Нащадки Чингизхана

 

 

 

 

 

 

… Досі стоять такі, як у Батия, тамерлана і Чингизхана юрти. Іноді між бетонних багатоповерхівок. Як і раніше монголи п’ють солоний чай із верблюжим молоком, готують страви на вогнищі з кізяків того-таки верблюда. І ніколи нікуди не поспішають

 

Якщо додати старовинну, багату автентичними традиціями культуру, недоторкану дику природу, неосяжний для туристичного дослідження простір, а також відносно гарне знання монголами російської мови, стає зрозумілим: Монголія найліпша країна для першого знайомства з таємничим Сходом.

 

Безвізовий в’їзд для українців робить цю країну значно ближчою, ніж, наприклад, Францію. Найцікавіше, що росіянам і китайцям віза потрібна, а нам – ні. Потяг дає змогу поїздку здешевити, але не пришвидшити. Тому немов справжні монголи, ми нікуди не поспішали. Спочатку діставалися потягом до Москви, звідти – до Улан-Батора і протягом тижня насолоджувалися з вікна вагона краєвидами Сибіру, Байкалу, а водночас і підучили монгольську. Нам вдалося ще й попрактикуватися.

 

Туристичний бізнес у країні розвинений погано, тому в Улан-Баторі пристойний готель знайти складно, а ті, що є коштують дорого. А от знайти дах над головою, не відходячи від вокзалу, просто. Місцеві запрошують туристів до своїх квартир, бо… самі в них не живуть. Традиційні юрти набагато затишніші й економніші – обігріти їх значно простіше. У радянських багатоповерхівках мешкають переважно вихідці із колишнього Союзу, тобто туристи.

 

Від цього міксу традиції й соціалістичної урбанізації монгольські міста мають дивний, абсолютно незвичний вигляд: на тлі пустельного пейзажу панельні монстри обставлені юртами. Дивно виглядають і люди – ходять переважно у національному одязі, і з ними різко контрастують поліцейські у надзвичайно дорогій і якісній шкіряній уніформі.

 

Від’їхавши дуже далеко у пустелю, туди, де немає автобусів і потягів, а єдиним транспортом є старенький уазик або верблюд, ми зустрілися зі світом, що не змінювався упродовж століть.

 

Незважаючи на величезні терени, великих міст у країні всього 6. Та й «великими» їх можна назвати досить відносно: найбільше – Улан-Батор можна обійти пішки протягом дня. Більшість населення країни проживає саме у цьому місті. Решта – 1 800 000 (!), розкидані іншими містами і пустелею. Тому, вибравшись далеко у Гобі, ви можете за кілька днів не зустріти жодної юрти. Тому, краще подорожувати автівкою або хоча б верблюдом. І те, й інше можна знайти у місцевих провідників, які чатують на туристів біля «великих» готелів і на вокзалі.

 

У пустелі ви можете, помандрувати до гобійського лісу. Якщо пощастить, побачите пустельних вовків. Якщо – ні, потрапите у піщаний буран. На такий випадок обов’язково придбайте пустельні окуляри. Без них вам навіть маленький вітерець здасться прокляттям. І куди б ви не прямували, не забувайте про ніж, компас і пляшку води. Тоді, якщо загубитеся, матимете шанс дочекатися допомоги. Взагалі пустеля Гобі перевершила всі мої сподівання. Знайомство з нею було геть не схожим на все досі бачене, почуте і навіть прочитане. Це світ гарних, добрих і сильних людей, які не знають, що таке колгейт і не ходять до стоматологів, але мають міцні білосніжні зуби. Адже, пустеля стерильна, інфекції й віруси в ній не виживають. Діти цієї пустинної землі здорові, усміхнені й гостинні. Й зовсім не схоже, щоб вони були чимось незадоволені. Можливо причина в тому, що їхнє життя не залежить від так званих «благ цивілізації». Щоправда, дещо вони успадкували від радянської. Це – школи, залізниця і… прописка. Деякі з новітніх винаходів потрапляють і сюди. Час від часу можна побачити юрти з електродвигуном, що працює від вітру, або мобільний телефон у голови родини. Та для більшість кочівників єдиним джерелом світла довгими вечорами є вогнище з кізяків. Традиційно монголи селяться у кількох кілометрах від колодязів. Чому не біля води? Це мені пояснював старий монгол, але зрозумів я лише, що традиція селитися в пустелі не біля води, пов’язана з тим, що колодязі громадські, і пастухи з різних родин користуються ними для своєї худоби спільно.

 

У пустелі гість – це насправді гість. Він не може відмовитися від частування, адже господарі серйозно образяться. Вас обов’язково пригостять локшиною з м’ясом кози або вівці, сухими, твердими хлібними паличками і – обов’язково – солоним чаєм з верблюжим молоком. За смаком такий обід дуже специфічний, як росіяни кажуть, “на любітєля”. До солоного чаю швидко звикаєш, бо в пустелі він найкраще вгамовує спрагу, а от місцеве м’ясо йде важче. Проте, гурманів безперечно порадує місцева кухня у ресторанах.

 

Монголія – країна бідна. Мішок іграшок, узятих на подарунки, спорожнів досить швидко – дітей ми зустріли часто.[321] [320] [318] [319]