Народ із найдовшою назвою. Як Україна зникла з мапи і знову на неї повернулася

Зазвичай автори, які вправляються в цьому жанрі, спираються на різноманітні джерела: нотатки подорожніх, писемні згадки про певні країни та регіони – і знаходять у зазначеній царині чимало цікавого та повчального, зокрема й про Україну. Проте поряд із картографією ментальною завжди існувала й картографія звичайна: мапи різних земель, територій і регіонів. Від часів «картографічної революції» XVI–XVII століть у Західній Європі кожна освічена людина, яка цікавилася широким світом, могла знайти на мапі наші терени. Побачити річки, гори і моря, а також країни, які тут були. Дослідження з історії картографії засвідчують дивну річ: колись Україна як країна на карті вже існувала, потім на певний час зникла, а ще пізніше знову туди повернулася й утвердилася. У різні часи топонім «Україна» позначав доволі відмінні за розміром території; він розростався і скорочувався, живучи якимось власним життям.

Візуальна козацька Україна

Звісно, побутування назви «Україна» має довшу історію на письмі, аніж на мапі. Натомість її «візуальна історія» починається зі славнозвісного «Загального плану Диких полів, простіше кажучи України. З її провінціями» (1648) французького картографа та військового інженера на польській службі Ґійома Левассера де Боплана. У нас ця карта здавна відома і популярна. Саме напрацювання Боплана засвідчують стрімкий злет «України»: у наступній редакції своєї карти він уже змушений змінити інтерпретацію цього слова.

побутування назви «Україна» має довшу історію на письмі, аніж на мапі

Після повстання Хмельницького вже не можна було вважати її Диким Полем: вона залишає за собою другий варіант назви – країну «з її провінціями». Змістовий зв’язок між козацтвом та «Україною» на тривалий час закріплюється на західноєвропейських картах, де найменування «Україна, або країна козаків» проіснує майже 150 років. Але протиріччя між розмірами «країни козаків» та іншими українськими землями помітне в багатьох тогочасних картографів, зокрема й у Боплана, адже останній показує нам не лише козацькі краї Наддніпрянщини, а чомусь і землі до Карпат, куди козацький устрій не поширився, та й Дике Поле не сягало. Тогочасні французькі джерела це уточнюють: козаки насправді є не окремим народом, а лише військовою верствою народу «руського». Але де межі? Боплан без докладних пояснень охопив територію від Карпат до Слобожанщини, що збігається з тією, до якої ми вже сьогодні звикли: Україною в широкому сенсі – простором розселення українців, а не в регіональному «вузькокозацькому», як було прий­нято в ті часи.

Слід зазначити, що етнографічних або етномовних карт, які показували б ареал поширення української мови або українців, тоді не було, а саме найменування «українці» ще не вживалося. Історична наша назва «Русь» зазвичай позначалася на центрально- та південноєвропейських картах на Прикарпатті (Руське воєводство Корони Польської), а на північноєвропейських – на теренах Новгородщини. Претензії Московської держави на цю назву певний час ігнорувалися, і лише з часів Пєтра І «Русь» охоплює й землі центральної Росії. Заплутувало справу й те, що у провідних європейських мовах (французькій, німецькій, англійський) немає різниці в написанні слів «Русь» і «Росія», що врешті змішувало ці різні історичні, культурні та політичні явища.

У першій третині XVIII століття французькі картографи вирізняють Русь Польську, Русь Литовську і Русь Московську. Перша складалася з Русі Червоної (Галичина, Холмщина, Підляшшя) та України (Волинь, Поділля, Наддніпрянщина). Якби не було якихось підстав, то Галичину і Наддніпрянщину ніхто не поєднував би в один простір, а втім, протягом 100 років один із варіантів карт Східної Європи постійно вказує: «Червона Русь або Україна»; назва ця простягається від Карпат до Слобожанщини. Звісно, не можна говорити про наявність якогось одного західного «стандарту» в позначені українських земель. Поміж тих самих французів були розбіжні варіанти, представлені різними видавництвами і науковими школами. Наприклад, час від часу Наддніпрянщина називається не «Україна», а «Нижня Волинь».

