У холі Львівської опери було людно — зібралися глядачі різного віку та статусу, смаків і світоглядів. За життя Василя Сліпака це була його звична стихія. Публіка шанувала талант співака, а він сповна віддавав його зі сцени. Проте навряд чи відвідувачі цього вечора уявляли, що саме відбуватиметься на сцені. Опера-міф «Ukraine — Terra Incognita» режисерки Уляни Горбачевської поєднала п’ять міфів і тонку роботу з культурними кодами на рівні звуку, кольору, одягу, візуальної частини й танцю та апелювала до емоцій, станів, архетипів, а не подій чи звичної драматургії. Уперше від часу загибелі Василя Сліпака на фронті (який там мав позивний «Міф») твір був не реквіємом чи хронікою, а художнім осмисленням пережитого досвіду, де не потрібно називати щось «у лоб», щоб відчути.
Опера-міф — таке формулювання одразу вивело твір за рамки звичного. Глядачі водночас опинились і всередині міфів, які є універсальними, і всередині певного сновидіння, марення, подорожі крізь час. У більшості мізансцен опери проступала естетика поетичного кіно 1960-х, де основою була символіка і стан глядача, а не події в кадрі. Режисерка Уляна Горбачевська й команда проєкту поставили собі надзвичайно складну мету — застосувати академічні інструменти та структуру партитур, але вийти за рамки уявлень про класичну оперу. Лібрето «Ukraine — Terra Incognita» становлять українські автентичні пісні, народні тексти (замовляння, казки, дитячі забавлянки) та авторський текст Валентина Мороза «Залізні мелодії». У загальному полотні кожен окремий фрагмент самодостатній та інформативний, на сцені жодного зайвого чи непродуманого кроку, жесту або звуку. Серед учасників дійства — актори й акторки Львівського театру Курбаса, балет з хореографією Артема Шошина, оркестр Ukrainian Festival Orchestra під керівництвом Тараса Демка та Івана Остаповича, а також імпровізаційні музичні вставки від Ігоря Гнидина (перкусія), Михайла Балога (саксофон), Ришарда Лятецького (мультиінструментальні). А глядачі стали частиною ритуалу, танцю стихій, часів і первинних емоцій.
фото: Ростислав Павлик
Сила опери в тому, що її можна сприймати з багатьох рівнів — інтелектуально відчитувати численні відсилання й до поетики Параджанова, і до архетипів Юнга, й до асоціацій з окремими художніми творами чи древніми зображеннями на артефактах, а можна сприймати все по-дитячому: пропускати крізь серце та відчуття, відкритися тому, що відбувається на сцені. Тож у цьому художньому морі є місце і для тих, хто хоче плавати глибше, і для тих, хто тільки ступив у воду.
Читайте також: Ґійом Дюссо: «Мені не виходить казати про Василя в минулому часі»
«Terra Incognita» має п’ять частин — п’ять міфів: міф Роду, міф Дому, міф Любові, міф Степу та міф Залізного серця. Окрему лінію становить музика, вона аж ніяк не є тлом: то вступає в дисонанс із голосами, то стає ледь чутною, а то навпаки гучнішою за спів. Музика проводить нас,
стоншує сприйняття, звертається до чогось глибинного. Авторкою музичної частини стала композиторка Марія Олійник, а з партитурами голосів працювала Уляна Горбачевська та самі актори. Як влучно поділився враженнями після прем’єри письменник Юрій Андрухович, «ця опера не дає спати».
На прем’єру опери запросили Домініку Чекун, унікальну автентичну співачку, голос якої нещодавно увійшов у колекцію записів всесвітньої спадщини ЮНЕСКО. Вона є однією з останніх носіїв автентичних пісень південного Полісся. У День Незалежності саме її голос звучав у проєкті «Ковчег Україна» на Михайлівській площі в Києві. Домініка знає близько 150 пісень. «Ми ніколи не записували, я могла з першого разу, коли почула пісню, запам’ятати, як вона звучить. Усе, що я знаю, то від мами й бабусі», — розповіла Домініка. Нині їй 85 років. Вона навчила багатьох пісень і техніки Уляна Горбачевську. Тож фактично стала важливим зерном проєкту.
