Натомість маємо надто тісне довколалітературне середовище, в якому часто критики та письменники не просто добрі знайомі, а й близькі друзі. Ще частіше письменник сам є критиком, який пише відгуки на твори колег по перу, поки ті читають його нову книжку. Із цього солодкавого процесу найпершим випадає звичайний читач – той, який не звик ходити з автором книжки на каву. Він відмовляється вірити, що черговий видавничий продукт, який йому пропонують, справді добрий.
Звісно, можна обмежитися фразою «яка література, така й критика», але чи настільки все однозначно? Адже це нормально, що письменники залежні від критиків не менше, ніж критики від письменників; зрештою, саме в тандемі вони творять літературний процес. Критика, з одного боку, живиться літературою, а з другого – сама її живить: аналізує, спрямовує, озвучує запит. Тому якісна критика – це підказка не тільки читачеві, а й письменнику, а згодом іще й історику літератури. Це фіксація літературного процесу, його осмислення й аналіз.
Проте часто письменники, роздобрілі від прихильного до них ставлення, не готові сприймати негативну критику. Вони, буває, на неї просто ображаються, як діти. Найчастіше перепадає молодим оцінювачам, проте саме в них більше шансів залишитися чесними перед читачем. Шлях такого критика тернистіший за шлях письменника, та й шансів «увійти в історію» в нього значно менше.
Відчутною перепоною на шляху сучасного літературного критика є відсутність школи й традиції. Бо хоча радянська риторика та стилістика віджили своє ще раніше, ніж перестав існувати сам СРСР (ми не говоримо про тих, хто до останнього мислитиме категоріями соцреалізму), нової мови про літературу досі майже не вироблено. Більшість вишів пропонують філологові виключно суху академічну освіту, тому в підсумку багатьом сучасним знавцям літератури простіше написати монографію, аніж фахово й водночас легко та дотепно викласти свої міркування про прочитану книжку. Стилістика – козир літератури (і красного письменства, і критики), володіти яким випадає небагатьом; та й працювати над нею треба. Натомість читача не цікавлять мудрування в стилі шкільних підручників, пересипані фаховою термінологією. Як аргумент – дві торішні книжки Михайла Бриниха: «Шидеври світової літератури» й «Шидеври вкраїнської літератури», які викликали пожвавлення серед аудиторії саме завдяки свіжому погляду на знані твори з історії письменства та небанальному стилю викладу. Понад те, багато літераторів старої школи сприйняли написане Михайлом Бринихом як ляпас академічному літературознавству, зазвичай доволі занудному.
Самі критики часто нарікають на відсутність майданчиків для друку – таких, що запропонують за статтю ще й гонорар. Адже суспільно-політичні журнали й газети, за поодинокими винятками, розмови про літературу часто ігнорують, та й видань таких українською мовою обмаль. Спеціалізовані товсті літературні журнали й літературні газети, популярні в минулу епоху і звичні для читачів старшого покоління, нині сходять із дистанції. Їх замінюють динамічні літературні портали, на яких, зокрема, й зосереджена літературна критика. Але таких теж малувато: насамперед це сайти «Критика», «ЛітАкцент», «Буквоїд», «Друг читача» й «Читомо». Негусто, особливо зважаючи на те, що деякі з цих видань обрали роль швидше оглядово-популяризаторську, ніж власне літературно-критичну. Що вже казати про цілковиту відсутність видань, зосереджених, скажімо, на детективному жанрі чи фентезі.
Та літературна критика, попри все, існує. Такі автори, як Тетяна Трофименко, Андрій Дрозда, Олександр Михед, Володимир Пузій, Ольга Купріян, Євген Стасіневич, Анастасія Левкова та чимало інших, готові по-новому говорити про літературу й не соромитися правдивого погляду на невдалу книжку навіть маститого письменника. Чи й похвалити за успішну – вже хто на яку спромігся. Або ж розбігтися в поглядах, бо фахові критерії – це добре, але є ще й індивідуальне естетичне чуття, смакові уподобання.
Особливо яскраво це помітно на прикладі коротких списків книжкового рейтингу «ЛітАкцент року-2013», у якому номінантів обирали критики, автори сайта «ЛітАкцент». Імена тих, хто має найбільше шансів отримати антипремію «Золота булька», врешті, збігаються із претендентами на звання творця найкращої книжки року. І це дуже добре показує природне різне ставлення до найпомітніших торішніх видань. Тим паче що «Золоту бульку» вручають не за погану книжку, а за ту, автор якої писав і може писати краще. «Булька» – це така собі ображена поза критиків, своєрідне попередження літераторові.
Без чесної критики митці самі себе заганятимуть у глухий кут, зосередивши весь літпроцес виключно довкола давно знайомих єлейних облич. Критика має бути дзеркалом, у якому бачитимемо себе справжніми, щоб вчитися працювати над помилками. Нас дуже мало, тому маємо брати якістю.