Народжена війнами

Історична епоха, в яку ми живемо, розпочалася аж ніяк не 1991 року. Її початок був покладений молодим чоловіком, який улітку 1914 року намагався вирішити сербські проблеми, застреливши австрійського принца. Принц таки був убитий – щоправда, від цього сербські проблеми лише зросли. І не обмежилися ці негаразди тільки Австро-Угор­щиною та Сербією. Системи колективної безпеки в Європі, дбайливо вибудовані прозорливими державцями та дипломатами великих країн протягом попередніх 30 років, почали діяти цілком автоматично, аби перешкодити будь-якій спробі змінити баланс сил на провідному континенті світу. Наслідком цього «убезпечення» стала катастрофа світового мас­­ш­та­­бу – І Світова війна.

 

Молоді гвардійці-ка­ва­ле­рис­­­ти всіх європейських армій, підкручуючи хвацькі вуса та гарцюючи на баских конях, обіцяли своїм подружкам зустріти Різдво у ворожій столиці та повернутися додому героями. Мільйони селян-піхотинців, швид­­ко мобілізованих на захист своїх віт­чизн, мали прагматичніші міркування: чи встигнуть додому хоч би на весняні польові роботи… Але перші складуть голови саме до Різдва. Ті, кого янгол-охоронець збереже в м’ясорубці наступних чотирьох років, не впізнають власні оселі, а переважна більшість повернеться додому вже до іншої держави. Але саме ця війна почне створювати новітню Україну.

 

 

Гіганти падають, карлики підводяться

 

Український національний рух, поділений, як і сам народ, авс­­трійсько-російським кордоном поміж двома імперіями, на 1914 рік становив собою маловпливову політичну течію інтелігенції, більш популярну в Галичині й напівлегальну на Наддніпрянщині. Перспективи цього руху здавалися віддаленими в часі можливістю домогтися якихось культурницьких поступок від влади, або ж (нездійсненний максимум) – національної автономії. Одиниці, які вірили в можливість соборності та незалежності, видавалися решті хуторянських патріотів зарозумілими мрійниками.

 

Натомість у 1917 році грандіозна Російська імперія раптом занурюється в хаос. Протягом цього року наддніпрянські українці користалися багатьма «подарунками» війни та вакууму влади: отримали урізану автономію, формували адміністративні органи, українізували армійські частини. Щоправда, в якусь мить їм забракло тих передвоєнних мрійників-само­­стій­­ників, аби швидше адаптуватися до нових обставин. Коли в Україну посунули більшовики, світова війна знову прийшла на допомогу: адже ще залишався німецький фронт! Брестський мир із Центральними державами в лютому 1918 року, хоч і став проявом української слабкості, дозволив зафіксувати в історії як факт незалежності, так і ті приблизні територіальні межі, які й стануть врешті кордонами новітньої України. Надалі ці факти було важко забути, попри всі бажання наших несимпатиків. Але гіганти й далі валилися…

 

Не витримавши спільного тиску західних держав, Німеччина, Австро-Угор­­щина та Ос­­манська імперія виходять із війни. Ще трьом імперіям настав кінець. Прийшов час і для галицької армії. Поновивши західноукраїнську державність, галицькі фронтові ветерани півроку трималися проти пе­­реважаючих польських сил. Акт Злуки Заходу та Сходу, попри свою формальність, також окреслив нову українську про­­граму-максимум: соборну суверенну державність від Сяну до Дону.

 

У 1919–1920 роках ми зазнали поразки, але, попри все, виринули на поверхню історії. Ми перегорнули її попередню сторінку, яка «зависла» з кінця XVIII сторіччя, начебто остаточно поховавши окрему українську долю. Буревій світової війни довів тодішнім українцям, що не треба впадати в зневіру: все, що видавалося вічним і незворушним протягом усього ХІХ сторіччя, перетворилося на порох. У новому світі мало врешті знайтися місце для України. І на ХХ сторіччя нам залишилося гідне гасло добровольців Першої світової: «Не ридать, а здобувать!»

 

 

Загублені в Східній Європі

 

Коли чуєш сьогодні глибокомудрі міркування експертів про «геополітичні орієнтації», «сфе­­­ри впливів», «буферні зони» та інші подібні інтелектуальні спекуляції, хочеться зайвий раз пригадати попередні здобутки «міжнародних систем безпеки». Їхні автори також полюбляли апелювати до великої стратегії та геополітики, «балансу сил», але всі ці тривалі зусилля могли звестися нанівець за добу. Можна навіть перемогти у війні, але кожна війна породжує більше проблем, аніж розв’язує. Саме Версальський мирний договір 1919 року, який підбив підсумки І Світової, став першим кроком до Другої. І скільки б тодішні антантівські миротворці з пихатими посмішками не виголошували промов про «останню з усіх війн», їхнім здобутком стало лише те, що вони просто визнали ту ситуацію в Європі, яка склалася де-факто. Адже відчувши смак сучасної війни, їхні народи вже були не готові знову хапатися за зброю, аби підкріпити якусь там паперову угоду, де йдеться про якусь там невідому країну (чи то Польща, чи то Чехословач­­чина). Хай вони там собі чубляться, а ми далеко, міркували вони. Мо­­же, якось обійдеться? Хоча передчуття гнітили… Британський фотоальбом із нагоди 15-річчя миру вже називався «Перша світова війна»…

 

Тодішня Східна Європа починалася одразу за Рейном: західніше всі були втішені, а на сході всі були незадоволені. В нетрях Східної Європи десь жили українці зі своїм «українським питанням». Якщо переможці не хотіли зброї, то переможені дуже добре пам’ятали, що взяти її до рук легко. Все доросле чоловіче населення Європи мало військовий досвід. Війна породила потужний політичний екстремізм, забарвлений у різні відтінки того смутного часу.

