Будьте обережні з мріями – вони мають властивість здійснюватися. Особливо якщо їх загадати на головній ялинці країни під Різдво. Пам’ятаю, як десь у середині грудня на «Йолці» з’явився плакат «BANKSY, WE NEED YOU». Власне, тут, на Майдані, вперше в Україні сформувався запит на соціальне мистецтво. І «Йолка» як екран колективного безсвідомого країни висвітлила цю нагальну потребу у формі плаката.
Стрит-арт – мистецтво на межі закону. Таким був сам Майдан – стрит-артом на межі закону та мистецтва. І тоді нам справді дуже бракувало цього скандально відомого англійського художника Бенксі, лаконічного й точного, як контрольний вистріл у голову. Нам був потрібен свій майстер стрит-арту, який сконденсує всі наші переживання, допоможе сформулювати те, що ми самі ще не усвідомлюємо, відкрито скаже те, у чому боїмося зізнатися навіть самим собі. Адже стрит-арт – це своєрідний неокортекс суспільства, його чорно-біле чи кольорове сновидіння, що з’являється на стінах комунального майна тоді, коли суспільний мозок опрацював інформацію і видає готову картинку-рішення, яка потім стає предметом психоаналізу, мистецьких дискусій і національної терапії.
І от на Грушевського я зустріла його. «Йолка» спрацювала безвідмовно. Юля таки здобула волю. Янукович потрапив в Україні «підарешт». А Україна отримала свого Бенксі.
Графіті #Sociopath вибухнуло на Грушевського разом із першими гранатами. Його осколки поцілили просто в серце. Трилогія «Ікони революції» – Шевченко в бандані, Леся Українка в протигазі, Франко в будівельній касці.
Я знала, що моя зустріч із #Sociopath не остання. Що обов’язково «далі буде»…
І ось я побачила його на стінах рідного Львова і зрозуміла, що сердечний резонанс – це страшна сила. Його ударна хвиля таки докотилася туди, де я живу, і графіті #Sociopath з’явилося на перетині вулиць Вірменської та Друкарської на старій облупленій стіні середньовічного будинку. Трилогія «Війна». Поспішайте бачити, доки її не знищили дощ, вандали чи працівники ЖЕКу. Під нею напис «Specially for Lviv from #Sociopath». Хочеться написати поруч: «Дякую». Спеціально для #Sociopath від львів’ян.
Дивіться також: Постапокаліптичні картини шведського художника Саймона Сталенхага
Здається, Львів перетворюється на столицю стрит-арту. І схоже, в Україні з’явився власний Бенксі.
У. Т.: Як на мене, твоя творчість не має ознак патології, навпаки, допомагає суспільству вилікувати свої хронічні захворювання. Тоді чому соціопат?
– #Sociopath – це моє внутрішнє відчуття позасистемності як такої. Починаючи від суспільно нав’язаних векторів і закінчуючи внутрішніми мотиваціями до творчості, система зобов’язує до рамок. Зобов’язує і нав’язує. А мистецтво, тим більше соціальне, вільне. Моя творчість має на меті «лікувати хронічні хвороби» соціального суспільства, і якщо й ви так вважаєте, тоді я впевнений, що вибрав свій псевдонім не випадково.
У. Т.: Чому ти малюєш на стінах, а не на більш традиційних для художників площинах?
– Я малюю на платівках, тканині, полотнах, але стіни для вуличного художника – це найперший і найдоступніший спосіб достукатися соціальними меседжами до якнайбільшої аудиторії. Малювання на стінах
(а воно відбувається переважно вночі, бо стрит-арт як мистецтво є нелегальним у нашій країні) дає дозу адреналіну і відчуття простору. А те збуджує.
І коли вдень стоїш здалека біля картини на стіні, яку створив у нічній самоті, а люди, які проходять повз, роздивляються її і я бачу їхню емоційну реакцію, бачу, що моя ідея резонує з їхніми внутрішніми відчуттями, то це чиста радість.
.jpg)
У. Т.: Що стало спусковим механізмом для твоєї творчості? Хто натиснув на курок?
