Украй небезпечні військові навчання загрожують крихкому союзу демократій. А на додачу палка риторика, брудна гра та небезпека ядерної війни, і у вас на руках — беззаперечний бестселер. Але це факти, а не вигадка. Режим Аляксандра Лукашенки в Мінську цілком заслуговує на титул останньої диктатури Європи. Вона переслідує інакомислення, забороняє свободу слова та вільні зібрання. Мирним протестувальникам загрожують тортури та тривалі тюремні терміни. Легко і радісно порушується міжнародне право. У травні авіалайнер Ryanair змусили відхилитися від курсу і приземлитися у Мінську, щоб захопити дисидента на борту. Остання стратегія Лукашенки — заманити нещасних мігрантів із Близького Сходу та зігнати їх до кордонів Білорусі. Цей маневр ставить на меті дестабілізувати Литву, яка була одним з перших ініціаторів критики, яку Захід висловлював режиму Лукашенки. Росія Владіміра Путіна підтримує все це дипломатією, пропагандою, дешевими енергоносіями та пільговими кредитами. Минулого тижня він та білоруський лідер оголосили про низку заходів щодо посилення інтеграції. Співпраця в сфері захисту вже не за горами. Росія та Білорусь зараз проводять найбільші військові навчання в Європі за минулі 40 років. Останні навчання з чотирирічної серії «Запад», інсценованої як вигадана війна з країнами НАТО, приховано під такими назвами, як «Неріс» (річка Няріс тече у Литві), «Поморія» та «Полярна Республіка». Попередні навчання «Запад» 2009 року репетирували вторгнення в країни Балтії та ядерний удар по Варшаві, що викликало тривогу НАТО та змусило робити квапливий перегляд їхньої політики. Цьогоріч цифри та подробиці знову вкриті таємницею, але близько 200 тисяч військовослужбовців беруть участь у навчаннях на території, що простягається від Центральної Європи до Арктики.
Читайте також: Небезпечний успіх України
Словесна війнa є не менш запальною, і шанси на спалах, випадковий чи навмисний, не дають військовим спокійно спати вночі. Польща вперше в посткомуністичній історії оголосила надзвичайний стан у своїх прикордонних регіонах. Прищепити страх, що паралізує — головна мета російської стратегії. Відносини Схід-Захід справді похмурі. Але історія російсько-білоруських відносин, за якою я стежу понад 30 років, не дуже схожа на цікавий роман. По-перше, дві країни не хочуть об’єднуватися. Якби хотіли, то зробили б це давно, але обидві сторони люблять незалежність.
Росія не хоче постачати конкуренту необмежену кількість нафти і газу за дешевими внутрішніми цінами. На дипломатичному фронті Білорусь цінує свою свободу дій. Вона не визнає російську анексію Криму в України або самопроголошену державність інших російських провінцій, зокрема в Грузії. Вона відкрито фліртує з Китаєм, хоча поки безрезультатно. В основі відносин — необхідність, а не прихильність. Найджел Ґульд-Девіс, колишній посол Великої Британії в Мінську й автор книжки про Білорусь, говорить про «токсичні обійми». Кремль покладається на Лукашенку, щоб стримувати демократів. Білоруський лідер покладається на Путіна, щоб вижити, забезпечивши собі гроші, підтримку ЗМІ та, якщо потрібно, фізичну силу. І помітно, що ці двоє ненавидять один одного.
Хоча навчання «Запад» виявляють занепокоєння щодо регіональної військової переваги Росії над країнами НАТО, апетиту до реального протистояння з Заходом немає. Росіяни втратили смак до слави та пихатості. Опитування громадської думки минулого тижня показало, що 44% росіян вважають, що Росія повинна ставитися до Заходу як до союзника, а 13% — як до друга (особливо твердо дотримуються таких поглядів молоді росіяни). Меншість (29%) вважає Захід супротивником, і лише 5% бачать у нас ворога. Опитування в Білорусі показують, що громадськість ухиляється від вибору між Сходом і Заходом. Люди побоюються запеклого протистояння, яке відбувалося в Україні.
Проте проголошення тіснішої інтеграції з Білоруссю дає режиму Путіна можливість вдавати, що його зовнішня політика досі приносить дивіденди. Білорусь — одна з небагатьох країн, яку росіяни вважають справді дружньою. Росія уже давно розташувала тут радар протиракетної оборони й радіостанцію зв’язку з підводними човнами. Лукашенка тепер купує більше російської зброї й інтегрує протиповітряну оборону своєї країни. Але він досі навмисно зволікає з тим, що могло б радикально змінити хід гри — з постійною присутністю російських військових у його країні.
Читайте також: Наслідувати успішні приклади
Для нього навчання «Запад» є частиною тривалої мілітаризації Білорусі: підрозділи територіальної оборони беруть участь уперше, а резервісти борються з «руйнівними внутрішніми силами». Поступово згасають шанси на те, що неефективно очолювана опозиція може швидко скинути режим або врешті-решт перемогти. Білорусь так і лишиться чорною дірою на багато років. Найголовніше для нас те, що навчання «Запад» — це частина кремлівських спроб спричинити розлад у наших головах. Як зазначено в документі з варшавського Центру східноєвропейських досліджень (OSW), цьогорічний пропагандистський наступ Кремля представляє Росію та Білорусь як миролюбні країни, яким загрожує ворожий Захід, що має на меті зміну режиму. Тому всі заходи, включно із військовими, виправдані, адже цьому треба протидіяти. Їхня мета полягає в тому, щоб залякати громадськість у сусідніх країнах, створивши уявлення про те, що збройний конфлікт є реальною загрозою — в той час, коли провал в Афганістані похитнув довіру до гарантій безпеки від США всюди, зокрема у Східній Європі. Путіну не треба на нас нападати. Йому просто потрібно, щоб ми були такі налякані, що розсиплемося самі.