Чергової книжки есеїв Оксани Забужко я завжди чекаю більше, ніж її художніх творів. По-перше, есеї у неї виходять частіше, тож це свято, яке (практично) завжди з тобою. По-друге, в концентрованій документальній формі її ідеї ударніші, аніж у прозі. І це незважаючи на те, що ідеї її нон-фікшну не завжди зрозумілі для загалу. Пам’ятаю, як на котрийсь Львівський форум книговидавців привезли щойно надруковану «Notre Dame d’Ukraine: Українка в конфлікті міфологій», яка розліталася швидше за гарячі пиріжки. Втім, вдумливих рецензій на неї я так, зрештою, і не побачив. Єдиний текст, який може претендувати на цей статус, — це стаття Євгенії Кононенко в «Критиці», яка, ніби підтверджуючи назву часопису, вийшла досить критичною. Хоча, як на мене, справжня есеїстика і має провокувати дискусії і спонукати самостійно докопатися до істини, опрацювавши всі згадані авторкою тексти.
«Наша Європа» — приклад такої майстерної інтелектуальної провокації, в якій Забужко вправляється ще з часів брошурки «Дві культури» (1990). Найновіший приклад такої провокативної поведінки — коли в лютому 2024 року на прес-конференції на Берлінале у неї в телефоні, який «випадково забули вимкнути», гучно спрацювало сповіщення про повітряну тривогу в Україні. Та, крім продуктивних провокацій, «Наша Європа» ще й засвідчує бажання авторки заповнити ті наші найприкріші лакуни, які б уже давно мали бути заповнені, якби українські культурно-політичні інституції працювали так, як треба. І в чомусь ці власні вимушені зобов’язання Оксани Забужко подібні на камінь, який «на гору круту крем’яную» підіймає Сергій Жадан: в країні, де нормально працює Мінкульт, Міносвіти та інші Мін-и, вони б обоє займалися лише літературою, а не мали б «знову лізти в танк» чи гоцати на сцені з «Собаками», збираючи гроші на ЗСУ.
Забужко О. Наша Європа. Збірка есеїв. Київ: Видавничий дім «КОМОРА», 2025. 304 с.
Саме тому в цій збірці Забужко цілий розсип ідей на майбутнє — для істориків, прозаїків, політиків і пересічних українців — ідей, які конче треба реалізувати, бо ж Європа захищає тих, чия культура відома. І в цьому її методологія нерідко схожа на ту, яку використовував романіст Мілан Кундера у своєму знаковому есеї «Трагедія Центральної Європи», якому присвячено багато запально-полемічних сторінок «Нашої Європи». Кажучи про недоліки концепції Кундери, Забужко пише: «…але такими дрібницями Кундера, повторюю, не заморочується — він творить міф, і йому потрібна переконливо жирна лінія поділу. Міф найкраще конструюється за допомогою бінарних опозицій… Це добре запам’ятовується й економить зусилля, бо не вимагає додаткових знань». І в цьому ракурсі Оксана Забужко — теж наша міфотворчиня, яка займає чільне місце в каноні центральноєвропейської міфотворчості.
Справді, у якомусь сенсі, «Наша Європа» — це збірка старих міфів і водночас їхнє розвінчання/переосмислення шляхом створення нових. І хоч її зміст доволі строкатий жанрово (бо ж, за словами авторки, відбиває «культурну шізофренію» українського письменника) — есеї для іноземних ЗМІ, передмови до закордонних видань своїх текстів, передмови до закордонних видань чужих текстів, колонки і навіть декілька фб-дописів — усе об’єднує тема, яку б я сформулював так: «Хто ми для них, хто вони для нас — тоді і тепер» (алюзія на «Що він Гекубі, що йому Гекуба» має читатися між рядків). Інші герої збірки, крім Кундери, це Целан, Мілош і Гурнік, якраз таки ті умовні «вони», географи і картографи тих новітніх геополітичних маршрутів, які за їхнього життя тільки прокладалися (донедавна на нашій спільній території були самі «ялинки» без визначних історичних пам’яток, як розповідає авторка). Крім того, ще один наскрізний сюжет «Нашої Європи», який Оксана Забужко неодноразово проговорювала в інтерв’ю і виступах останніх двох років, — це новочасна поступова зміна «проєкту Хмельницького» (Чигирин) на «проєкт Мазепи» (Батурин): «Зношена й скопрометована вісь «Схід — Захід» — замінитися в Європі віссю «Північ — Південь», що вона ж і колишній «шлях з варяг у греки», від Балтійського до Чорного моря». Наскільки це реальний сценарій? Час покаже, але хочеться вірити, що Забужко в цьому випадку зіграє роль нашої анти-Кассандри, хоча таких постатей у старій міфології не було. Що ж — значить будуть у новій. І це вже той голос, який чудово враховує аудиторію, до якої говорить, не опускаючись до неї, а спонукаючи підійматися до промовиці, хоча, звісно, цей шлях здолає не кожен, але принаймні тоді вже не кажіть, що вам його не показували. Єдиний нюанс — цей шлях поки ще міфологічний, тож ступити на нього — це ще й своєрідний акт віри.
В кількох своїх виступах Оксана Забужко доволі мальовничо описує себе і свій принагідний стан культурного шоку від того, що відбувається довкола, як те, що змушує її «ставати дибки як геральдичний лев і бігти по стіні без альпенштока». Напевно, такий настрій має в ідеалі бути і у читачів «Нашої Європи». Бо ж не в усіх українських читачів є хороша історична пам’ять, але добре, що у них є Забужко.