Не знаю, як ви, а я, такий розумний, передбачив це ще 2014-го: ніхто за нас не заступиться. Допомагатимуть щедро, співчуватимуть щиро, тиснутимуть на супостата ефектно й ефективно, але так, щоби безпосередньо воювати – облиште. І найсумніше, що вони мають рацію.
Військові радять не розповсюджувати новини про постачання нам тієї чи іншої зброї крім тієї, про яку офіційно повідомляє керівництво держави або самі донори. Франція оце щойно ухвалила рішення про надання нам найновіших протитанкових ракетних комплексів MMP та Enforcer, кажуть, вони нині найкрутіші з того, що є – не знаю, не пробував ані тих, ані тих (на жаль), а пам’ятаєте, як гальмував пан Обама з Javelin’ами, бо ж летальна зброя, який жах! І водночас днями Угорщина закрила свою територію для транзитних вантажів військового призначення, кажуть, потім відкрила, але я їх так само розумію. Прем’єр Грузії — Грузії!!! — заявив, що уряд діє передусім «із урахуванням своїх національних інтересів», так він пояснив своє рішення не брати участь у санкціях проти РФ. У грузинів шалена хвиля підтримки України, тисячні демонстрації, заяви найкращих, найсвітліших їхніх артистів, митців, інтелектуалів… а санкції зась, бо національні інтереси.
Читайте також: «Я б нікому не радила вводити війська до України» – Валерія Новодворська
Слухайте, кожен дбає про себе. Україні час навчитися національного егоїзму й виходити з реальності, по можливості використовуючи об’єктивні обставини на свою користь. Годі вже ображатися на світ, на нього треба тиснути. В тому числі й чесними розповідями про героїзм і жахіття в них під боком, вони діють на добрих людей. Авжеж, добрі люди не приймають рішення, а лише беруть участь у вимірюванні рейтингів того чи іншого політика, цей шлях надто довгий, але іншого, на жаль, немає. Бо ті, хто приймають рішення, вже давно все знають.
Ніякої новини для європейських та американських політиків, тим більше військових, щодо характеру російсько-українського цивілізаційного конфлікту немає. Я цілком переконаний, що західні розвідки всі ці вісім років уважно відстежували все, що діється в зоні зіткнення на Донбасі й доповідали відповідному начальству, як воно є. Як наші командири рот на передку ховали під ключ цинки з набоями, бо згори була команда не відповідати на провокації, а з того боку приїздили курсанти артилерійських училищ здавати практичний залік (підтвердити це документально не можу, але мені розповідав дуже серйозний чоловік). Як їхні мінометні розрахунки влаштовувалися між двох п’ятиповерхівок у житловому масиві й гатили по наших позиціях à la сектор Ґаза, а потім швиденько згорталися, бо наші попервах купувалися на це (інший серйозний чоловік повідав – а ви гадаєте, фюрер з голови вигадав таке про нас?). Як уповноважені з Москви керували лугандонським військом наволочі на рівні батальйонів або й рот. Як «Гради» гатили по нас із Ростовської області, навіть не перетинаючи кордон. Можливо, єдине, що розвідки не могли передбачити, — це ступінь важкості психічного розладу однієї-єдиної істоти, а також якість того людського матеріалу, який безпосередньо власними руками обстрілює мирні мікрорайони ракетами з Білорусі або гарматами просто прямою наводкою.
Я не від одного військового за останні роки чув безжальну констатацію: Захід воює з нелюдями нашими руками. Навіть коли нам надають найновішу зброю, в цьому є певний зиск: ми для них безкоштовний випробовувальний майданчик, нічого особистого. Він, Захід, і далі триматиметься цієї стратегії. Така вже наша доля, така історія й така географія — бути живим щитом між Європою та варварами. Ну а Будапешт – та хто ж нам винен! Нереально було не здавати боєголовки, реально було виторгувати собі якісь надійніші гарантії, ніж, перепрошую на слові, паперовий ме-мо-ран-дум… але все, проїхали!
Читайте також: Існує два шляхи закрити небо України. Пояснює експерт
Є поруч три країни, які в своїй солідарності останніми днями були максимально безкомпромісні й далі готові в міру можливості рухатися в наш бік: Литва, Польща та Сполучене Королівство. Напевно ще Америка, велика й далека. Припускаю, через те, що в підвалинах їхньої національної ідентичності лежить гордість, поряд із відповідальністю за безпеку власних народів. Зараз завдання нашої дипломатії та «м’якої сили» — апелювати до гордості й переконати як політиків, так і виборців у всіх країнах євроатлантичного світу, що:
а) наша війна — це їхня війна, мавпа не зупиниться, якщо їй зараз дозволити, як не збиралася зупинятися інша мавпа у вересні 1938 року;
б) якщо не дозволити, нічого фатального не станеться, не наважиться вона натиснути кнопку, та й хто знає, чи та кнопка в робочому стані, просто треба поступово, але твердо, он Ердоган колись збив російський літачок, і небо на землю не впало;
в) ми не на порозі Європи, ми вже в ній за фактом, залишилося це закріпити на всіх можливих офіційних рівнях — щодня хоч маленький, але конкретний крок із інтеграції в політичні та військові євроатлантичні структури — так, щоби мавпі стало очевидно.
Ну й головне, сьогодні, зараз: нам потрібна зброя, нам потрібні максимальні санкції, значно жорсткіші, ніж нинішня вибіркова мікрохірургія, нам потрібне закрите небо.
Нарешті останнє: Європа має усвідомити, що в цій війні вона повертає собі саму себе. Сенс її існування — бути осередком цінностей. Кращого способу довести це нині немає. Отака наша історична роль.