Показником того, що українські землі справді сприймалися як цілісний простір, є ще одна відома (щоправда, менше за Бопланову) карта України – нюрнберзького картографа Йоганна Гоманна. Показуючи південну частину театру воєнних дій Північної війни (1700–1721), вона окреслює «Україну» однією назвою, контуром і кольором – від Карпат до московського кордону, попри різну державну належність цих територій. Невипадковим є й зображення на картуші карти гетьмана Мазепи із його соратниками: драматичні події південного походу Карла ХІІ знову привернули до українських реалій пильну увагу європейців. Дивлячись на карту Гоманна, розумієш, що на початку XVIII століття Україна посідала помітне місце серед країн континенту. Проте, як виявилося, це місце не стало надто надійним і тривалим.

Затерта карта

Розчинення Гетьманщини в Російській імперії, ліквідація Запорозької Січі, завершення військового протистояння Росії і Туреччини за Північне При­чорномор’я позначили випадіння з порядку денного високої  європейської політики «українського питання». Інтерес до наших теренів згасає, і «Україна – країна козаків» перетворюється на «Україну – старі землі козаків», а на початку ХІХ століття майже зникає. До неї додається назва «Малоросія», яка згодом почне її заступати. Промотором вжитку саме «Малоросії» була від часів Пєтра І російська адміністрація, що протягом наступного століття «просуває» її на західноєвропейські карти, які раніше цього топоніма чи «країни» не знали. Це відбувалося паралельно з вимогливим заміщенням найменування «Московія» на користь «Росії». Тому якоюсь мірою «Україна» розчинилася на карті, а в якійсь її просто «стерли». Практика стирання країн із мапи виразно виявилася в таємній угоді трьох держав, що поділили Річ Посполиту (Австрія, Росія та Пруссія): у 1797 році вони вирішили, що сама назва «Польща» має зникнути з карти. Замість неї з’являються все та ж «Росія» (на «східних кресах»), південна «Східна Пруссія» (замість Великопольщі) й «Західна Галіція» (замість Малопольщі). «Польща» ж як певний анахронізм залишається лише на картах країн, які не взяли участі в її поділах. Тримало Польщу на плаву в картографії існування протягом ХІХ століття політичного «польського питання».

Саму Малоросію бачили також дещо по-різному. У Росії вона обмежувалася Лівобережжям, теренами колишнього Малоросійського генерал-гу­бер­наторства (Чернігівська, Полтавська та Харківська губернії), а ось на західних картах до неї майже завжди включали і правобережну Київську губернію (бо для росіян це вже був Південно-Західний край). Іноді цей самий простір підписувався по-старому: «Україна», як-от у першому естонськомовному атласі 1859 року, переробленому за німецькими зразками. Але чому ж врешті-решт Малоросія як назва нашої території не вкорінилася? Причин цього було чимало, і деякі з них, хоч як дивно, були й картографічними, хоча й не надто помічалися свого часу або ж сьогодні.

У ХІХ столітті відбувся злет мовознавства та етнографії, і химерні уявлення західних європейців про східноєвропейські народи заступилися науковими. Почала розроблятися етномовна карта континенту, і 1842 року визначний чеський учений Павел Йозеф Шафарик публікує карту «Слов’янські землі». На ній уперше був зображений ареал поширення малоросів (чи малоросійської мови), який нам фактично продублював сторічну карту України Йоганна Гоманна. За кілька років ця мапа впишеться в німецькі навчальні карти «Народи Європи», що потім будуть відтворені й у Російській імперії. Щоправда, факт наявності на карті малоросів не надто засмучував російське навчальне відомство, адже ті вважалися лише одним із племен російського народу і зайвої крамоли тут не спостерігалося. У той час як євреїв малювали чорними цятками (як потім за Гітлера в німецьких шкільних атласах), сором’язливо уникаючи проведення самої «смуги осілості».

