«Шлюб без кохання» Великої Британії й США вивів на поверхню нашу вразливість за небезпечних часів
Як гукнеш, так і відгукнеться. Британія, яка вважалася незамінним союзником США, лишилась осторонь, коли Сполучені Штати вступили у наймасштабнішу війну за нинішніх часів, виправдовуючись вигадливими правовими відмовками, — спочатку для бездіяльності, а потім для символічної участі.
Так само як європейці, що не втручаються, теоретично ми маємо рацію. Ця війна є наслідком невдалої дипломатії, нерозважливих рішень і надто оптимістичних припущень. Вона буде коштувати дорого і закінчиться безладом, ймовірно, призвівши до нових небезпек.
Велика Британія вже мала конфлікти з американцями. Вони встромили нам ніж у спину під час нашої спроби відвоювати разом із Францією й Ізраїлем Суецький канал 1956 року; ми не втручалися у війну у В’єтнамі; вони вагалися щодо Фолклендських островів 1982 року, а 1983 року, не попередивши нас, вторглися в Гренаду — державу Британської співдружності.
Але оборона без США теж обіцяє безлад. Раніше теж було малоймовірно, що Дональд Трамп піде воювати з Росією заради Європи. Тепер ця ймовірність ще менша. Зокрема, чисто з практичного погляду. Сучасна війна виснажує запаси з тривожною швидкістю. Більша частина того, що потрібно США для оборони Європи, зараз перетворюється на дим. Інша причина — політична. Чому будь-яка адміністрація США повинна брати на себе ризики й витрати за вічно ненадійних союзників? Американські війська залишаться в Європі: їм потрібні бази і пункти прослуховування. Але це не означає, що вони воюватимуть за нас, принаймні не завжди і не скрізь.
Європейці можуть ненавидіти Трампа, але не готові заповнювати прогалини. Усі важливі військові штаби в Європі керуються американцями; найважливішим (номінально на чолі з британським адміралом) є Об’єднане командування збройних сил у далекому Норфолку, штат Вірджинія. Не варто сподіватися, що це працюватиме безперебійно за кризових обставин, коли адміністрація США прагне уникати проблем.
Європейські лідери навіть не можуть ефективно приймати політичні рішення, як-от заморожування російських активів або запровадження санкцій. Планування в Брюсселі паралізують дріб’язкові суперечки про закупівлі в оборонній сфері (приклад: зусилля Франції утримати британську промисловість від контрактів, оплачуваних за рахунок нового сплеску позик ЄС).
Європейцям також бракує високотехнологічної зброї, висококласної розвідки, логістичного досвіду й «маси» (кількісної переваги), що забезпечувалися американцями з часів висадки в Нормандії. Ми могли б легко почати заповнювати ці прогалини ще багато років тому. Тепер це буде дорого і небезпечно, якщо ми взагалі спроможні. Криза перетворилася на надзвичайну ситуацію, вважає Кір Джайлз — автор пророчої і похмурої книжки «Хто захищатиме Європу?» (Who Will Defend Europe?). Спойлер: ніхто.
Одним із наслідків є поновлене акцентування на планах національної оборони.
Під опікою США союзники НАТО були змушені робити внесок у спільну безпеку. Усі нарікали, але отримували вигоду. Зараз сумнівно, що купка держав із потужним військовим потенціалом, як-от Фінляндія і Польща, автоматично надаватимуть обмежені військові ресурси своїм сусідам. Якщо не вірите, що американці прийдуть і притягнуть інших союзників, то бережете сили для оборони батьківщини. Такі настрої є стриманими, але набирають сили.
Вони віщують незлагоджену організацію оборонних зусиль, які будуть меншими, ніж сума частин, радше ніж більшими.
Вороги бачать ситуацію чіткіше за нас. Імовірність російських каверз десь у Європі зростає, утім не для захоплення територій, а для загострення нашого розколу й безпорадності: прелюдія до нової доби загроз. Я особливо стурбований незахищеним норвезьким архіпелагом Свальбард, який був демілітаризований, згідно з міжнародним договором 1920 року. Росія вже має там плацдарм у напівзанедбаному, заповненому шпигунами гірничому поселенні. Будь-які дії Норвегії для захисту Свальбарда будуть розглядатися Росією як провокація. Я хвилююсь і за цю країну: атака дронів на суверенну базу на Кіпрі викрила нашу жалюгідну слабкість. Лише кілька придатних військових кораблів, надмірно розпорошена армія, повітряні сили з половинною потужністю, діри в бюджеті й майже повна відсутність протиповітряної оборони.
Європа не має шансів швидко створити надійну систему оборони. Але кращий засіб стримування все ще може спрацювати. Франція заповнила минулого тижня вакуум безпеки драматичною, добре підготовленою промовою президента Макрона про ядерну доктрину. Він оголосив про збільшення кількості боєголовок і спільні ядерні навчання з союзниками: Бельгією, Данією, Німеччиною, Грецією, Нідерландами, Польщею і Швецією. Нехай влада Макрона — хитка, та він уміє мислити масштабно і вести переговори. Колишній британський консервативний політик Майкл Ґоув — колись палкий атлантист — захоплено зауважив: «Je voudrais Gaullisme pour le Royaume-Uni» [Я хотів би голлізму для Великої Британії].
Франція вже має ядерну угоду з Великою Британією. Але її ядерний арсенал є справді незалежним і гнучким, із меншими боєголовками і більшою кількістю варіантів їх доставки.
Ми маємо лише нашу одноразову зброю судного дня — стратегічні боєголовки для наших старих атомних підводних човнів (лише один з яких наразі придатний до плавання). Велика Британія отримає нові ядерні бомби американського виробництва, але їх можна скинути тільки з нового американського винищувача F-35A, який потребує дозаправки в повітрі (ще одна міць США, якої бракує Європі), щоб дістатися до Росії. Жодний європейський союзник не може вважати таку залежність від примхливого Вашингтону втішною.
Утім, ця залежність є характерною рисою британської політики оборони й безпеки, відтоді як 80 років тому Вінстон Черчилль у своїй Фултонській промові у штаті Міссурі запровадив вислів «особливі відносини». Ми пов’язані з американцями шлюбом без кохання. Життя поза ним неможливо уявити. Життя в ньому стає дедалі нестерпнішим. США вже зневажають наше «театральне крутійство» (презирливі слова глави Пентагону Піта Геґсета) і нашу військову слабкість.
На тлі наростання хаосу Франція бере на себе ініціативу в останній, ризикованій спробі налагодити безпеку Європи. Зараз Британія має вибір: або розпочати програму термінового переозброєння, щоб підлеститися до Парижа, або продовжувати борсатися осторонь.
