Олексу Негребецького називають законодавцем моди на український кінодубляж. Саме завдяки йому «солов’їною» заговорили серіальний кумир 1990-х волохатий прибулець Альф, зелений велетень-відлюдько Шрек, екстравагантний морський пірат Джек Спарроу та ще добра сотня персонажів із Голівуду.
Активіст Руху
Насправді гуру вітчизняного кіноперекладу має інше ім’я та прізвище – Леонід Дмитренко. Олекса Негребецький – псевдонім, тобто “дубль” імені. Він закінчив біологічний факультет Київського національного університету ім. Т. Г. Шевченка і, де тільки й ким тільки не працював. І в Інституті ботаніки, і в Природничому музеї, і у Центрі радіаційного контролю…
Аж тут наспіла незалежність, і пан Леонід перепрофілювався в гуманітарії – став журналістом.
«Спочатку було інформаційне бюро «РУХ-інформ». Ми збирали альтернативні, неофіційні новини з усієї України, видавали бюлетені, розсилали їх журналістам, політикам та мудрецям. Маю в архіві підшивку тих бюлетенів, іноді зазирну – так цікаво виявити, хто ким був і ким став. Зрештою, нас прикрили доволі скоро, щоб не були такі розумні, – пригадує перекладач. – Потім була така досить саморобна газета «Голос» – орган Міжрегіонального депутатського клубу, куди входили Володимир Лановий, Володимир Черняк, Володимир Яворівський… Наклад у кращі часи сягав 20 тисяч примірників, а потім упав до 5-ти тисяч – і я дуже цього соромився, бо як же це – працювати в такому малотиражному виданні! Не престижно».
Муки й мугикання
І лише 1992-го, як каже пан Леонід, влаштувався на посаду, яка й визначила рід його занять на найближчі 20 років. Літературний редактор Міжнародної комерційної телекомпанії (нині ICTV– ред.) Це був період становлення сучасних українських телеканалів, їхньої конкуренції з російськими, які тоді ще не зникли з нашого ефіру. А це означало колосальне завантаження персоналу, постійний пошук нових форм, нових підходів і прагнення продукувати свіжий та несподіваний для замученого радянським телебаченням глядача продукт.
Невеличкому колективу треба було щомісяця видавати «на гора» до 120 годин власного мовлення. Тобто, й не зовсім власного, а перекладного. Перекладачів з англійської на українську спочатку просто не знали де шукати. Взагалі. В колишніх «ін’язах» вчили перекладати тільки російською, тому уявлення випускників цих вузів про українську були досить дивні. Літредакторам нерідко до рук потрапляли такі «перли», що доводилося наново «пере-перекладати».
«Врешті-решт мені це набридло, і я вирішив перекладати сам.
Слава Богу, що елементарні фонові знання мав. Та ще відкрите до чужоземних мов вухо. Щоправда, більше любив німецьку, на перших курсах університету у мене навіть прізвисько було – Дойч», – розповідає пан Леонід.
На старших курсах хлопця з Черкащини поселили в гуртожиток, де жили іноземні студенти. І він почав навчатися від «руммейтів»-співмешканців англійської – щоправда, в її африканському варіанті. «Довший час я говорив «мада», «фада», «кам гер» замість mother, father, comehere. Побутова лексика про віники та кілька рядочків з популярних пісень – от і весь мій англомовний багаж на тоді».
Розмовної практики у досвідченого перекладача немає й досі. В англомовних країнах він не бував. Каже, що це із серії «кравець без штанів» чи «швець без чобіт». Лексику вивчає самостійно, в процесі практичної роботи над фільмами й перекладами. Жодних курсів ніколи не відвідував. Самоук, але який!
Знаним шеф-кухарем у царині вітчизняного дублювання Олексу Негребецького зробила анімаційна стрічка «Тачки» (в оригіналі «Cars» – ред.), хоча тим своїм перекладом автор залишився незадоволеним.
«То була особлива робота. Особлива – бо перша для дубляжу. Дубляж – це не просто переклад. Це треба підібрати такі слова, таку довжину й будову речень, щоб репліки в устах кіноперсонажів сприймалися органічно. До того ж, діалоги в «Тачках» насичені гумором, який треба адекватно передати. Багато чого міняли на ходу, прямо в студії: «Це не так смішно – давайте смішніше». З дечим я погоджувався, проти дечого протестував, навіть сценарієм об підлогу кидав”.
Кращими із власних перекладів пан Леонід вважає «Шрек-1» та «Астерікс на Олімпійських іграх» – обидва робилися для телеканалу ІСТV. «Шрек – типовий українець, він – індивідуаліст, живе в хаті скраю, мізантроп, як і я. Працювати з ним, з першим «Шреком», було цікаво й приємно. Зате з наступними – із третім і четвертим… Суцільна мука. Переклади українською, потім доведи, чому треба саме так, а не отак. Потім напиши пісню, щоб лягала в губи, і була не просто про кохання, а про кохання й надію… А потім – здивуйся, що в кінозалі ту пісню ледве чути десь на задньому плані, як звичайне мугикання».