Мовний кордон

Певний інтерес до цього процесу «малювання народів» мали і російські військові з Генерального штабу. Серед фахівців з українофобії вважається, що найвизначальнішу роль у «створенні» українства відіграв австрійський Генеральний штаб, але за іронією долі в окресленні «українського простору» набагато вагоміше значення мав Генштаб саме російський. У середині ХІХ століття на порядку денному постало таке політичне питання: як аргументувати бунтівній польській шляхті, що вона мешкає на споконвічних російських землях? Треба було провести між поляками і «руським народом» доказовий етнічний кордон, який не мав збігатися з межами Речі Посполитої 1772 року. Після різних експериментів звернулися до мовного критерію. Почавши визначати кордон між польською мовою й «малоросійською та білоруською говірками», військові не зупинилися і провели по інерції межу між «говірками малоруською та великоруською». Праця («Военно-статистическое обозрение Российской империи», 1848–1858, 17 томів) була фундаментальною, багатотомною і, звісно, хоч не лише цій проблемі була присвячена, але окреслила північно-західну та східну межі поширення українців якісно, на підставі статистики і без якихось там ворожих «австрійських інтриг».

Проте не лише росіяни, а й українські діячі доклали свою руку до окреслення нашого простору. Українофіл Павло Чубинський написав бунтівний вірш (що згодом став національним гімном), у якому були такі рядки:: «Станем, браття, в бій кривавий від Сяну до Дону». Але український учений-етнограф зумів підкріпити науковими фактами свої поетичні декларації. Повернувшись в Україну із заслання з Північної Росії, він провів низку етнографічних експедицій, попрацював у південно-західному відділі імператорського Російського географічного товариства й разом із мовознавцем Костем Михальчуком створив «Карту южнорусских наречий и говоров» (1871). Ареал поширення цих «говірок» дуже нагадує сучасну мапу України.

На межі ХІХ–ХХ століть ми бачимо дві цікаві інновації: галичани починають використовувати потужності провідного віденського картографічного видавництва Freytag & Berndt, друкуючи якісні мапи українською мовою, а на усіх європейських етнографічних картах остаточно зводять докупи два «народи»: підавстрійських русинів і підросійських малоросів. Тепер пишуть, навіть у російських «неофіційних» атласах (як-от видавництва А. Ф. Маркса), «малороси або русини». Щоправда, і ліберальна «Енциклопедія Брокгауза та Єфрона» у томі «Россия» на етнографічній мапі покаже лише «росіян» без якихось там «племен». Утім, маємо в картографуванні вже дві назви нашого народу, до якої залишається додати третю спільну – «українці». Тодішні мапи показують, що розміри ареалу білорусів та (умовної) Білорусії більш-менш збігалися, а ось розміри Малоросії та ареалу малоросів-русинів кардинально ні: територія останніх принаймні була вчетверо більшою. І як же цей увесь простір називати, якщо термін Малоросія був неадекватним лінгвістичним реаліям? Відповідь, як ми пам’ятаємо, насправді існувала і в часи Мазепи та карти Гоманна, але за новіших часів її знову віднайшли. На початку ХІХ століття інтелектуальна еліта, зосереджена в Харківському університеті, стала називати себе «українцями», а не «малоросами». Але для утвердження цього етноніма потрібен був тривалий час.

Коли Україна стала фактом

Остаточно вирішили це питання Перша світова війна і революційні події в Російській імперії. Політичні претензії Української Центральної Ради охоплювали весь ареал розселення українців («українські землі») у складі колишньої імперії Романових у межах принаймні дев’яти губерній, що й було закріплено в ІІІ Універсалі. Проголошена УНР, «Україна» не викликала захоплення в будь-якої з петроградських влад, але фактом є те, що Малоросія як аналог України стрімко відходить у минуле. Спроба обмежити Україну п’ятьма губерніями (влітку 1917-го) виявилася безперспективною, і після 1918-го навіть більшовикам уже не спадало на думку знову бавитися в різні «Донецько-Криворізькі» чи «Одеські» регіональні новотвори. Україна стала політико-географічним фактом, і більшовицька УСРР була змушена дуб­лювати свою територію майже цілком відповідно до ІІІ Універсалу Центральної Ради. Брестський мир 1918 року створив прецедент міжнародно-право­вого визнання українських кордонів, а Акт злуки 1919-го, попри свою нездійсненність за тих військово-політичних обставин, підтвердив українські межі із заходу. Влітку 1919 року активні військові дії Армії УНР за незалежність залишили Україну як можливу «нову державу» на робочих картах Паризької мирної конференції, яку проводили скептичні щодо «українського питання» країни Антанти.