Річ очевидна: ці предки були вільними людьми, саме це й становило їхнє найбільше багатство. Більшість моїх предків мали селянське походження, але завдяки історичному збігу обставин, який сягає часів Дмитра з Ґорая (XIV століття), завжди були вільними людьми, а не кріпаками. Зокрема й за доби, коли їхнім сусідом був магнатський рід Замойських. У родинному архіві є документ початку XVIII століття про визначення меж між родинним маєтком Замойських і володіннями вільних жителів громади Бортатиче, війтом якої був мій прапращур Миколай Онух.
Хоча цей штрих може видаватися несуттєвим, але походження від вільних людей, але не від шляхти, містить у собі велику цінність, яку переказували від покоління до покоління. Буття вільним давало змогу дихати на повні груди й ходити з піднятим чолом, проте ні мої предки, ні, думаю, моє покоління не мали в душі шляхетської або, як сказали би марксисти, класової зверхності щодо інших підданих їм і залежних від них людей. Додатковою цінністю була наявність земельної власності. І навіть невелика ділянка породжувала відчуття праці на своїй землі, а тому й цілком інше ставлення до права власності. Емансипація моїх прадідів від землі почалася лише на початку XX століття, дві світові війни завершили її, і нині немає вже нікого, хто жив би з рільництва.
Цей вступ важливий тому, що є особистим тлом і дає змогу краще зрозуміти занурення кожного з нас в історичний контекст питання, що означає бути суб’єктом народної історії.
Читайте також: Суперечка
Віднедавна в польських медіа точиться дискусія про нову книжку історика, публіциста, професора Польської академії наук Адама Лещинського із знаменною назвою «Народна історія Польщі». Як пишуть мої польські приятелі, книжку розкуповують, мов насіння лузають.
Що так зацікавило представників сучасних польських еліт у книжці Лещинського? Як пише сам автор, «історія Польщі має народний характер. Це історія звільнення народу, історія простору свободи, що розширювався вкрай повільно — у судомах бунтів, протестів, кровопролить, зрад і невиконаних обіцянок». Отже, Адам Лещинський надає в ній голос тим суспільним верствам, голос яких досі був нечутним. Адже в них його відбирали, тож історію Польщі розповідали здебільшого з погляду еліт.
Майже всі джерела, які має в своєму розпорядженні сучасний польський історик, є продуктом еліт, а отже, вони відбивають їхні погляди.
Ця ситуація парадоксальна тим, що польські еліти походять із селянського стану. Всі колись були селянами. Статистично кожен поляк має безперечно більші шанси на селянське, ніж шляхетське походження.
За часів пишноти шляхетської Речі Посполитої в уяві тогочасної еліти було глибоко вкорінене переконання, ніби шляхта й селяни мають між собою суттєві відмінності. Наче Бог, історія та якісь природжені чесноти призначають шляхтича для панування.
Унаслідок такого мислення еліти привласнювали більшість того, що виробляли інші верстви населення. Забирали стільки, щоб ті не вмерли з голоду, але занадто багато, щоб було з чого заощаджувати й накопичувати на майбутнє.
Спостерігачі із Західної Європи дуже часто вважали, що в суспільстві Речі Посполитої панувала несвобода. І часто недвозначно писали, вживаючи слово, яке обурювало й досі обурює багатьох поляків, що це суспільство невільників, якими керує шляхта.
У Першій Речі Посполитій (під пануванням якої перебувала значна частина територій сучасної України) свободу не трактували як невідчужуване право людини, бо таке уявлення про неї — здобуток доби Просвітництва, а отже, XVIII століття.
Читайте також: Молодвіж
У періоді розвитку кріпацтва в Речі Посполитій свободу, коли йшлося не про шляхту, трактували як добро, яке можна за певних обставин продати, віддати в заставу і здати в оренду, а можна й самому піти в підданство в обмін на певні матеріальні вигоди й обіцянку турбуватися про здоров’я та життя. Про суспільну солідарність, зіперту на чуття національної спільноти, більш-менш заговорили тільки у 80–90-х роках XIX століття. Лише внаслідок дуже тривалого процесу люди, які жили на землях колишньої Речі Посполитої, почали ідентифікувати себе як поляки, білоруси, литовці, українці, а не як передусім піддані якогось пана, царя чи імператора. Для селянина реальним було те, що він мусив віддавати панові у праці. То було буквально справою життя і смерті.
В одному своєму інтерв’ю професор Лещинський на запитання журналіста «А отже, не всі поляки — одна велика родина?» відповів: «Ні, ми не одна родина. Є різні групи, що мають свої інтереси й нещадно борються за них. До того ж сьогодні одна сторона каже про другу, що то не поляки».
Для багатьох українців стереотипний поляк — і далі синонім пана, а більшість українців, безперечно, мають народне коріння. Тому можна було би сподіватися на більшу класову солідарність. Закид, що, мовляв, одні є більше українцями, а інші — менше, а то й зовсім не українцями, можна почути часто, ба навіть надто часто. Може, варто подумати, де криється коріння такого мислення в країні, історія якої, як і історія «польських панів», — передусім народна.