Плач про спа-салон
Дубляж – це страва, для приготування якої необхідна висока якість усіх складників. Добрий переклад, точний і виразний синхронний тест, влучний добір акторів, чутливе вухо і вміння режисера дубляжу викрутити бажану гру з актора, майстерність звуковиків, найсучасніша апаратура…
«Для так званого закадрового озвучення, коли двоє акторів «страждають за всіх», я перекладаю фільм за два-три дні. Мені це подобається, бо є змога будувати красиві, точні фрази. А от для дубляжу доводиться потіти тижнів зо два. Я коли вже роблю «укладку», тобто переробляю свій переклад на синхронний текст, то й кричу разом з екранними героями, і шепочу, і плачу. Збоку, мабуть, на психа схожий».
Які труднощі при перекладі взагалі й кіно зокрема? Про це написано безліч книжок, є навіть кафедри теорії перекладу. Найскладніше – це знайти вдалу аналогію нетиповим для нас реаліям. Свого часу, каже пан Леонід, доводилося послуговуватися розлогими описами, щоб пояснити публіці, що ж таке хот-доґ, спа-салон чи фітнес. Або замінювати їх чимось іншим, бо в кіно не завжди є час та змога розжовувати, що до чого. Та найкумедніше, що минає рік чи два – і заморські чудасії стають невід’ємними атрибутами вже й нашого повсякдення також.
Серед труднощів власне дубляжу – вигуки. Постійні «О, ноу!», «О, єс!» чи «О, май ґад!» заганяють у глухий кут. «Інколи не знаєш, що знову робити з тими «ґадами», – скаржиться майстер.
Ідеальний процес дубляжу мав би протікати так: перекладач перекладає і віддає свій переклад авторові синхронного тексту. Той робить «укладку» і віддає текст режисерові, який у студії разом з акторами вставляє слова перекладу в «пельку» різним там Леонардам Ді Капріо та Анджелінам Джолі. Воно так і відбувається в тій-таки Росії. У нас, в Україні, все інакше. Якщо в Росії бездоганне володіння літературною мовою – це справа честі для режисера дубляжу, то в нас воно не вважається чимось обов’язковим. Тому, на думку пана Негребецького, в студії варто було б тримати редактора. «Однак цього ніхто не робить, тому в деяких дубльованих фільмах чуємо таке-е-е… Тільки нікому про це не скажемо».
Немає в Україні і такої окремої професії як «автор синхронного тексту» – людини, яка має забезпечити стовідсоткове попадання українських реплік, сміху, кашлю, кректання, сопіння, стогону «у губи» закордонних акторів. Синхронний текст пишуть самі перекладачі. А пан Негребецький у багатьох перекладених ним стрічках працює ще й режисером дубляжу.
Один момент щораз дивує і розчаровує перекладача. В анімаційних фільмах Голівуду їхні виробники, як видно, вкладають величезні гроші, щоб зробити вигадливі титри з прізвищами суперакторів, котрі озвучують головних персонажів. Скажімо, титри до «Шрека» – шедевр анімації. І все це – дарма, бо при дублюванні голоси тих Антоніо Бандерасів та Едді Мерфі стираються, доводиться викидати й титри.
Тьху, або Місце у світобудові
Негребецький запросто міг стати Азенком, Буковським чи Глаголенком. Свого часу арсенал псевдонімів пана Леоніда налічував 14 одиниць «зброї», якою можна, як він стверджує, оборонити від ганьби за невдалий проект справжнє прізвище.
«Мені кажуть, що вже можна не ховатися за псевдо. Та я звик до Негребецького. Тим паче, після того, як його під час однієї із web-конференцій мене назвали «врагом половины Украины», ми, здається, нерозлучні», – сміється. Каже, у нього нічого спільного з прототипом псевдоніма – хитруном та ловеласом отцем Негребецьким, персонажем народної творчості позаминулого століття, немає. «То все самоіронія і жарт», – переконує наш Негребецький.
При собі пан Леоніда завжди має портативний пристрій для читання книг в електронному вигляді. «Без читання – ні дня!» – татів девіз підтримують також 14-річна Ярина, 13-річний Ярослав і навіть 7-річний Любомир. «Телевізор не дивлюся, в кіно майже не ходжу – треба ж чимось завантажувати очі! – жартує перекладач. – Щоправда, художньої літератури нині не читаю. Як той казав, я вже старий, щоб віддавати свій час вигадкам». У переліку читаних книжок в пана Негребецького переважно мемуари, праці соціологів, філософські роботи. «Хочеться зрозуміти світ і своє місце в ньому. Бо просто перекладач у масштабі Всесвіту – це навіть не комашка, це так, тьху та й годі».
P.S. Автор персонально вдячний Негребецькому, зокрема за «просю-сю-сю-сю-сю», «будь-ласка-ласка-ласочка» та «я заперечую будь-яку причетність до власних дій» – набір улюблених фраз-паразитів, якими постійно оперую.