Самоспалення чи еміграція – так стоїть питання для мого приятеля. Зараз він цілком спокійний, розважливий, притомний, але це той спокій, у якому дорослі чоловіки кидаються під танки. Після того як він утратить свій бізнес, у країні йому робити нічого.
Все почалося з того, що його викликали до податкової й показали здалека, не даючи в руки, документ за його нібито власним підписом, згідно з яким він винен державі кількасот тисяч гривень. Потім запросили до іншого кабінету, де запропонували з мінімальними формальностями залагодити проблему. Товариш обурився: папірець був грубою підробкою, печатка ліва, навіть підпис не спромоглися скопіювати як слід. Він подав до суду. Суддя спершу демонструвала адекватність, потім оголосила перерву в засіданні на п’ять хвилин, повернулася за півтори години з червоним обличчям і, ховаючи очі, проголосила ухвалу на користь інспекції.
А тепер трохи про мого товариша. На початку дев’яностих він потрапив на навчання до Сполучених Штатів. Давно помічено, що наші за кордоном швидко всмоктують звичаї нового середовища і стають в Італії більшими італійцями, ніж самі італійці, у Франції – більшими французами, а в Америці – більшими американцями. Одна далека родичка, провівши в місті Х’юстоні, штат Техас, якихось два роки, насмішила мене своїм відвертим жахом: «Він! Збрехав! Під присягою!» Йшлося, зрозуміло, про їхнього тодішнього президента, але якби я не знав її змалечку, то не так дивувався б. Наші верткі, меткі співгромадяни отримують, зокрема, в Америці потужне щеплення тамтешніх цінностей, звичаїв і життєвих пріоритетів, після чого для функціонування на рідних теренах стають малопридатні. Ось і мій товариш, дурепа, після повернення замість торгувати ніжками Буша (пам’ятаєте?) чи шукати стежки, щоби до когось присмоктатися, заснував туристичну агенцію. Типовий small business, це була принципова настанова – щоби бути самому господарем, не залежати від дядечка, нікому нічого не бути винним. «Американська мрія», що там казати. Якщо зараз він вийме з обороту суму, яку від нього вимагають, фірму доведеться закрити. Коли американська мрія зіштовхується з українськими реаліями, відбувається те саме, що й після зіткнення мопеда з потягом.
Навмисне не називаю назви компанії товариша, територіальну належність податкової інспекції та прізвища судді, хоча всі вони в мене є. Річ у тім, що останнім часом повадки українських митарів перевершили «бєспрєдєл» семирічної давнини, що отримав у ділових колах назву «азаровщина». Десятки історій, схожих на викладену вище, трапляються щодня й перетворилися на звичайну практику. Йдеться не про авансові стягнення й не про демонстративне неповернення ПДВ. Нині відомство п. Буряка тупо кошмарить вітчизняний бізнес під тим шляхетним приводом, що в умовах кризи треба забезпечити пенсіонерів і бюджетників. А відбувається це на практиці саме так, як у згаданому випадку: погано (поки що) вдягнені, провінційного вигляду й, головне, не надто тямущі в бізнесі хлопці висмоктують з пальця претензії до фірми, після чого вимагають хабара за врегулювання проблеми.
Формально сказати, що в Україні податкове пекло, було б перебільшенням. Страшні податки в Німеччині, але вони логічні й усім зрозумілі. У Сполучених Штатах податковий прес ускладнюється ще й тим, що в цій сфері діє презумпція винності для бізнесмена: щойно виникає тінь підозри, що ти щось приховав, ти сам мусиш доводити, що не верблюд. Але там так само є шанси відновити справедливість хоча б через суд, і я особисто знаю випадки, коли дрібненькі підприємці осоромлювали найпотужніше відомство найпотужнішої держави.
Американський (знову!) економіст Артур Лаффер років 30 тому винайшов закон, який тепер має назву «крива Лаффера», – після певної межі збільшення податкового тиску призводить до зменшення надходжень до бюджету: одні бізнеси банкрутують, інші йдуть у тінь. У нас завдання просте: дотягнути до виборів, не відштовхнути любих бабусь. А те, що в процесі сформувалася безконтрольна й необмежена влада, яка діє за власними законами й у власних інтересах, то це ми розберемося після перемоги. Не розберемося. Поки «Вона» там, нагорі, працює, повітря на нижніх поверхах псується, а сморід адміністративному регулюванню не піддається.