 

Свіженьке «українське питання» було начебто вже й зняте з порядку денного Ризькою угодою Радянської Росії, УРСР і Польщі (1921 рік) та Радою Послів Антанти, яка остаточно визнала польський суверенітет у Галичині (1923 рік). Але між цими подіями утворився СРСР, і новоспечене «українське» утворення перестало бути навіть формальним суб’єктом міжнародних відносин. Утім, лю­­ди, нав­­­чені світовою війною, вже почали готувати реванш. 1920 року утворилася Українська Військова Організація; у 1929-му вона стає ОУН, для якої «Версальської системи» просто не існувало; політична еміграція також намагалася щось робити. В Радянській Україні «українське питання» вирішувалося ефективніше: різні прошарки українства просто знищувалися сталінськими жорнами, які оберталися все швидше. Життя в «но­­­вій Польщі» було несолодким, але це було життя. Людські ж втрати наддніпрянських українців за мирний час міжвоєнної доби дорівнюють масштабній війні. Проте апеляції до світової громадської думки або іноземних чиновників були безглузді: чим далі, тим більше переможці залишали землі на схід від Рейну (а тим більше від Сяну) напризволяще, що б там не коїлося. Спроби створити чергові системи колективної безпеки безславно завершилися відомою «політикою умиро­­тво­­рен­­ня». Задовго до початку нової світової війни в європейській політиці стали знову панувати сила й нахабство, попри всі заяви «передових демократій». А хто цим скористався?

 

 

 

Реванш ізгоїв

 

Саме тепер час згадати двох блудних синів Першої світової – нацистів та більшовиків. І ті, й інші одержали свої здобутки завдяки тому, що демократія тримається, зазвичай, у сус­пільствах-переможцях. А от із поразки, зневіри або хаосу виростають доволі потворні утворення. Потвори ж (як і красені) тягнуться одне до одного. Втім, Німеччина (ще демократична) та Росія почали «дружити» вже в 1922 році. Після 1933-го ці відносини дещо охололи, але співпраця не припинилася. Світове панування комуністичної ідеї та арійської раси – лише зовні несумісні речі, адже обидва тоталітарних монстри використовували свої ідеології тільки як засіб до панування. Тому раптова спілка двох «ізгоїв» (вони вже навчилися чхати на «зовнішню порядність») могла в один момент поховати всю Версальську систему. Саме тому сьогодні, через 70 років після Пакту Мо­­лотова–Ріббентропа, в Москві захопилися звинуваченнями в бік Польщі за розв’я­­зання Другої світової, бо ж своєї очевидної провини в знаменній даті 1 вересня 1939 року бачити не хочеться.

 

«Українська карта», вперто намальована українцями наприкінці І Світової війни, стала цілком у пригоді для підготовки Другої: поділ Польщі виправдали, зокрема, й «золотим вереснем», що возз’єднав українські землі. Щоправда, грали цією картою не українці. Але вже через два роки на ці українські землі прийшли нові «визволителі». Через три – повернулися попередні. Західні українці почали чекати на наступних: саме сподівання на чергову війну, тепер уже СРСР із Заходом, дозволило нашому руху опору протриматися так довго. Вони не знали, що Україна знову похована в нетрях, тепер уже радянської ялтинської зони, з якої не було виходу ані для неї, ані для угорців, ані для чехів, ані для інших. Водночас перемога 1945 року дозволила СРСР побудувати чергову українську декорацію – «УРСР – члена-заснов­­ника ООН» та завершити «воз­з’єднання» приєднанням Закарпаття.

 

 

Нове «міжвоєння»

 

То що ж врешті дали українцям дві світові війни? І що забрали? Забрали мільйони людей, які ніяк не були причетні ані до планів великих імперій, ані до Версальської системи, ані до Пакту, який її повалив. Але перша війна породила «українську кар­­ту», яка вже була масштабно розіграна під час другої. Від останнього «розіграшу» ми отримали ту УРСР, яка змогла легітимно відокремитися в незалежну Україну. Залишається одне риторичне запитання: чи здатна ця створена двома кривавими війнами країна нарешті самотужки розігрувати свою, так тяжко намальовану карту? Адже зараз прийшов час нових нахаб, а світове співтовариство так само звертає увагу лише на силу, як це було в попередній «міжвоєнний час». Сьогодні Європа закінчується ближче, – на Бузі, але пам’ятаймо, що «пакти» завжди вдаються легше, аніж «системи безпеки». Хоча коштують значно дорожче.