Виявляється, що починаючи з Середньовіччя, сім’я не надто переймалася ґрунтовним вихованням чи передачею знань дитині. Соціалізація останньої проходила серед сторонніх людей шляхом долучення до практик дорослого життя. Дитинство ще не усвідомлювалося як що-небудь виняткове. Це аніскільки не означало, що дітлашню не любили. От тільки по звільненню від опіки матері/годувальниці, до дітиська починали ставитися як до дорослого. «А як же родина?», — запитаємо ми. Насправді, їй було й так чим перейматися. Хоча б майном або взаємодопомогою в спільному виживанні тощо. Далебі, самій дитині перед тим як стати повнолітньою, конче було необхідно пройти щось на зразок «карантину» у вигляді відокремленого від домівки навчання.
Усяке чадо власний етап входження в соціум розпочинає з отримання імені як стійкого соціального ідентифікатора. Воно навчається відтворювати його й указувати, пам’ятаючи, свій вік. Бо це, передовсім, її суспільна «повинність». Пригадаймо, що Санчо Панса, безсумнівно люблячи рідну доньку, міг либонь орієнтовно повідати скільки вона має років. Врешті-решт, дитинство в ранню модерну добу пов’язане із залежністю. Абихто мав бути «сином» або «чиїмось хлопцем», проте аж ніяк не окремою особистістю. «Дітки», «хлоп’ята», «синки» — все це могло в ті часи стосуватися підначальних безбородих молодиків.
Чиатйте також: Стіна символізації
Скажемо більше, до ХІІ століття мистецтво взагалі не зображало дитинства, бо місця для нього ще не віднайшлося. Коли на різних образках біля Христа з’являлися невеликі персонажі, в них зовсім не упізнаються жодні дитинячі риси. Це були маленькі дорослі. Все ж, дитинство починають відтворювати саме через маленького Ісусика, який, на відміну від Адама, не міг його не мати. А потім і через зображення народження та виховання Діви Марії. За колишньої превисокої смертності малят їх іще не наважувалися зачисляти до справдешніх створінь. Тому вони мали маргінальний статус: між життям і смертю. Треба було неабияк зачепитися за життя, щоби набути буттєвого статусу.
Нарешті, мало-помалу створювалися зображення й оголеного дитяти (путті), подібного на Ерота. Але тільки-но дитина переставала бути немовлятком, її одразу ж убирали як дорослого. Звісно, в аристократичних чи буржуазних родинах ХVII століття діти вже мають власне вбрання. Натомість селянська та реміснича дітвора вдягнута як дорослі. Навіть їхні забавки були іграми дорослих. Розподіл ігрищ відбувся одночасно із розподілом на дітей і дорослих, народ і буржуа. Відтак, поява дитячого костюму стає поворотним моментом у формуванні ставлення до дитинства.
Цікаво, що тоді ще годі було що-небудь говорити про статеве виховання. Нянька малесенького Людовіка ХІІІ звільна й жартома колошкає йому статевий орган абсолютно не знітившись. Так само старші діти могли писати вірші про вагітність королеви й це не викликало жодного суспільного роздратування. На додачу, з ХV століття з’являються образи дітлашні, котра відкрито й демонстративно справляє «малу нужду». Ясно, що в ХVІІ столітті, коли вже була розроблена педагогічна література, духовна практика й релігійна іконографія, подібних вільностей уже б ніхто не попустив, хіба що лібертени.
Та ще бодай і за часів Монтеня дитинство продовжували асоціювати зі слабкістю й глупством. Нерідко його мислили невагомим періодом життя й воліли ліпше не згадувати. І тільки з ХV століття малечею мало-помалу починають перейматися. Щоправда, відбувається це завдяки монастирському досвідові. Так, приймалося, що дітлахів слід не панькати, а привчати до суворості. Плекаючи в них розсудливість, побіжно варто відокремити їх від спостерігання сексуального життя дорослих. Постає курйозна контроверза: дитяті ніби подовжують дитинство, але, тим самим, роблять його старшим. Затим, виникає нова релігійна практика для дітей — поклоніння ангелу-хранителю. В ХVІІІ столітті подібні дитячі торжества, як-от перше причастя, стають уже традиційними.
Дитинство, в нашому розумінні, «виникає» коли у вузькому фамільному колі до зовсім маленьких дітлахів починають «сюсюкати», пестливо звертатися. І згодом це перетворюється на норму. Треба сказати, що певний час це явище вважалося простонародним. «Верхи» всіляко його позбавлялися. З іншого боку, дитинство стає «легітимним» коли моралісти почали бути стурбовані здоров’ям і духовним станом дітей. Дитя не цяцька, помишляли вони, а Боже створіння, яке доводиться пильнувати, плекати, врозумляти.
Чиатйте також: Тривке спочування нудьги
Щоби вирізнити школяра, необхідно засвідчити його нестійку вдачу, для чого згодилися трактати з дитячої психології. Вихованець постає в результаті вимоги поділити вікові категорії в суспільстві, де вони довгий час перемішувалися. Отже, найменша дітлашня — це вікова група, яка тільки-но збирається до школи. А далі вже йшов розподіл за класами, відповідно до предметів, які опановувалися: граматика, логіка, фізика, мистецтво і подібне. Відтоді всі ці особи мали жити за законами, що відрізнялися від дорослого існування.
Хай там як, а діти представників ремісничого фаху могли розпочинати свою науку лише досягнувши того віку, коли вони були спроможні самотужки подбати, перебуваючи на відстані від родини, про своє прожиття. Починати відмалку навчання можна було тільки в дорогих пансіонах. Доросла дитина, яка ледве береться до навчання — такий стан справ нікого не турбував. Це було, відповідно до того часу, цілком нормально. В середньовічній школі не робили відмінності між старшими і молодшими. Подібне розмежування виникло тоді, коли прийшла потреба виховувати військовослужбовців — ледь змужнілих юнаків-вояків.
Таким чином, до ХV століття для спудея не існувало жодної шкільної ієрархії. Живучи в чужій родині, він учився в школі та був членом якогось із братств, яке трималося на ігровій і релігійній практиці та пивних бенкетах. У пізньому Середньовіччі система братств потихеньку підупадає. Натомість дитинство збільшувалося за рахунок підліткового періоду. Проте підлітків прирівнювали до особи низького стану. Вважалося, що вони ще зовсім незрілі та щонайбільше потребують подальшого школення.
На початку ХІХ століття відокремлення дитини від сім’ї вважалося за оптимальну школу виховання. Тоді ж родина, а не школа, почала виховувати морально. Віднині сім’я концентрується не навколо подружжя, а чада — вагомого, як провадило мальтузіанство, демографічного чинника. Поволі діти розрізнялися за віком чи за статками батьків. Важливо також сказати: все про що йшлося вище стосувалося здебільшого хлопчиків. Крім сімейної освіти, дівчатка тривалий час нічого не вивчали. Виняток не становили бодай і дівчата з вищих прошарків.
Зрештою, починаючи з ХV століття, повернення дитини в родину розкриває потребу не лише в піклуванні про неї, а й у прагненні якнайкраще влаштувати її в житті. Можна сказати, що цим людина осягає себе як «довгочасний проект», що не лише має дитинство, підлітковий вік, отроцтво, юність, зрілість і старість, а й продовжує себе в діяннях нащадків.