Тиждень поспілкувався з докторкою психологічних наук Іриною Губеладзе про ймовірність посттравматичного стресового розладу в українців, досвід війни й психологічну реабілітацію.
«На другий рік повномасштабної війни здається, що українці дійсно адаптувалися до нинішніх подій. Проти перших місяців вторгнення сьогодні людям вдалося повернутися до порівняно «нормального» життя. Утім, маємо виснаження й перевтому. Подекуди почалося входження в депресію — це відтермінований наслідок війни», — каже в інтерв’ю Ірина Губеладзе.
— Існує твердження, що українці — нація, яка матиме посттравматичний стресовий розлад. Чи погоджуєтеся з такою думкою?
— Найперше треба розуміти, що цей розлад, або ж ПТСР — психічне порушення. Це зона відповідальності лікарів-психіатрів і психотерапевтів. Розлад може розвинутися після виходу з травматичної події. Якщо розмовляємо про травматичну подію, яку переживаємо нині, тобто про війну, то ми ще досі перебуваємо в ній. Водночас купа різних подій протягом війни щоденно підштовхує людей до цього стану або, навпаки, дає змогу відновитися. Наприклад, черговий обстріл і прильоти, страшні руйнування, недоспані ночі, рідні на передовій, загиблі цивільні. Кожна з подій сама собою травматична. Тому додає негативних фарб переживанням основного травматичного досвіду — війни.
Щоправда, нині посттравматичний стресовий розлад може проявитися в людей, які виїхали з небезпечних територій, з того ж Маріуполя, за кордон. Вони фактично вийшли із цієї травматичної ситуації, бо перебувають у безпеці — без щоденних тривог та обстрілів. Але в них залишаються близькі й рідні на території України. Треба розуміти, що 24 лютого 2022-го ми не прийшли в повномасштабну війну з «білого аркуша». Війна триває з 2014 року, люди вже не один раз зазнавали втрат. ПТСР під час війни може бути пов’язаним взагалі з іншими життєвими подіями. Війна війною, а люди помирали і від ковіду, і від онкології. Були й інші травматичні події: ДТП, розлучення, насильство.
Водночас фахівці категорично не підтримують думку, що українці — нація з посттравматичним розладом. Ми не можемо казати, що в усіх людей на 100 % буде ПТСР. Ні, не буде. Статистика інших країн і дослідження 2022 року на вибірці українців у ситуації повномасштабної війни підтверджують, що прогнозована кількість людей з розладами — до 30 %. Безумовно є група ризику, де цей відсоток може бути вищим. Багато залежатиме від того, наскільки вдасться психологам попередити ПТСР. Тобто допомогти людям відредагувати, прожити їхні негативні емоції та травматичні стани, опрацьовувати травматичний досвід. Це допоможе людині уникнути розвитку ПТСР, сприятиме її посттравматичному зростанню. Буває, що людина самостійно може цього досягнути, бо власного внутрішнього ресурсу достатньо, щоб пережити низку травматичних подій. До речі, посттравматичне зростання особистості може наступати й після посттравматичного розладу. За умови вчасної кваліфікованої допомоги.
— Які перші ознаки того, що варто звернутися до спеціаліста? Люди не завжди готові говорити про свої проблеми.
— Є три групи симптомів, які характеризують ПТСР. Це орієнтири, які допоможуть людині зрозуміти, що вже час звернутися до фахівця принаймні за діагностикою. Найперше — повторне переживання травматичної події. Людина у своїх нав’язливих спогадах, флешбеках, нічних жахіттях знову й знову проживає ці спогади як вперше. Психіка працює так, що переживання й спогади на рівні тіла викликають такі ж сильні реакції, як й у момент безпосередньої травматичної ситуації. Наприклад, пришвидшується серцебиття, пітніють долоні, підвищується тривожність, з’являється розфокусованість, незібраність.
