Україну мріяли розтягнути на розп’ятті: знеславлену, принижену, позбавлену права на саме існування. Поруйнована давньоруська перлина – Чернігів. Поруйнована перша столиця радянської України Харків – дві крилаті ракети зруйнували площу свободи – найбільшу в Європі. На межі гуманітарної катастрофи Волноваха. Вкотре в історії стираються з землі поселення маріупольських греків – унікального народу зі зникаючими мовами і давньою культурою. Поруйновані Суми. Не лишилося живого місця в Маріуполі та Херсоні. Охтирка конає під ударами вакуумних бомб. Ближче до середини першого дня весни – знесена з лиця землі хата в Калинівці на Київщині, разом із пожильцями – на місці колишнього обійстя величезна вирва. Київ відбиває вже котру атаку ДРГ. Зрештою держава–терорист вже не приховує свого звіриного вишкіру і методично бомбить житлові квартали.
Стрічка новин складається в кадри апокаліптичного фільму. Це «русский мир» прийшов в Україну виправляти «найбільшу геополітичну катастрофу ХХ сторіччя», вкрай відверто відмовивши Україні та українцям у праві на існування. Промова Путіна, в якій він фактично об’явив Україні війну на знищення, засвідчила, що рашизм з кріптофашистської маргінальної течії перетворився на державну ідеологію неоімперії, що претендує на відродження шляхом експансіонізму та геноциду.Тривожні ознаки цього означилися вже навесні минулого року. Чимдалі очевидніше ставало, що Путіну «припікає». – Ковідна криза, попри вправно проведене під її завісою «обнулення», чимдалі виразніше впливала на рейтинг провідних державних інституцій РФ, повсякчас живлячи параною диктатора.
Читайте також: Юрій Макаров: «Владімір Путін є породженням російського плебсу»
Динаміка замірів громадської думки була доволі показовою. Найвищою довірою росіяни обдаровували армію та президента, причому не на користь останнього. Обидва інститути чимдалі більше потрапляли у хворобливу залежність один від одного. Щоразу виявлялась патологічна в’язка – коли рейтинг президента хоч трохи падав, і його вже не можна було покращити вибухами в метро, вступала армія зі своїми невеличкими «переможними війнами». У такому нерозривному тандемі рейтинг «повної довіри» до збройних сил РФ від непоказних 35% на початку другої чеченської війни внаслідок кримського гамбіту вдалося «прокачати» до 46-50%, а далі – незмінно нарощувати до 69% аж до 2017 р., зловживаючи антизахідною риторикою. Зрозуміло, значною мірою це відбувалося за рахунок саме України та віртуальних перемог РФ на полях тимчасово окупованих територій. В Кримській кампанії та в подіях так званої східної весни російські пропагандисти вдягли їх у білі шати миротворців і спасителів гноблених київським режимом російськомовних. Впродовж трьох останніх років російська армія посідала вищу сходинку в списку найбільш авторитетних інститутів (63-66%), відтіснивши на другу самого Путіна. Країна чимдалі занурювалася в мілітаристський та імперський угар. Україна, як умоглядне поле глобального конфлікту між Заходом та Росією, розглядалася не інакше як не те що статист – банально полігон. Заклики до геноциду українців, зокрема із застосуванням ядерної зброї, перетворилися на щось абсолютно буденне. Кожного разу, як крива рейтингів направлялася вниз з усіх російських телетрансляторів цілодобово все вило, бризжучи слиною, про «нацистську Україну», бліцкриг, парад на Хрещатику, силове примушення до миру.
Просідання рейтингу «великого кормчого» – з тріумфальних 79-80% на етапі кримської кампанії до 60% в 2019 р. та його подальше замерзання на цій позначці, власне, і перетворили нашу країну на заручницю знахабнілих мілітаристів, російської влади та пропагандистів, що її обслуговувала. «Обнулення» 2020 р. вивело Путіна за рамки будь-яких зобов’язань перед суспільством та нижчими ланками державного апарату і зрештою створила хибне уявлення про вседозволеність. Сконцентрувавши всі важелі управління в своїх руках, ця хіба що не культова пушкінська стара почала виношувати ідею перетворення на владичицю морську, тобто – світову. Передвоєнні очікування 2021 р. вкотре застосували для підвищення особистого рейтингу Путіна від 21% у грудні 2021 р. до 33% у січні 2022 р. Однак, за трагічним збігом виявився і найвищий за тривалий час показник тих, хто не хотів бачити його на президентстві після 2024 р. – 42%. Це і стало спусковим механізмом.
