17 грудня в містечку Сіді-Бузід на півдні Тунісу Мохаммед Буазізі, 26-річний торговець фруктами та овочами з університетським дипломом, здійснив спробу публічного самоспалення. Перед тим поліція конфіскувала його крам, а жінка-поліцейський надавала йому стусанів і поплювала в обличчя. Це стало останньою краплею в історії зубожіння суспільства, деградації влади та задушливої корупції. У наступні тижні тисячі людей вийшли на вулиці міст Тунісу з вимогами хліба й роботи. Вони виступили проти зростання безробіття, підвищення цін на продукти харчування та привласнення ресурсів країни родиною екс-президента. У Тунісі запанував безлад: як повідомляє Reuters, траплялися випадки мародерства, мешканці деяких районів створювали загони самооборони, на вулицях лунала стрілянина, у зіткненнях із військовими загинули люди, постраждали журналісти та туристи. Ці протести, які за аналогією до кольорових революцій охрестили жасминовою революцією, закінчилися таки перемогою політичної опозиції та народу. Зін аль-Абідін бен Алі, екс-президент, генерал, диктатор, який правив Тунісом упродовж 23 років, втік до Саудівської Аравії, прем’єр-міністр Мохаммед Ганнуші за участю головної опозиційної сили – Прогресивної демократичної партії – сформував новий уряд національної єдності. Однак після оголошення складу нового уряду в столиці Тунісу знову спалахнули протести: люди розчаровані тим, що в ньому зберегли посади представники попереднього Кабміну, зокрема міністри оборони, внутрішніх і закордонних справ.
Цікаво, що в розпал протестів диктаторський режим заявив, що в усьому винні «релігійні та ліві екстремісти». Але використати жупел «екстремізму» на свою користь йому не вдалося. Експерти наголошують, що перемога опозиції в Тунісі може надихнути опозиційні сили на рішучі дії в інших арабських країнах. Протягом 60 днів у Тунісі повинні відбутися президентські вибори. Ця держава не має досвіду демократичного правління. Починаючи з 1956-го, коли вона здобула незалежність, при владі перебували лише авторитарні правителі.