Друга група — перезбудження й підвищена тривога. Людина легко лякається, стає надто дратівливою, чутливою, страждає на безсоння.
Третя — уникання речей, які якось нагадують про пережите. Інколи доходить до амнезії. Наче якоїсь частини життя ніби й не було — людина не пам’ятає про неї. Може бути слабша форма — емоційне оніміння, коли болючі переживання такі неприємні й складні, що людина неусвідомлено заморожується. Водночас вона не відчуває — принаймні так гостро — не тільки негативні емоції, а й позитивні. Не відчуває насолоди, радості, не може тішитися буденними приємностями.
— Коли можуть проявитися перші ознаки розладу?
— Не менше, ніж через місяць після виходу з травматичної ситуації. Цей час людині дається на самостійне опрацювання цього досвіду. Психіка людини сама намагається знайти вихід. Вона як імунітет, що теж має завдання захистити організм від шкідливих впливів.
Якщо людина розуміє, що за місяць краще не стало, то треба звертатися до фахівця. Але насправді ПТСР може розвинутися й через рік після травматичної події.
— Які категорії населення найбільш вразливі?
— Це люди з ненапрацьованими ефективними захисними стратегіями опрацювання травматичного досвіду. Статистика каже, що це, як правило, люди з низьким рівнем добробуту й недостатньою фінансовою свободою. Далі йдуть діти. З одного боку, у них психіка значно гнучкіша, ніж у дорослих. Але через те, що дитина сильно залежна від рішень і поведінки рідних, відсоток з ПТСР вищий, ніж у дорослих. Батьки не завжди можуть пояснити доньці чи сину, що з нею / ним відбувається та як треба діяти. А коли такого розуміння немає, то будь-хто втрачає опору, тим паче дитина. До того ж вона не завжди може пояснити, що відчуває і починає капризувати. Це дратує батьків, вони починають емоційно реагувати й у такий спосіб додатково знецінюють її почуття й переживання.
Читайте також: Хірург центру Unbroken: «Те, що робимо ми – це досвід того, як реабілітація працює за кордоном»
Окремо серед вразливих категорій треба виділити військовослужбовців. Вони фактично перманентно є в ситуації загрози життю, адже навколо себе бачать багато травматичного. Увесь час під обстрілами, і що найгірше — військові не поспішають звертатися за фаховою психологічною допомогою, не мають культури психологічної допомоги собі чи побратимам.
І ще одна важлива категорія — це родини військовослужбовців, які весь час у напруженості й очікуванні. Тривалий стрес, переживання й невизначеність посилюють ризик мати ускладнення.
— Як зарадити українцям, які нині переживають страхи війни?
— Перший крок стосується не тільки цивільних, а й дітей та військових — це психологічна просвіта. Довгий час у нас рівень психологічної культури населення був дуже низьким. Люди взагалі не розуміли, хто такі психологи, психіатри й у чому їхня користь. Велика частина населення ніколи не зверталася за фаховою психологічною допомогою. В умовах війни багато громадян зрозуміли, що самотужки не можуть впоратися. І саме широка психоедукація (пояснення й донесення до людей необхідної інформації про психічне здоров’я, психологічні негаразди та їхні наслідки для особистості. — Ред.) на рівні суспільства проблематизує, пояснює людям, що ти не один у своїх переживаннях, є також інші, які відчувають подібне. Людина має проговорювати свій травматичний досвід і не боятися його.
Наступний крок — поглиблене опрацювання травматичного досвіду в супроводі фахівця з психічного здоров’я. Може бути як індивідуальне, так і групове. На третьому рівні, тобто коли помітні певні порушення, людину перенаправляють до лікаря-психіатра, який може допомогти, наприклад, медикаментозним способом. Але кількість таких людей насправді незначна — до 5 %. Щоб не потрапити до психіатра, треба не затягувати й вчасно звертатися до психолога чи психотерапевта.
