України Про судову експертизу (від 1994 року, востаннє змінений 15 грудня 2020 року), покликана забезпечити «правосуддя України незалежною, кваліфікованою і об’єктивною експертизою, орієнтованою на максимальне використання досягнень науки і техніки» та має здійснюватися «на принципах законності, незалежності, об’єктивності і повноти дослідження».
Намагання підмінити базові принципи судочинства — законність і обґрунтованість — самодіяльністю «всесильного слідчого», який надасть «речові докази» відповідно до певної парадигми, нав’язує українському суспільству ту диспозицію, де один крок лишається до здобуття доказів під тортурами. Символічно, але факт: Олександр Асаткін удруге став жертвою оборудки «слідчих». Уперше за здобуті під тортурами свідчення його розстріляли в 1937 році, а тепер його самообмовляння стало одним зі смислових вузлів обчислення «красивої цифри». Базовим принципом невизнання свідчень, здобутих під тиском чи тортурами, експерти знехтували. І це лише один із низки епізодів.
Саме в цьому нині полягає найбільша загроза. Держава, де судочинство твориться на основі експертиз, заздалегідь сформованих із порушенням відповідних процедур, не може вважатися правовою. В історії вже була держава, де все й швидко вирішували слідчі, а найбільш ефективними майстрами здобування переконливих аргументів були так звані колуни. Називалася ця держава СРСР. Наслідками саме її «правових» практик є і Голодомор, і соціоциди (зокрема розкуркулення), і Великий терор, і депортації за національною ознакою, і чимало інших катастроф та злочинів проти людяності.
Читайте також: Переддень Голодомору
Повертаючись до обговорюваної ситуації, звернемо увагу на очевидні порушення Закону України про судову експертизу. Ідеться передусім про вибір профільних інституцій для її проведення (зокрема залучення Інституту української мови та Інституту української археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського НАНУ, у яких немає відповідних фахівців), персональний склад експертів (серед яких лише два є спеціалістами з проблеми, хоча стаття 10 відповідного закону визначає, що «судовими експертами можуть бути особи, які мають необхідні знання для надання висновку з досліджуваних питань»), структуру експертизи, методологію її здійснення (включно з демографічними підрахунками) на тлі фактичного ігнорування саме провідних науково-дослідних майданчиків (Інституту історії України та Інституту демографії та соціальних досліджень НАНУ). Отже, при ініціюванні повторної експертизи (яка значною мірою дублювала експертизу 2009 року) апріорі не йшлося про комплексність та об’єктивність. Вибіркове формування джерельної бази, нівелювання та спотворення тез наукових опонентів, банально — хибні посилання, підтвердження власних тез посиланнями на власні ж публікації (уважно!) в ЗМІ, тобто не фахових виданнях, а також маргіналізація висновків через заперечення результатів досліджень академічних демографів на користь (уважно!) географів. Наголошу: в згаданому вище законі йдеться про експертизу, зіперту на максимальне використання досягнень науки та техніки, а не згадок односельців, публікацій у газетах, спогадів журналістів та іноземних дипломатів і аж ніяк не праць пропагандистів.
Отже, підписанти експертизи пов’язані не лише належністю до певної інституції — Національного музею Голодомору-геноциду (насамперед його структурної одиниці — Інституту дослідження Голодомору), співробітниками якої вони є (за винятком двох), а й статтею 69 КПК України, що регулює права та відповідальність експерта. Наслідком їхньої роботи стало, як зазначено, «ґрунтовне історико-криміналістичне (!) дослідження» на 131 аркуші, переважна частина змісту якого не дотична до порушених СБУ питань і є переповіданням окремих аспектів історії України та реферуванням уже чинних законодавчих норм. Вибіркове формування джерельної бази в дослідженні та спотворення / деформація джерел у науці засвідчують нефаховість дослідника й кваліфікуються як професійна недоброчесність. Вибіркове формування джерельної бази та деформація джерел у судовій експертизі кваліфікуються інакше.
Висновки й міркування
Утім, із дотриманням слідчих процедур та укладання судових експертиз нехай розбираються правники. Зрештою, це зона їхньої професійної відповідальності. Кожен науковець та громадянин у скандалі навколо явища, що становить становий хребет сучасного українського націєтворення, має перейматися і дотриманням усіх процедур (правових та наукових), і культурою дискусії. «Унікальне наукове видання підготовлене до 30-ї річниці відновлення незалежності України» (так дослівно йдеться у післямові) справді стало безпрецедентним, сколихнувши цілий шал емоцій і вкотре поставивши перед українським суспільством низку питань, які не буде перебільшенням назвати екзистенційними.