Численні дослідження Левада-Центру часом показували: популярність Путіна є штучною, вибудованою інструментарієм пропаганди, що лилася цілодобовим гнійним потоком на голови невибагливих споживачів ток-шоу та новинних каналів. Ірреальний віртуальний світ із непереможною Росією, її непереможною армією, найсмертельнішими ядерними озброєннями і найпотужнішою державою вимагав втілення. Росіяни, наситившись хлібом, чекали видовищ, подібно давнім римлянам. На арені новочасного Колізею цій непереможній армаді, зрозуміло, вже понад вісім років, як цуцик для цькування, позиціонувалася Україна. Президент телевізора та його телевізійний електорат, за правилом розвитку жанру постійно підвищували рівень мілітаристського кайфу. Зрештою війна, що уявлялася багатьом як захопливе шоу, стала реальністю. В яку, щоправда, досі відмовляються вірити більшість росіян.
Результати сьогодні ми бачимо на вулицях хіба що не всіх українських сіл, містечок та міст. Проте шоу не завдалося. В режимі онлайн воно оприявнило геть інше.
Нема ніякої великої Росії.
Нема великої російської армії.
Нема великої російської культури.
Нема Російської православної церкви – є злочинна секта, яка практикує кривавий культ Калі.
Нема великої російської мови – є лише великий російський мат, вправно міксований з українським бойовим суржиком, що супроводжує просування армії мародерів, вбивць і терористів по українській землі та її погибель.
Росія обнулилася услід за своїм лідером-фашистом.
Росія – держава-терорист, в порівнянні з яким Бен Ладен – чемний хлопчисько.
Росія – тлін і пліснява, гній і черви, що розповзаючись світом, хоче перетворити світ вільних людей на новочасний ГУЛАГ. Мерзенне тоталітарне чудовисько, що пожирає людські душі, перетворюючи їх на потвор.
Ці рядки писалися в той час, коли випущені під час переговорів на Прип’яті балістичні ракети, гарантії незастосування яких давав перед тим Лукашенка, засвідчили, що путінська Росія перетворилася не лише на фашистську імперію, а й перейшла до відкритого державного тероризму. Застосування забороненої вакуумної зброї засвідчило що країна-терорист лише входить у апетит.
Страшні і моторошні обставини війни без жодних правил і норм. Час, спресований і гумовий водночас. Надзвичайно яскраве світло на виході зі сховищ. Безсонні ночі. Буяння весни у лютому і нереально яскраве небо… епізоди війни.
Читайте також: З чого починати стягнення репарацій з Росії? – пояснює правник
Чи могло бути інакше? Напевне, ні. Неможливо через те, що Україна перетворилася на ненависний антипод путінської Росії, а відтак – спричинила його нездорову фіксацію, стала нав’язливою ідеєю. Кілька років тому я писала про тоталітарний транзит путінської Росії і відзначала також, що коронавірусна пандемія насправді менш загрозлива для України і світу, аніж путінізм. Під покровом протиепідемічних заходів завершилася інсталяція тоталітаризму, а зрештою – і рашизму як державної ідеології.
Думаю, нині вже всім зрозуміло, що єдиний шлях забезпечення миру і спокою в світі – дефашизація, демілітаризація, деімперіалізація та десталінізація РФ та Білорусі.
Втім, вдивляючись в цю безкінечну, щохвилинну стрічку новин, він яких стигне кров у жилах, я бачу й інше.
