Його вживали історики й культурологи, а всі інші здебільшого говорили про інтерпретації, переконання, опінії тощо. А тепер хоч куди глянь — у газетах, на телебаченні, в інтернеті з уст політиків, журналістів, співаків, спортсменів — усюди наративи.
Наративи стали повсякденними гегемонами нашого світосприйняття — це свідчить про те, що ми живемо у світі, де немає фактів, правди й об’єктивності. Бо наратив — це просто розповідь, чиєсь суто суб’єктивне бачення. На противагу інтерпретаціям, переконанням чи опініям, які завжди стосуються чогось поза собою та припускають якусь об’єктивну дійсність, наративи стосуються тільки самих себе. У Трампа свій наратив, у Байдена — свій, у Зеленського — свій, у Путіна — свій. Який наратив кращий, який правдивіший? Жоден. Усі рівні, усі так само добрі чи погані. Отже, у світі стільки само рівновартісних наративів, скільки і людей — приблизно 7,8 млрд.
Живемо у світі постмодерну, де немає правди й неправди, де все рівночасно є фейком і нефейком. У такому світі постправди є тільки три можливі способи існування: або божевілля Фрідріха Ніцше, або всесприймальна пасивність дзен-буддистського монаха з іронічною посмішкою, або гоббсівський стан природи, у якому постійно точиться боротьба всіх проти всіх за ніщо. Америка вибрала перший і третій шляхи, Європа — другий.
Читайте також: Важко бути американцем
Але ми дуже непослідовні постмодерністи. Уперто наполягаємо на існуванні фейків і фактів. Завзято обстоюємо певну політику. Із простих причин. Хоча і вважаємо, що кожен голос вартісний, що ми всі рівні, що в кожного свій наратив, проте ми також знаємо, що зуб таки болить, COVID-19 таки вбиває, Капітолій таки захопили, Донбас таки в руках Путіна. Як Декарт зрозумів, що він є, бо він думає. І ми є. Колись ні його, ні нас не було. Колись нас також не буде.
Тут біда. Ми великі демократи, а факти — не демократичні. Обмежують нашу свободу. Примушують до певних дій. Нібито глухий кут, але є простий вихід, яким усі користуються: голосно-преголосно кричати, що мій суб’єктивний наратив відповідає об’єктивній правді! Ура! А твій, звісно, ні. Ха-ха! І так переходимо з самосуперечності у глухий кут, а з глухого кута в самосуперечність. Як казав Остап Вишня про чухраїнців: «Дивне якесь perpetuum mobile».
Живемо у стані шизофренії. Наративи відповідають нашому бажанню бути максимально вільними, демократичними, відкритими, творити будь-яку бажану дійсність, займатися «соціальною конструкцією» всього. Але цей проєкт не вдається. Бо факти заважають. Бо тіла існують і перестають існувати. Бо дійсність існує незалежно від нашого мислення.
У таких нестійких умовах медіа й наука можуть відіграти критичну роль. Вони нібито намагаються відкрити хоч трішечки правди — не всю й не завжди, але принаймні загалом. І тут знову біда. Стан американських медіа жалюгідний. Традиційні газети, які витрачали великі кошти на серйозну журналістику, повільно відходять у небуття, насамперед під тиском соціальних медіа. А соціальні медіа стали ареною для гучних вигуків, образ і самохвальства. Із телебаченням і радіо те саме. Новини ще до інтернету перетворилися на шоу.
Читайте також: Діаспора: зміна парадигми
Особливо хвилює нещасна доля передової американської газети — New York Times (NYT). Колись NYT був голосом об’єктивності. Не завжди вдавалося, але газета прагнула бути джерелом фактів. За останніх кілька років NYT прийняла ліво-прогресистський наратив і запровадила чистку інакомислячих. Будь ласка, видавці й читачі мають на це повне право. Але жаль, що такого голосу тверезості вже немає. А він нині особливо потрібний.
Із наукою справа теж невтішна. З посиленою поляризацією американського суспільства на два протилежні наративи важко визнати як факт те, що фактом не визнають наративи. Як сказав мені мій студент, усі на все постійно ображаються. А що тоді робити з науковим відкриттям незручних правд? Говорити чи не говорити? Ображати чи не ображати?
У постійній шизофренії неможливо довго жити. Рано чи пізно Америка зрозуміє, що наративи заважають фактам. Або не виживе як тверезе суспільство.