Нині не кожен корінний одесит відповість, чому дві вулиці в центрі старої Одеси називаються Великою і Малою Арнаутськими. Їх заснували албанські емігранти. Річ у тім, що турки називали православних албанців, які проживали в південній частині Албанії та в Греції, арнаутами. Звідси й походить назва знаменитих вулиць.
Нащадки гайдуків
В селі Жовтневе, автентична назва якого – Каракурт, Болградського району Одеської області відбулися святкові заходи, присвячені 200-річчю цього населеного пункту – найкрупнішому в нашій країні селу, де компактно проживають албанці, нащадки балканських гайдуків, які переселилися в суворі буджацькі степи ще наприкінці XVIII століття.
Своє село люди й досі називають так, як воно називалося до більшовиків, – Каракурт. Двісті років тому його вперше згадали в письмових документах. Судячи ж із назви, поселення заснували набагато раніше й мешкали тут буджацькі татари. У перекладі з тюркської Каракурт означає «чорний вовк».
Але сьогодні це – багатонаціональне село, в якому проживають представники п’яти національностей – албанці, болгари, гагаузи, українці та росіяни. Більшість становлять албанці.
У Північному Причорномор’ї вони з’явилися наприкінці XVIII століття. Це були сім’ї албанських добровольців, які під час Російсько-турецької війни 1787–1791 років служили на російській флотилії, яка контролювала дельту Дунаю, а після її завершення осіли в Одесі та її околицях. Мабуть, була й друга хвиля албанських переселенців, після 1812 року.
В Одесі ж, як і в багатьох інших містах світу, де жили албанські емігранти, було утворене культурно-просвітницьке товариство «Реліндія» («Відродження»). Після Албанської революції 1912 року, під час якої Албанія здобула незалежність, в Одесі побував знаменитий Фан Нолі – один із найвідоміших у ті часи громадських діячів, політик і поет. А 1948-го в місто відвідав і очільник «соціалістичної» Албанії Енвер Ходжа, «останній диктатор Європи», як його називали західні політологи.
Нині багато хто, мабуть, ще пам’ятає про знаменитий сорт української пшениці, яку вирощували на початку минулого століття, – арнаутку. З назви зрозуміло, що цей сорт спочатку культивували саме українські албанці, яких, очевидно ж, їхні сусіди-українці продовжували називати арнаутами. Знайомі агрономи схиляються до думки, що це була ярова пшениця твердого виду, без якої неможливо виготовити високоякісні макаронні вироби. Саме ці пшениці й утворювали тоді основну частину експорту високоякісного зерна в європейські країни, приносячи славу Україні як визнаній «житниці Європи». Вивели цей сорт саме українські арнаути невипадково – албанські селяни завжди орієнтувалися на експорт сільськогосподарського збіжжя в Італію, батьківщину спагеті.
Але насправді зв’язки між Україною й Албанією набагато давніші та глибші.
Сучасні албанці – нащадки іллірійців, племена яких в античні часи населяли балканське узбережжя Адріатичного моря. «У топоніміці нашої країни залишилося чимало ілліризмів, – розповідає мовознавець Костянтин Тищенко – полiглот, вiдомий фахiвець у галузi загального, романського i східного мовознавства. – Наприклад, назва Карпати походить від іллірійського karpё, що перекладається як «скеля». А 25 гірських вершин у Карпатах мають корінь «кичер», що іллірійською означає «букова гора»…
Інтенсивними були зв’язки албанців та українців і в раннє середньовіччя. Як доводить пан Костянтин, топоніміка нашої країни зафіксувала багато албанізмів. Якщо, наприклад, столиця Албанії – Тирана, то в Україні на Хмельниччині є село Тиранівка. Обидві назви означають одне й те саме – «суха, засушлива місцевість, неполивні землі».
Багатомовність на рівні родини
Численних гостей та земляків, які з’їхалися і усіх куточків країни, у національному вбранні зустрічали представники основних національностей, які мешкають у селі. Їх вітали албанською, болгарською, гагаузькою та українською мовами. В Палаці культури відбувся концерт, програма якого складалась з пісень і танців різних народів. Албанську та гагаузьку спадщину представляли самодіяльні артисти з Жовтневого, а болгарські, молдавські, українські, російські та навіть грузинські вокальні й танцювальні номери виконували творчі колективи з чотирьох сіл Ізмаїльського району.