Важливо розуміти, що призначення медикаментозного лікування — це тільки прерогатива лікаря. Ні психолог, ні психотерапевт без медичної освіти призначати їх не має права. Це ж стосується і випадків, коли хтось самостійно вирішує пропити курс ліків, бо так робили знайомі. Антидепресанти треба приймати за певною схемою і так само поступово виходити з них.
— Як з дітьми розмовляти про війну?
— Треба розмовляти про події, але доступною та зрозумілою для них мовою. До того ж варто уникати зображень чи відео, які травмують. Коли ми розповідаємо дитині історію про війну, то її психіка конструює картинку, з якою сама ж зможе впоратися. Коли даємо конкретне відео, яке ще й супроводжується відповідним звуком, наприклад криками, плачем, дитяча психіка може не впоратися — і це стане причиною травматизації.
У розмові з дитиною не можна виходити на точку безнадії — ми не знаємо, що робити, і війна триватиме вічність. Важливо будувати місточок у майбутнє. Кажіть, що ми сильні, підтримуємо один одного, а тому обов’язково впораємося зі всіма складнощами. Це дає опору дитині. Зазвичай діти наслідують стратегії поведінки батьків. Якщо батьки тривожні, плачуть і не можуть зібратися, то є ризик, що дитина поведінково аналогічно реагуватиме на нинішні події.
Не завжди діти можуть пояснити, що їх тривожить. Але уважні батьки помічають найменші зміни. Наприклад, діти починають погано спати, відмовляються від їжі чи, навпаки, компульсивно переїдають, замикаються у собі, розфокусовані в навчанні. Може бути порушене мовлення — нелогічне, незв’язне. Звісно, якщо ми не кажемо про дітей, які тільки вчаться говорити. Взагалі спостерігаються регресивні симптоми, тобто погіршення чи зниження рівня того, що дитина вже вміла робити добре.
— Як працювати з ментальним здоров’ям військовослужбовців?
— Це складне питання. Військовослужбовці не схильні звертатися за допомогою і не завжди мають достатній рівень знань щодо першої психологічної допомоги. Велика кількість бійців, які пішли із цивільного життя на фронт, не мають навичок самодопомоги, як і в принципі все наше суспільство.
У Збройних Силах передбачені позиції військових психологів. Але військовослужбовці не завжди хочуть йти до спеціалістів, не розуміють і часто знецінюють їхню роботу. Через переживання травматичних подій, гуртуються й спілкуються з тими, кому довіряють: хто врятував життя чи допоміг у критичній ситуації. У них психолог зі сторони не викликає довіри. Тому система надання психологічної допомоги військовим у бойових умовах нині перебудовується. Але поки вона не настільки ефективна, як мала б бути.
Читайте також: Шрами духу й тіла: Як українці з опіками та вибуховими травмами повертаються до життя
Сьогодні бійці проходять навчання з надання першої психологічної допомоги, коли їх відводять на ротацію. Хтось до цього ставиться як до наказу керівництва, є й ті, хто приймає психологічну допомогу. Тут справа за фахівцями: вони вигадують, як ввести людину в процес, зацікавити, включити. Інтерес і мотивація до психологічної роботи в бійців з’являється, коли вони, витративши три хвилини на вправу, розуміють, що стало легше.
Робота з військовослужбовцями продовжується, коли вони демобілізуються й отримують статус ветерана. Щоб зібрати необхідні документи й отримати певний соціальний пакет, вони мають пройти також психологічну реабілітацію. Це спосіб спонукати військовослужбовця звернутися до фахівця з психічного здоров’я. Шансів, що людина з фронту, повернувшись до цивільного життя, у приватному порядку піде до психолога, дуже небагато.
— Чи достатньо спеціалістів, які фахово можуть працювати над психологічною реабілітацією військових?
