Подібне
сталось із працівниками Національного заповідника «Софія Київська», які уперше
за 75 років існування заповіднику вийшли на захист цієї святині.
У
відкритому листі до Президента України В. Януковича науковці свій протест
пояснюють наступним чином: «Колектив … стривожений інформацією про підготовку
Указу Президента України щодо передачі музеїв та заповідників, які
підпорядковані Міністерству регіонального розвитку, будівництва та
житлово-комунального господарства, до сфери управління Міністерства культури
України… На наше глибоке переконання, такий акт призведе до дестабілізації
роботи музеїв заповідника,, руйнування існуючої ефективної системи управління
та поставить під загрозу збереження світової та національної культурної
спадщини».
До
речі, як нагадує директорка заповідника Неля Куковальська, до складу Заповідника
входять не лише храм Святої Софії Київської та об’єкти довкола, а й Андріївська
та Кирилівська церкви, Золоті Ворота у Києві і Судацька фортеця у Криму. За
словами Н. Куковальської, «найбільше нас турбує те, що ані представники
Мінкульту, ні відповідальні особи в Адміністрації Президента України з нами не
порадились! Всі рішення ухвалюються кулуарно, що неприпустимо, коли ідеться про
об’єкт, включений у список світової спадщини ЮНЕСКО».
До
речі, у багатьох науковців та чиновників складається враження, що чимало
проблем «Софії Київської» якраз і пов’язані з цим списком.
Адже внесена туди Свята Софія разом з Києво-Печерською Лаврою під одним
номером. За словами депутата Київради, історика Олександра Бригинця, «маємо
ситуацію, коли, з одного боку, ЮНЕСКО рекомендує поєднати управлінські
структури Лаври і Софії з тим, щоб забезпечити прозорість управління та
позбутися специфічної фрагментарності, або ж – створити Координаційну раду за
участю усіх зацікавлених сторін. Тобто, ідеться про представників уряду,
Київської міської держадміністрації та релігійних громад. Але з другого боку, маємо приклад Києво-Печерської Лаври, що її
перепідпорядковано від комунальної на державну власність, унаслідок чого
фактично припинено фінансування реставраційних робіт і йде процес
«вичавлювання» з території Лаври музеїв. Натомість, приміщення передаються
монастирю УПЦ Московського Патріархату, а довкола і на території комплексу
будуються різні об’єкти незрозумілого призначення…».
У
Національній комісії у справах ЮНЕСКО підтверджують, що ЮНЕСКО рекомендує
спростити управління цими двома об’єктами із списку світової спадщини, але
ідеться про орган на кшталт координаційної ради, яка би посилила прозорість
менеджменту, чітко стежила за неможливістю «урбанізації» Святої Софії та Лаври
і дбала за охорону цих святинь від можливих забудов і змін історичного
ландшафту.
Рекомендації ЮНЕСКО
та українські реалії
Варто
відзначити, що керівник ІКОМОС Микола Яковина, коментуючи ситуацію довкола
перепідпорядкування Святої Софії, визнає небезпеку «релігійної агресії»:
«Враховуючи агресивну по суті зовнішню політику Російської Православної церкви,
ті темпи, з якими «руський мир» долає українську територію, можна зрозуміти
тривогу науковців і громади. Щодо
перепідпорядкування, то експерти ЮНЕСКО рекомендують Україні зробити управління
Святою Софією та Києво-Печерською Лаврою більш узгодженим, прозорим і менш
затратним, тобто – оптимізувати координацію та менеджмент пам’яток …». А
експерт з музейної справи Микола Скиба зауважує, що подібні проблеми –
прозорого ефективного менеджменту – стоять перед абсолютною більшістю музеїв та
заповідників, і пояснює це інертністю мислення керівників цих установ та
Мінкульту: «У багатьох містах України, виживаючи за умов постійної нестачі
коштів на розвиток, музеї змушено
оптимізують діяльність, шукають додаткове фінансування – і за рахунок
спонсорів, і за допомогою грантів…». Також варто взяти до уваги і той факт, що
місцева влада доволі часто «не дочуває» музейчиків, наприклад, у Тернополі,
Донецьку, Миколаєві та інших містах місцеві краєзнавчі та художні музеї
потерпають від неналежних умов зберігання експозиції або ж від нестачі
приміщень для експонування своїх колекцій.
