Причому найбільше вражають не якісь очевидні, зрозумілі речі, як-от асортимент найближчого супермаркету, можливість читати й дивитися все, що хочеш, і тобі нічого за це не буде, відсутність парткому, перед яким навіть я, глибоко безпартійний, був підконтрольний в усіх питаннях, починаючи від політичної лояльності й закінчуючи правом на розлучення й усілякі «ліві» стосунки… Ні, я реагую саме на дрібниці. Позавчора бачу: іде тротуаром дівчина – гарна (у такому віці важко не бути гарною), у помаранчевих джинсах, чудернацькому капелюсі, з наплічником – і… усміхається сама собі! Я не кажу про те, що 40 років тому всякі там джинси-наплічники були доступні переважно фарцовщикам і діткам-мажорам, то таке, але щоб людина просто так ішла вулицею й усміхалася ні з сих, ні з тих? У тому СРСР, який я запам’ятав, про усміхнену людину – не в компанії, не на параді, не в кіно чи цирку, а просто так – подумали б, що вона божевільна.
Ще одне спостереження. Живучи на звичайному київському масиві, я без жодних докорів сумління підслуховую розмови зустрічних: на вулиці, у черзі до каси, на зупинці, у парку. Це така професійна вада журналіста з претензіями на белетриста. Звісно, ретельного підрахунку я не веду (а може, й варто було б, але донедавна мене цікавив зміст, а не форма), проте нещодавно усвідомив, що мало не половина перехожих послуговується українською. Здебільшого це люди молодші за 40 років, на вигляд ніяк не приїжджі. То було відкриттям, адже я звик, що живу в російськомовному місті. Що це означає? Ті самі кияни років 30–40 тому неминуче перейшли б на російську з міркувань чи то безпеки, чи то зручності. Зрозуміло, що нині українська офіційна, але ж є ще терор середовища? Ні, вони просто поводяться як вільні люди.
Днями спілкувався з кількома держслужбовцями вищого за середній рівень. Все як годиться: 30 років, скроні виголені або кіска, позаду MBA або стипендія Фулбрайта, власні проекти в Амстердамі або компанія з оборотом у вісім нулів. Вони відрізняються від звичного для мене чиновника не просто костюмом, словниковим запасом, мімікою та рефлексами, а й, здається, складом крові. Ну й амбіціями. І вони вже не дивина.
Часто запитують іноземні журналісти, чим відрізнявся другий Майдан від першого. Як на мене, це очевидно: змінився фізичний склад. Висунулися на авансцену люди, яким у 2004-му було по 10–15 років. З чого почалася активна фаза Євромайдану? Всі це знають: із побиття студентів. Хто перший згадав про пляшки як зброю пролетаріату? Малолітки. Хто загинув на Інститутській? Подивіться списки: переважно молодь. А добровольці на фронті? У мене досі перед очима обличчя хлопців з «Азова», зосереджені й дорослі всупереч вікові, але все одно вік не приховати. Це ж очевидно: сформувалася нова генерація, яка взагалі не пам’ятає СРСР і не розуміє, як воно бути рабом.
Читайте також: Коли ж прийдуть нові українці?
Не варто ідеалізувати: серед пережитків і забобонів минулого, від яких відмовилося юне покоління, не лише ментальна залежність від начальства, «колективу» й спецслужб. Там були й патріархальні уявлення про порядність і пристойність, значною мірою наївні й водночас лицемірні (як мінімум компромісні), але вони були. Не всі ж бо здатні самостійно виконувати необхідну внутрішню роботу, визначати в індивідуальному режимі шкалу того, що таке добре й що таке погано. А за відсутності готової й усіма визнаної примітивної матриці спокуси стають непереборними. Так з’являється вікопомна «молода команда» або, навпаки, накачаний Вадик Румун, чиїм прізвищем уже користуються для визначення соціального явища. Але все одно це краще, ніж учорашні колони слухняних закомплексованих роботів (робот із комплексами – окреме досягнення радянської соціальної інженерії). Знову-таки неситі циніки та нахабні гобліни ніяк не винахід останніх 25 років, просто зараз вони помітніші.
Революція гідності дала серед іншого надію на ротацію еліт, зокрема вікову, але ця надія не справдилася. Майже не справдилася. Не в останню чергу через те, що в самого generation next поки що відсутнє самоусвідомлення як окремої страти й окремої суспільної сили. А без цього потенціал соціальних перетворень, притаманний саме нинішній українській молоді, не має шансів бути задіяним. Для початку гасло «Дорогу молодим!» має бути щонайменше артикульоване й окреслене. Інакше сила, що дрімає в нових українцях, розчиниться або в скепсисі, або… в еміграції.