фото: Ростислав Павлик
Новаторство «Terra Incognita» зокрема й у тому, що глядач не бачить класичний сюжет, кульмінацію та розв’язку, а більше слідує за піснею та набирає, нанизує сенси. Як описує режисерка, перші міфи — Рід, Дім і Любов — возвеличують красу, а два наступні — Степ та Залізне Серце — приходять до гострої драми та гідного оплакування загиблих і пережитих подій. Ці дві частини є чоловічою територією, де глядач вловлює і лицарство, і козацтво, і відчуття обов’язку, і стосунки між матір’ю та сином, якого вона може втратити, і дружиною, яка чекає та вірить. Кожен міф є самодостатньою частиною у творі. І цей момент незвичний, оскільки глядач може очікувати, що йому покажуть назовні, а творці пропонують йому пройти всередині себе шлях трансформації.
Читайте також: Математика вічності
У частині міфу Степу виникає жінка Terra Incognita, яка також трансформується. Вона водночас є архетипом матері й дружини, а в міфі Дому вона праматір, яка вчить мови, промовляння перших звуків, вияву базових емоцій. «Міф Степу про драму, яку ця земля пережила. Усе починається зі степу, у який зайшли чоловіки, це їхня територія. У цьому степу з’являється багато всього — чумаки, мрійники, воїни. Територія, яка давала шанс багатьом поколінням бути вільними. Можливо, як націю нас сформував степ», — поділилася деталями Уляна Горбачевська.
Кінцівка опери — реквієм за всіма, хто загинув, коли боронив свій край. І драматургія, найвища точка напруги та звільнення, відбувається всередині людей, які відчитують меседж твору, які не є пасивними спостерігачами, а здатні відчувати. Сюжет розвивається не лінійно, а об’ємно, ніби ми беремо кулю і крутимо її з різних боків. Міф сам по собі неможливо оповідати лінійно.
фото: Ростислав Павлик
Підсилювала об’єм також робота сценографа Володимира Олещука. Упродовж усієї опери глядачі бачили на екрані художні абстракції. Їхній автор не йшов за принципом показувати щось конкретне й навіть відходив від зображення символів. «Моїм завданням було дістатися первинної емоції. Це схоже або на глибоку молитву, або на медитацію. Ви сидите й не можете включитися, а потім за мить ви всередині потоку», — зауважив він.
«Ми маємо великий скарб — архаїчну пісню та ще живих носіїв, щодо цього нам дуже пощастило, бо в Європі таке майже зникло. Мій меседж був таким, що робімо оперу, яка мала б свою яскраву фарбу, але навіщо нам використовувати італійське бельканто, якщо ми маємо наше архаїчне звукодобування, нашу мелодику», — пояснила режисерка та одна з голосів опери Уляна Горбачевська. Вона також пригадала, що під час одного з закордонних турів, коли вони з іншими співаками виконували українські пісні багатоголоссям на острові Корсика, місцеві жителі запитували: «Ви з Грузії?» Побутує стереотип, що так співають лише в кількох точках на землі, Грузія одна з них, тому всі дуже дивувалися, що це автентичний український спів, себто про українську архаїку знають надзвичайно мало. Україна залишається білою плямою. Після прем’єри «Terra Incognita» учасники проєкту, письменники й культурні діячі обговорили подальші його перспективи. Потреба виходити на європейські сцени звучала одним із ключових питань. Часто українська культура намагається відповідати західним тенденціям, але сила наша саме в самобутності. Уляна Горбачевська наголосила на тому, що Україна має ділитися зі світом своїм прадавнім, унікальним співом, а не намагатися розчинитися в тому, що іноземці й так добре знають.
Читайте також: На роковини загибелі Василя Сліпака
Проте важливим питанням для подальшого продовження проєкту на європейських сценах є розшарування суспільства й нові вимоги до творчого продукту з боку Заходу. Україна досі потрапляє в деякі стереотипні уявлення як «дикий Схід із радикальними поглядами». На думку Юрія Андруховича, щоб оперу прийняли, їй потрібна добра адвокація. Себто велика інформаційна кампанія, яка пояснюватиме й готуватиме глядачів, критиків і культурну спільноту до того, що вони побачать. Щоб не виникали питання, чому в сюжеті немає пригноблених білими людьми темношкірих або ЛГБТ.
Адже «Terra Incognita» — про інші посили. Не виключено, що саме українська культура могла б задати новий тон дискусії на Заході, запропонувати глянути у свої корені, у власну справжність, у прадавність. До слова, пряму трансляцію проєкту подивилися в 30 країнах світу. «Ukraine — Terra Incognita» — прецедент для мистецького світу. А сміливість бути собою, ставати новаторами, як свідчить практика, — непроста й надзвичайно цінна.