«Експерти
ЮНЕСКО навряд чи уявляють, що музей може розташовуватись у прибудові до
житлового будинку або ж у бувшому туберкульозному диспансері. А ситуація, коли
музейна колекція розташована у непридатному приміщенні у коробках (як це
сталось з Музеєм історії Києва) в Європі вважається просто неприпустимою! І
якщо вже Україна проголосила євроінтеграцію, то має належним чином ставитись до
музеїв, до заповідників, до закладів, які зберігають національну пам’ять,
скажемо так, у матеріальному її вияві», – каже києвознавець Дмитро Малаков. А
тим часом, проблема з місцем для Музею історії Києва досі не вирішена, і
столиця України з таким ставленням до власної пам’яті, навряд
чи має право називатись «європейською столицею». Ще одну проблему, пов’язану із збереженням пам’яток
історії та культури, висвітлив журналістам митець з Прилук (Чернігівська
область) Анатолій Риженко: «Іноді, перебуваючи у Києві. заходжу до заповідних
територій Лаври, Святої Софії. Спостерігаю, як працюють реставратори, як
прибирають територію довкола святинь. І міркую собі: якби ж у Прилуках, чи у
Ніжині музеї мали би бюджети, бодай на третину більші, ніж нині. Ми би могли
привести їх у належний вид! Ми би наші музеї модернізували, реставрували,
створили сучасний простір для вивчення історії та культури! Але ж, на жаль,
державний та місцеві бюджети продовжують радянську традицію фінансувати
установи культури та освіти за остаточним принципом. Тим більше, коли ідеться
про маленький музей у невеликому місті… Наші музейники лише позаздрити можуть можливостям
музеїв та історико-культурних пам’яток у великих містах: урбаністичний центр –
це ж які можливості туризму та фандрейзингу!».
Спонсори і «спонсори»
Спонсорство,
меценатство в українських реаліях – справа ризикована: «Спонсор іноді за кошти,
надані на підтримку музею чи реставрацію пам’ятки, просить щось
таке, що на голову не налазить. Серед іншого, дозвіл побудувати поруч
ресторанчик, або «манюсінький» бізнес-центр… Науковці відмовляють – то він до
чиновників іде, а чиновники часто і не проти за певний гонорар «все владнати».
Подібні ситуації трапляються щороку частіше», – визнає колишній директор
Національного заповідника «Києво-Печерська Лавра» Сергій Кролевець. Він також
відзначає типову для України ситуацію,
коли до пам’ятки чи музею – храму повертається релігійна громада, церква: «Це не завжди добре для пам’ятки, про що
свідчить досвід тієї ж Лаври, коли забудовуються буферні (захисні) зони,
монахи використовують приміщення храмів, що часто не йде на користь будівлі
храму. Мої спроби пояснити європейським експертам, що часто священики ініціюють
зміни усередині і навколо пам’ятки – і ці зміни на користь об’єкту не йдуть! –
підтримки європейців не знайшли. Тому що вони просто не розуміють, як таке може
бути! У них храми діючі, і церква та наука нормально співіснують, допомагають
одне одному, і ніхто не зафарбовує старовинні фрески, не переносить на інше
місце унікальні ікони… До того ж, священики не втручаються у справи науковців,
не перешкоджають реставрувати храм або туристам розповідати про історію храму… У нас же часто чиновники та священики
утворюють альянси, спрямовані проти науковців, проти музею, проти заповідника…».
І ще один варіант – приватизація (найчастіше з використанням корупційних
методів) або концесія об’єкту. Як вважає правник Олексій Толкачов. «усе залежить
від чесності нового власника. Чи він проведе необхідні роботи із збереження пам’ятки?
Чи він збереже пам’ятку без серйозних зовнішніх та внутрішніх змін?
Врешті-решт, чи він її на свій маєток не перетворить, без доступу науковців чи
відвідувачів? Чітко у відповідних законах ці положення не прописані, на жаль.
На жаль, оскільки Україна ратифікувала з десяток міжнародних актів щодо
збереження, реставрації та реабілітації пам’яток історії та культури. Ці
документи не приділяють уваги власності об’єкту, що для України
дуже важливо…».
Але
чи не найважливіше для України, її історико-культурного простору – це
прозорість, відкритість, публічність функціонування об’єктів (пам’яток) у цьому
просторі; це належне фінансування цих пам’яток, заповідників, музеїв; це
логічне, розумне використання приватного капіталу та державних коштів. І
нарешті, це усвідомлення усіма без винятку громадянами України своєї особистої
причетності до збереження історичного поля держави. Це – той капітал, без якого
неможлива перспектива існування української державності.