З формулою Штайнмаєра все зрозуміло: це звичайна європейська ницість із позірним збереженням обличчя, яку лише частково пояснює наше лузерство останніх двох років на європейському напрямі — така думка ще не мейнстрим, але вона хоча б є. Що ж до «Північного потоку-2», то тут аргументи категоричніші: нещасні хохли намагаються нажитися на територіальній ренті, що навіть гірше за сировинну ренту. Змиріться. І тут постає несподіване питання нашої моральної правоти. Зараз поясню.
Розлучення з СРСР сталося поспіхом, розподіл спільного майна відбувався механічно й не без тиску з боку «гарантів безпеки», коли йшлося про ядерну зброю. Можливо, інакше було ніяк. Коли напередодні грудневого референдуму 1991 року гуляли агітаційні листівки з обрахунками, як ми годуємо весь СРСР, здавалося, що зброя — це взагалі несерйозно, хай лише відпустять. Проте один пункт ми справді проґавили. Я маю на увазі внесок УРСР у загальносоюзну галузь газовидобування.
Переді мною стара пожовкла картинка: мапа газопроводу Дашава — Москва потужністю 2 млрд м³ на рік, який запустили в 1951 році. У моїй колекції вона поруч з ілюстрацією до Франкової повісті «Борислав сміється». Тобто й газ, і нафта в Україні були в цілком достатній кількості для власного споживання та постачання в Росію. У 1956 році почалося промислове видобування на Шебелінському родовищі в Харкові. Звісно, не весь газ ішов на схід, це було б спрощенням, значна частина потрапляла на підприємства «великої хімії» та металургії республіки. Але в тому, що Україна й на цьому напрямі теж була не утриманкою, а донором, немає сумніву.
Читайте також: Шукати ворога під ліхтарем
Дозволю собі цитату зі своєї старої документальної книжки. Рік приблизно 1983-й, промислово-економічна редакція агенції РАТАУ (нинішній Укрінформ), де я працював молодшим кореспондентом: «…З харківського відділення прийшла інформашка про черговий «трудовий подвиг». Заголовок був «П’ятсот мільярдів Шебелінки». Ішлося про п’ятисотмільярдний кубометр газу, викачаний з Шебелінського родовища на Харківщині. У чому, до речі, був подвиг, зрозуміти важко: експлуатація вже наявних свердловин нібито не вимагала жодних надзвичайних зусиль, а природні багатства йшли до загальносоюзної скарбнички й марнувалися, як і всі багатства гігантської єдиної країни. Коли моя спокійна й досвідчена старша колега Оля Попова прочитала текст, то буквально вибухнула: «Смокчуть і смокчуть, а коли висмокчуть — будемо ми лапу смоктати! Раптом що — до Уренгоя далеко!». І викинула замітку в брак». Чекати на Незалежність залишилося вісім років, і, м’яко кажучи, не всі вірили в таку перспективу. Браво, Олю!
Там само в РАТАУ я долучився до висвітлення епохальної радянської авантюри — будівництва експортного газогону Уренгой — Ужгород. Нагадаю: у 1970 році на черговому піку холодної війни СРСР раптом укладав із Західною Німеччиною «контракт століття»: угоду про постачання газу в обмін на труби великого діаметра. З погляду міжнародної політики німці дозволили собі, сказати б, штрейкбрехерство…
Але невдовзі, у 1975 році, Радянський Союз посунув назад рака й підписав Гельсінський акт з безпеки й співробітництва в Європі, заснувавши ОБСЄ й визнавши de facto свій програш у гонці озброєнь. Ну, а в 1983-му «ударними темпами» було прокладено той самий газопровід. Внесок України в його спорудження досі належно не оцінено (харцизькі труби, компресорні станції Сумського ВО ім. Фрунзе, робоча сила), як, проте, і внесок у розробку самих сибірських родовищ, адже досвідчені кадри, крім випускників московського інституту імені Губкіна, були лише в Україні та, ясна річ, в Азербайджані. Ідеться про нашу (ну, радше наших батьків-дідів) конкретну роль у спільній роботі з перетворення Росії як такої на «бензоколонку Європи» і водночас на сировинну імперію та загальноєвропейського шантажиста.
Читайте також: Сморід на слух
Нині залежність Європи від російського газу становить 43%, а в окремих країнах сягає й 60–70%. До оголошеного переходу європейської економіки, транспорту й комуналки на «безвуглеводневу дієту» залишилося років десять, а за цей час «бензоколонка» може ще добряче набешкетувати. Є ж зрештою прецеденти успішного протистояння знахабнілому паразиту на різних напрямах, зокрема й у міжнародних судах. Хто міг би повірити, крім Юрія Вітренка, що Стокгольмський арбітраж стане на бік Нафтогазу? Просто не треба складати лапки. Для цього варто пам’ятати, що правда на нашому боці й ми маємо хай запізніле, але право на частину імперського спадку. З паршивої вівці хоч вовни жмут.