Україну мріяли розтягнути на розп’ятті: знеславлену, принижену, позбавлену права на саме існування. Кожне фото – фреска. Лик Господа у муках. Крізь криваві краплі на чолі лик Господа сяє. Київська мадонна годує новорождену Надію майбутньої України. Десятки київських, харківських, херсонських мадонн народжують у підвалах під розтяжками мереж, світяться радістю і засвідчують – життя незнищенне. Жіночка сам-на-сам, маючи в машині дітей і, певне, матір, голіруч протистоїть російському «блок-посту», апелюючи до норм Конституції України і вимагаючи від пошесті дотримання права. Бердянці, мелітопольці, куп’янці та житомиряни, а нерідко і селяни, спиняють ворожі колони, виганяють зі своєї землі без зброї. Хірурги і реаніматологи оберігають тіла поранених як найцінніший скарб. Сусіди піклуються один про одного. Ночівлі у метро перетворюються на акти родинного єднання. Прекрасні і величні воїни та воїтельниці, наче соль землі руської, виглядають як нащадки русичів, билинні герої, яким під силу все. Роми крадуть танк і цілим табором вступають до тероборони. Бабця труїть і підпалює загарбників на ночівлі. Жіночка позичає їм же насіння, зичить аби добре зійшло. Це епос! Це епос нації в повноті життєвої сили! Котляревський і Липинський, Шевченко і Велика Леся, Тарас і Дмитро Донцов дивляться на нас їхніми очима, говорять їхніми вустами. Мільйони воїнства небесного з українських земель дивляться на своїх нащадків з гордістю – нарешті справджується те, на що вони поклали життя. Українська нація є. Народ і влада єдині, і вже не скаже новочасний Винниченко, що українська ідея зазнала поразки через те, що селянство лишилося до неї глухим і стріляло в спину. Україна воскресає. Вона повірила в себе. Вона відчула силу і лють.
Виповнюється чи не дослівно передбачене кирило-мефодіївцями у «Книзі буття українського народу» («Закон Божий. В ній найменшою мірою йшлося про винятковість чи зверхність українців, найбільшою – про чистоту помислів та ідеалів. А ще – про політичне звільнення України та її нову об’єднавчу місію в Європі: «І пропала Україна. Але так здається. Лежить в могилі Україна, але не вмерла»… І встане Україна з своєї могили, і знову озоветься до всіх братів своїх слов'ян, і почують крик її, і встане Слов’янщина, і не позостанеться ні царя, ні царевича, ні царівни, ні князя, ні герцога, ні сіятельства, ні превосходительства, ні пана, ні боярина, ні крепака, ні холопа – ні в Московщині, ні в Польщі, ні в Чехії, ні у хорутан, ні у сербів, ні у болгар. Україна буде неподлеглою Річчю Посполитою в союзі слов'янськім. Тоді скажуть всі язики, показуючи рукою на те місто, де на карті буде намальована Україна: «От камень, его же не брегоша зиждущий, той бисть во главу».
Кілька днів змінили світ.
Три дні – воскресла Україна і дала світу нову ідею, відформатувавши його в новій подобі.
Коли мене питали, про що наш останній тритомник, частенько ловила поблажливі погляди – мовляв, перебільшуєш, видаєш бажане за дійсне, романтизуєш.
А втім, ось він – час істини.
Нема в нас «двох Україн» – є одна модернізована, тобто сучасна, українська нація.
Маємо мобільну, хоч і перехідного типу економіку.
Маємо стійкі владні інституції із налагодженою вертикальною та горизонтальною комунікацією.
Наша держава (державний механізм) хоч і компактний, та сильніший і реактивніший за російського монстра, наскрізь фальшованого і штучного.
У нас прекрасна животвірна національна ідея.
Маємо живу церкву (і не одну) з ієрархами, що люблять свій народ.
Маємо найбільш успішний досвід посттоталітарного транзиту серед держав, які складали його ядро.
Ми вириваємося з комунобільшовицької колії.
Ми прекрасні.
Наша місія – завалити комунобільшовизм та імперську ідею дискурсивно, а їхню спадкоємицю Росію — як державу.
Але крім того, реакція депутатів Європарламенту на виступ українського Президента засвідчила, що Україна, крім решти, – наріжний камінь світу майбутнього. Світ змінюється з небаченою швидкістю, наповнюючись новими сенсами. Саме ми волею долі опинилися в епіцентрі історичного переходу. Світ майбутнього «заточується» на нас, бо ми нагадали йому, що значить бути вільними людьми. Він трансформується на наших очах щосекунди.
Справжня Русь воскресає, підложна виздихає, отруюючи все навколо своїми міазмами, прагне крові, та в своїй крові втопиться. Кров завойовників і одвічних гнобителів заспокоїть мільйони неприкаяних душ замордованих на нашій землі.
Україна і світ – на початку нової історичної ери.
Слава Україні!