— Недостатньо. І питання не тільки в кількості, а й у їхньому професіоналізмі, спеціалізації, готовності працювати з темою травми. Крім того, з особливим досвідом пов’язаним саме з бойовими умовами, з ампутаціями, з досвідом перебування в полоні — тобто вузькими спеціалізаціями. Трапляється суто моральна неготовність фахівців включатися в цю діяльність. Бо це складна робота.
— Чи зможуть українці, які переживають війну, повернутися до нормального життя?
— Людина після травматичних подій однозначно не буде такою, як раніше. Цикл проживання травматичної події такий, що ми горюємо, можемо навіть проходити етап депресії, але точка виходу із цього — коли людина приймає, інтегрує свій досвід. Вона розуміє, як будувати своє життя далі, виходячи з того, що пережила, а не з того, що мала колись.
Однозначно травматичний досвід у пам’яті залишиться. Питання в тому, що треба зменшити емоційне навантаження, щоб людина не реагувала на минулий досвід як на подію, яка травмує, такою мірою. У прикладі з військовослужбовцями й цивільними, які зазнали серйозних втрат, це не швидко. Але людину можливо перевести в стан зростання.
— Скільки може тривати реабілітація?
— Перша триває 21 день. Для військовослужбовців вона проходить паралельно з медичною реабілітацією. Тому це ще один спосіб спонукати бійців пропрацювати власний травматичний досвід з психологом. Далі все залежить від рівня травматизації, індивідуального досвіду, соціальної підтримки. Реабілітація може тривати роками.
— У чому небезпека непропрацьованого травматичного досвіду?
— У цьому випадку говоримо про трансгенераційну травму — передача травматичного досвіду з покоління в покоління. Голодомор як приклад колективної травми залишився для українців неопрацьованим. Передавався в патернах поведінки з покоління в покоління: закупівля круп, цукру, борошна про запас, страх викинути окраєць хліба. Ми почали усвідомлювати природу таких звичок тільки в дорослому віці. Фактично сьогодні війна дає можливість допрожити досвід наших предків, пов’язаний з Голодомором. Також важливо, щоб ми вже опрацьовували нинішній травматичний досвід і не передавали його наступним поколінням.
В опрацюванні будь-якого травматичного досвіду дуже важливі колективні практики горювання — проживання. Часто люди блокують у собі ці переживання — і це велика помилка. Мовляв, я не маю права плакати, щоб бути слабкою. Бо є люди, яким складніше, важче. Унаслідок цього весь біль затискають у собі, і він нікуди не зникає. Краще виплакатися, проговорити, прожити травму.
Ще один інструмент — гумор. Навіть під час війни робимо меми й пишемо жартівливі пісні.
— Чи запозичуємо досвід інших країн у підтримці психічного здоров’я своїх громадян?
— Одна з опорних країн, досвідом якої активно користуємося, — це Ізраїль. У них є протоколи на кожну ситуацію та роботу з усіма категоріями населення. Ми це адаптуємо й імплементуємо до українських реалій. Але особливість України в тому, що ми безпосередньо в стані війни. До того ж усі: як громадяни, що переживають травматичний досвід, так і фахівці, які мають надавати психологічну допомогу. Іноземні колеги кажуть, що раніше приїздили, щоб навчати українців. Тепер визнають, що наш досвід війни унікальний. Ми самостійно тут і зараз вибудовуємо власну стратегію психологічної реабілітації. Ніхто, крім нас, не зможе краще відчути й надати необхідну психологічну допомогу українцям. Бо ж самі є в контексті. Та ж історія із цивільним населенням, адже війна не локалізована. Вона охоплює всю територію України. У нас, на жаль, немає місця, де буде на 100 % безпечно. Та й не весь іноземний досвід можемо імплементувати до себе. Наприклад, Сполучені Штати ніколи не воювали на території своєї країни, робили це деінде.
Попри це, українці обов’язково впораються з викликами війни. Бо наша сила в єдності. Тому не треба соромитися звертатися до фахівців за психологічною допомогою. У такий спосіб зможемо вберегти власне ментальне здоров’я.