Справжній фурор викликав показ мод відомої київської кутюр’є Мірабелли Сюпюр, батьки якої родом із Жовтневого. Вона нещодавно повернулася з Тижня албанської моди, який відбувався в Тирані, куди киянку запросили вже вдруге. У Тирані дівчину привітав із творчим успіхом популярний американський актор Джеймс Белуші, який саме перебував у столиці Албанії. Виявляється, його батьки – уродженці цієї країни, а він виступав у Тирані з концертною програмою «Я албанець».
«Зовсім різні мови, різні культури й уклад життя не стали на заваді доброму сусідству, майбутньому спорідненню сімей, – розповідає голова сільської ради Олена Жечева. – У нас ніколи не спалахувало непорозумінь на національному ґрунті. Всі мешканці володіють трьома – п’ятьма мовами. Звичайним є навіть таке, що в одній родині в побуті використовують одночасно дві або й три мови».
Як відомо, в Албанії більшість населення становлять мусульмани, 20% – православні й 10% – католики, які проживають на півночі країни. Але тут ані в часи боротьби за незалежність, ані під час італійської та німецької окупації країни у Другу світову війну, ані після повалення комуністичного режиму не виникало конфліктів на міжконфесійному ґрунті. Як ще на початку минулого століття з гордістю заявив один із лідерів албанського національного відродження, «єдиною релігією албанців залишається шкіптаризм»!
«Шкіптари» – самоназва албанців. Слово походить від дієслова «шкіп» – «говорити», у значенні – говорити зрозумілою один одному спільною мовою. Подумалося: як же нам не вистачає «українізму»! Свідомого бажання мати одну, зрозумілу мову, а не голосувати на кожних виборах «за своїх», щоб потім скаржитися на долю та клясти горе-політиків, які у нас завжди говорять різними мовами.
Закон «Про мови» не діє
Свою мову українські албанці зберегли лише завдяки тому, що компактно проживають у Жовтневому та трьох селах Приазовського району Запорізької області. Мовні та культурні проблеми вони й досі вирішують, як висловлюються наші чиновники, «за рахунок внутрішніх резервів». Влада їм майже нічим не допомагає. Хоч Закону «Про мови» вже понад 20 років, діти українських албанців так і не ходять на уроки рідної мови й літератури, не вивчають азів культури та історії Албанії.
«Мова збереглася лише тому, що албанською розмовляли в сім’ях, – розповідає голова культурно-просвітницького товариства «Відродження» села Жовтневе Родіон Пандар. – Її передавали з покоління в покоління. Але останнім часом ситуація погіршується. Етнічний склад села змінюється, й албанську мову поступово витісняє російська.
На жаль, ми, албанці, залишилися зі своїми проблемами віч-на-віч і вирішуємо їх багато в чому виключно завдяки зв’язкам із Албанією: поступово відновили культурний зв'язок із нею, втрачений ще після гучного та скандального розриву дипломатичних відносин між Москвою й Тираною у часи Хрущова. Організували в селі хор албанської пісні, який вже має статус народного, та колектив національного албанського танцю. Завдяки зусиллям почесного посла Албанії в Україні Джевада Рері можемо дивитися передачі албанського телеканала, який транслює новини, фольклорні та просвітницькі передачі. Але, на превеликий жаль, нам і досі не вдалося організувати викладання албанської мови та літератури в школі Жовтневого. Університети міст Тетово та Чаїр із Македонії погоджувалися відрядити до нас викладачів і безкоштовно навчати наших студентів албанської. Однак і тут два роки тільки те й робимо, що долаємо різноманітні бюрократичні перепони. Дивно, але Болградська райдержадміністрація й досі не може знайти 5000 (!) грн, щоб організувати прийом делегації з Македонії або на поїздку нашої до Чаїра, з яким укладено угоду про побратимство».