Голодомор — явище вищого онтологічного порядку. У незалежній Україні усвідомлення Катастрофи та робота над її осмисленням відіграє ту саму роль, що колись розпочала, але не завершила десталінізація. Подолання тоталітарної травми й вироблення новітніх засад націєтворення — таким є високе завдання вивчення Голодомору. Його не може дискредитувати ніщо, окрім брехні. Не варто екстраполювати персональне реноме кого завгодно на справу донесення світу правди про цю трагедію. Явища глобального аксіологічного та екзистенційного порядку існують поза репутацією певних осіб. Зрештою, слід таки навчитися відділяти зерна від полови.
Водночас ситуація стала повчальною. Дозволю собі сформулювати найважливіші висновки у вигляді тез.
Засадничою основою генерування конфлікту стало прагнення приватизувати цей дослідницький напрям певним колом науковців та управлінців. Чи не квінтесенцією наміру стали слова «це наша власність, але це і наш інтелектуальний суверенітет», висловлені наприкінці круглого столу «Голодомор-геноцид 1932—1933 рр.: висновки історико-правових та криміналістичних досліджень щодо встановлення чисельності жертв» (9 грудня 2021 року). Замикання дослідження будь-якої проблематики у вузькому колі не призводить до підвищення якості. Не сталося так і в даному випадку.
Виведення дослідження Голодомору на нові рубежі прямо залежить, по-перше, від повернення до засад науковості; по-друге, від оновлення інструментарію та методології. Не секрет, що значну частину історіографії, напрацьованої впродовж тридцяти років незалежності, складають ідеологічні, аматорські, публіцистичні, нефахові праці. Систематизація та фаховий історіографічний та джерельний аналіз слугуватимуть меті нормалізації ситуації.
Репутація дослідника наразі лишатиметься провідним критерієм довіри і пересічного читача, і фахівця в інформаційному масиві, суттєво деформованому внаслідок низки причин, зокрема й через порушення фахових засад джерелознавчої роботи. Заледве деконструювавши залізобетонний наратив «історія КПРС=історія СРСР», історики змушені будуть вдатися до фронтальної перевірки низки вітчизняних напрацювань.
Така ситуація загалом є можливою лише в рамках конкретної громадянської та фахової культури. Підміна понять і маніпулювання ними можливі лише там, де аудиторія не розуміє, про що йдеться. Повторюся, текст судової експертизи не є предметом наукової дискусії. Він є основою для судового розгляду і відповідних судових рішень. Зайвим буде казати, на який фарс перетворюється судовий розгляд за умови експертизи не належної якості. І на що в такому випадку перетворюються рішення суду, ухвалені на її основі?
Отже, йдеться не про повернення в рамки наукової дискусії, а передусім — про повернення в правові рамки. Виявлені в опублікованих текстах експертиз сумнівні твердження, непрозорість методології підрахунків, порушення видавничих процедур та суперечливість власне висновків, які не відповідають актуальним даним вітчизняної та закордонної історіографії (не плутати із популярною та науково-популярною літературою (!)) не дають підстав для оптимізму. Текст Експертизи та методики, які застосовувалися для її створення, потребують додаткового вивчення науковими інструментами. Для цього знадобиться час і копітка робота незалежних експертів високого фахового рівня. Тим часом решта обставин створення названої Експертизи потребують щонайменше посадового розслідування.
Саме реакція українців — і посадових осіб, які мають реагувати на неї за безпосередніми обов’язками, і експертної спільноти, і громадських діячів, і зрештою пересічних громадян — стане тестом на спроможність України вирішувати надскладні для посттоталітарної країни виклики тими інструментами, що засвідчать її зрілість. Ідеться про роботу нації над внутрішніми налаштуваннями націєдержавотворення.
Ситуація, власне, вибудувалася за одвічними законами людського життя: чванство і ненаситна жага влади, помножені на невігластво одних; зарозумілість і комплекси, помножені на марнославство інших; некомпетентність і субординаційна залежність третіх; надмір самовпевненості, фальшивого патріотизму вкупі із нерозбірливістю у досягненні мети четвертих… можна ще довго перелічувати комбінації особистісних налаштувань, які зробили цю ситуацію можливою. Втім, є одна причина, яка відрізняє її від тисяч подібних, що відбувалися, відбуваються і відбуватимуться в майбутньому. Тоталітарна травма пострадянської людини перебуває в підоснові поведінки всіх, так чи інакше причетних до ситуації.
