Коріння цих двох народів росте із неспокійних земель на перетині сучасних Ірану, Іраку, Сирії і Туреччини. Їхні криваві історії переплітаються в багатьох поколіннях, а потім різко розходяться. Обидва вони нічого не отримали після розвалу Османської імперії, потрапивши в арабські лещата у державах, що постали на її руїнах (див. карту). Але одна з цих вічних жертв близькосхідних повстань – курди – може зрештою здобути державність. Інша – ассирійці, або айсори (християни, котрі розмовляють арамейською і столицею котрих у стародавні часи була Ніневія) – витіснена на політичні задвірки, позбавлена історичної спадщини, а тепер іще й переслідувана бойовиками «Ісламської держави». «Ми мріємо про місце на Землі, яке могли б назвати своїм», – каже президент Ассирійської національної ради Сирії Бассам Ісгак.
Історія непередбачувана. Курдам власна держава, яку вони зрештою здобудуть на Півночі Іраку, якщо (або коли) розширять нинішню автономію до повного суверенітету, бачилася недосяжною впродовж більшої частини ХХ століття. Так само і мрія євреїв про землю обітовану в Палестині також колись здавалася примарною. Але в обох випадках утрутилася історія. Поміж щасливих збігів обставин і нещасть, котрі вона підкидає, вимальовуються логічні передумови для стрибка курдів – як і багатьох інших народностей – від вічної трагедії до власної державності. В інших принижених меншин таких передумов не видно. Якщо придивитися до закономірності їхнього формування, можна зрозуміти, які ще з нині упосліджених народностей є наступними кандидатами на тріумф.
Найважливіший фактор тут, на думку історика Юджина Роґена з Оксфордського університету, – це накопичення критичної маси, коли меншина в певному суспільстві утворює більшість в окремій частині країни, яку можна відділити. Так склалося з курдами в Північному Іраку, але не з ассирійцями, найгустішу громаду яких (у Північно-Східній Сирії) розвіяла громадянська війна. І не з кримськими татарами, які століттями проживали на однойменному півострові до виселення в ході чергової з жахливих сталінських депортацій.
Добре, якщо меншина має давні й цілком законні підстави претендувати на територію, яку населяє. Частково це визначається особливостями географії: деякі іракські курди заявляють, що їхня гориста батьківщина допомогла їм і боронитися від загарбників, і зберегти власну культуру. Важливо й те, як відбувалося перше поглинання цих територій більшими державами.
«Швидше за все, вас проковтнуть повністю, – застерігав Жан-Жак Руссо поляків перед поділом Польщі між Австрією, Пруссією та Росією в 1772 році, – тому маєте подбати, щоб вас не перетравили». Одна із запорук того, щоб не перетравили, – збереження національної свідомості. Але важливі й адміністративні та правові моменти. Порівняйте Вірменію і Чечню. Після геноциду від рук османів під час Першої світової та зради західних держав, оточені імперіями, що розпадалися, вірмени спромоглися, хоч і ненадовго, на власну державу. Її проковтнули більшовики. Одначе, як зауважив вірменський журналіст і оглядач Вікен Четерян, оскільки Вірменія формально ввійшла до складу Радянського Союзу як держава, вона знову з’явилась у такому статусі 1991 року. Відтак колись несуттєвий внутрішній кордон став міжнародно визнаним рубежем між двома різними країнами. Тоді як чеченців приєднали до Росії в жорстокий, насильницький спосіб – і вони досі залишаються в її складі, незважаючи на дві криваві спроби від’єднатися.
Читайте також: Партія Ердогана втратила парламентську більшість у меджлісі
Кровопролиття і страждання часто підточують прагнення народу до власної державності. За приклад можна взяти черкесів – бездержавну народність із Північного Кавказу. У 1864 році вони гинули сотнями тисяч, тікаючи за Чорне море від царської армії. Інколи за перевіз розраховувалися власними дітьми. Вони зберегли традиції бучних весіль, гостинності, кодекс честі й поваги в Туреччині та інших країнах; деякі з них усе ще прагнуть до широкої автономії в складі Росії і навіть до незалежності. Утім, як зазначає експерт із черкеської політики Зейнел Беслені, інші покірно зосередилися на здобутті прав меншин у нових батьківщинах.
Коли страждання не затьмарює надій на автономію, воно їх підживлює. Історик Норман Дейвіс зауважує, що «страждання створює культуру месіанізму» і дає націоналістам змогу мобілізувати співвітчизників. Окрім того, воно допомагає заручитися дипломатичною підтримкою, необхідною групам, які прагнуть самовизначення, вважає Джоанна Ґрін з Організації непредставлених націй і народів зі штаб-квартирою в Гаазі. Черкеси й ассирійці (що, як і вірмени, постраждали від масових убивств у 1915 році) теж хотіли б, щоб їхні трагедії визнали геноцидом. Те саме стосується й кримських татар (які зараз ставлять собі за мету не суверенітет, а скромнішу форму автономії): за словами координатора Кримського інституту стратегічних досліджень Арсена Жумаділова, депортація повинна вважатися геноцидом «у цілому світі, щоб, коли нас кривдять сьогодні, біль відчували скрізь».
Травма може передавати у спадок іще один важливий капітал – діаспору, чиє лобіювання, інформування та збір коштів набувають дедалі більшої ваги. Дослідники сіонізму сардонічно зауважують, що, якби вдалося переманити всіх євреїв до Ізраїлю, майбутнє цієї держави опинилося б під загрозою, позаяк політична й фінансова допомога діаспори для неї життєво необхідна. Вона має інтелектуальні й практичні вигоди. Колишній прем’єр регіонального курдського уряду в Іраку Баргам Салег згадує, як добре були сприйняті націоналістичні ідеї серед курдів, котрі (як і він) утекли з Іраку від режиму Саддама Гусейна. Багато з них, як і Салег, згодом повернулися на батьківщину з цінним досвідом (утім, діаспорі може заважати і її безкомпромісність: «У діаспорі ти живеш мріями, – каже Салег, – а тут доводиться мати справу з реальністю»).
Читайте також: Між молотом і ковадлом
Однак ніщо зі сказаного вище не має значення, якщо головний режим не впаде (як в Іраку, а до нього – в СРСР та Австро-Угорській, Британській чи Османській імперії) або (що буває рідко) не погодиться добровільно передати владу. І все-таки його васали повинні бути у всеозброєнні, щоб не змарнувати моменту для здобуття державності, коли в імперії настає криза.
Критична маса тих, хто прагне державності, реалістичні кордони, співчуття міжнародної спільноти, історія, діаспора й ослаблений центр імперії – де тепер можна чекати збігу таких обставин? Розпастися може Росія, що, по суті, є імперією. Така сама доля, не виключено, спіткає й Китай під тиском демократизації. Тоді може відкритися шлях до державності для Тибету й переслідуваної Пекіном мусульманської меншини уйгурів. Неминучим видається перегрупування на Близькому Сході. Якщо розпадеться Сирія, міркує Ісгак, то частина його розвіяних світом побратимів-ассирійців може повернутися додому. Надія не вмирає, навіть якщо йдеться про далеке майбутнє.
© 2011 The Economist Newspaper Limited. All rights reserved
Переклад з оригіналу здійснено «Українським тижнем», оригінал статті опубліковано на www.economist.com