– Я завжди мріяв малювати, але від руки і досі не вмію. Коли з’явилися технології: комп’ютери і фотошопи, швидко опанував їх. Це дало мені можливість візуалізовувати картини та ідеї, що з’являються в моїй голові. Але, як буває у більшості творчих людей, не вистачало «одного кроку» чи «спускового механізму». Мені пощастило, і я його знайшов – це документальна стрічка режисера і відомого на весь світ стрит-арт-художника Banksy «Вихід через сувенірну крамницю». Подивився і заснув з абсолютно чітким відчуттям, що я вже вмію малювати. Пам’ятаю, вранці знайшов стару засохлу гуаш, вирізав перший трафарет – і процес пішов. Першим був малюнок на платівці. А далі, як кажуть, понеслося.
У. Т.: Як з’явилися твої «Ікони Революції», що стали одним із символів Майдану?
– «Ікони Революції» – це посвята Героям, живим і загиблим. Але то не перші роботи, які я створив на Майдані. Перші, намальовані на дерев’яних будиночках, згоріли в лютневій битві під час зачистки Майдану. «Ікони» ж побували в полоні, коли беркутівці захопили периметр Грушевського. Переживав, як вони там, чи живі. Але знав, що навіть якщо їх знищать, то обов’язково відновлю. Не можу пригадати, як спала на думку ідея. Їх радше створило те середовище, що було на Грушевського: незламний український дух, що вистояв навіть на 20-градусному морозі за правду.
Дивіться також: Живопис, стріт-арт і скульптури художника Super A
Малював їх 10 лютого. Було холодно, фарба ледве сохла, світла майже не було, бо воно робило кожного помітним по той бік барикад і звідти миттєво летіли гумові кулі. Але душевності там вистачало: дівчата поїли чаєм, бійці допомагали тримати трафарети, хтось ділився думками на камеру, а хтось цигарками. Чотири години – й «Ікони Революції» були готові. 12-та сотня обіцяла взяти їх під скло на пам’ять про Революцію гідності.
У. Т.: Де межа між вандалізмом і мистецтвом?
– Для мене ця межа однозначна і дуже очевидна. Якщо мистецька робота має соціальне і моральне зерно в собі, то мистецтво. Якщо ні, тоді це спорт, а він тяжіє до вандалізму. Банальний приклад вандалізму – молодики, які маркером де йдуть, там і пишуть свій нікнейм. Якщо ж говорити про вандалізм чи мистецтво з погляду псування архітектури, вважаю, що сучасне мистецтво на старих стінах підкреслює їх винятковість. І тут сучасне і давнє між собою абсолютно не конфліктують. Я вибираю стіну залежно від місця і потенційної кількості перехожих, які побачать роботу. І в цьому разі небажання бюрократів реставрувати архітектурні пам’ятки є більшим вандалізмом, аніж мій малюнок на них. Після того як я створив трилогію «Війна» на старовинній і дуже облупленій львівській стіні, що перебуває під егідою ЮНЕСКО, один мій друг у Twitter написав, що тепер мої малюнки теж під надійним захистом. І виходить, якщо їх зараз замалювати, тоді це буде вандалізмом.
У. Т.: Ти малюєш на замовлення?
– Переконаний, що творчість заради грошей – дешева розводка. Творити на замовлення неможливо. Якщо ти робиш щось від серця, воно знайде свого прихильника. А якщо заради грошей, доведеться підключати рекламістів, піарщиків і ще купу всяких дармоїдів, щоб лише втюхати комусь свій продукт, бо ти ж зробив це не тому, що хотів зробити, а тому, що хотів продати.
У. Т.: Якби тобі дозволили намалювати щось на Верховній Раді, що це було б?
– Радше на ній не малював би. Я її спалив би. Хіба сліпий не бачить, особливо у світлі останніх революційних і тепер уже передвиборчих процесів, що Рада – це розсадник негідників та моральних покидьків. Вважаю, що Майдан дав нам усім розуміння народовладдя, а купка з 450 тушок – імітація представників з народу. Тому їх треба розігнати, Раду спалити, а на її місці зробити всеукраїнський арт-центр для молоді, щоб кожен зміг прийти і знайти собі заняття до душі.