Драматизм ситуації полягає в катастрофічному дисонансі, між властиво тоталітаристськими практиками поводження, позиціонування і риторики керівництва установи (Музею), яка за безпосередньою своєю суттю є пам’ятником трагедії української нації, спричиненої тоталітаризмом, та її інституційним покликанням. Про те, що в установі панують, м’яко кажучи, не сучасні методи адміністрування, свідчать не лише 86 звільнень співробітників музею впродовж 2015—2021 років, а й резонансні заяви кількох із них про досвід співробітництва з установою. Оприлюднене ними перебуває за межею не лише уявлень про професійну етику, а й здоровий глузд.
Читайте також: Планове знищення. Як скоювався злочин Голодомору
Висновки для правників. Ситуація не може лишатися без наслідків. Створений у питанні національної ваги, без перебільшення — національної безпеки прецедент, на жаль, народжуватиме нові і спроможний стати «вікном можливостей» для повернення України в її минуле. Нагальним завданням правників є виконання своїх безпосередніх обов’язків із дотримання духу права, забезпечення правочинства і належних умов роботи експертів.
Висновки для наукової спільноти. Перегляд наукових практик, введення до обігу нових джерел, застосування нових методик, зміцнення інституту експертизи, розбудова принципів професійності, фахової доброчесності та інсталяція механізму наукової репутації як провідного інструменту саморегулювання наукового середовища і альтернативи інституційності та корпоративності, спроможні зберегти довіру суспільства до вітчизняної науки.
Висновки для громадян. В таких ситуаціях, а вони повторюватимуться, оприявнюються не рудименти, не пережитки чи спадок тоталітарного режиму. Оприявнюються зерна тоталітаризму в кожному з нас. Всі ми є носіями цих отруйних зерен, які можуть проклюнутися будь-якого моменту. Просто хтось це придушує в собі всіма силами, а хтось культивує. Цей урок, даний українцям для того, аби відвернути непоправне. Списувати тоталітаризм з рахунків зарано.
Однією з першорядних інституцій так званої “ДНР” постав сучасний відповідник НКВС, з нині відомими всьому світу «подвалами». Невдовзі по різних місцинах окупованих територій з’явилися концтабори, найбільш знаним з яких є «Ізоляція». Українці жахалися від того, як багато спільного між тим, що описував колишній її бранець, донецький журналіст Станіслав Асєєв, із тим, що за кілька десятиріч перед тим описував Варлам Шаламов. Перетворення життя з форми існування людини на форму виживання істоти в системі координат зон — наглядної, обнесеної колючим дротом, і неочевидної — тієї, що її оточує, здавалася багатьом аномальним викривленням регіональної свідомості.
До чого б, здавалося, я згадала про такі страшні речі? Не лише наші колишні «брати» по СРСР відтворюють тоталітарні матриці свідомості. «Точкою росту» тоталітаризму може стати будь-хто і будь-яка інституція: не є надійними запобіжниками ані посада, ані минулі заслуги, ані добрі наміри, ані прекрасні мрії. Живильним середовищем тоталітаризму є авторитаризм, прагнення вирішити надскладні питання спрощенням ситуації, зневага до думки опонента, його дегуманізація, мислення емоціями, ігнорування фактів на угоду власній ідеї, якою б вона «красивою» і «гуманною» та не здавалася.
Спонукою до запалення тоталітарних вогнищ може стати все, що завгодно: авторитарний стиль директора чи «сірого кардинала» державної інституції, некомпетентність посадової особи, яка обіймає посаду за партійним списком чи особистими зв’язками, несправджувані амбіції, ненависть до певних політичних ідей та наукових опонентів. Коли такі вогнища перетворяться на пожежу, а не лишатимуться винятком, буде запізно волати: «Люди, рятуйте!».
Україна вступає у вирішальну фазу очищення від патернів мислення і дії, накинутих тоталітаризмом. Ближчі десять років стануть вирішальними. Відбудеться ще не одна битва за минуле, відповідно — за майбутнє України. Його обриси вирішуватимуться не силою істерик навколо цих, цілком природних в умовах посттоталітарного транзиту і війни, інформаційних приводів, а алгоритмом їхнього подолання. Не слід створювати нові скелети, які соромно буде витягати з шафи української минувшини. Дотримання норм права, професіоналізм і культура — банальні три складові успіху України в світі майбутнього. Ці три складові доведеться надзусиллями зрощувати в собі переважній більшості українців.