У 1989–1990 роках у Європі й у світі, розділеному холодною війною та ядерним протистоянням між СРСР і країнами НАТО, відбувалися події, які справедливо зараховують до одних із найбільших у ХХ столітті. Падіння Берлінського муру, початок об’єднання Німеччини, національно-демократичні, оксамитові революції в країнах Центральної та Східної Європи, що входили до радянського блоку, відновлення державної незалежності республіками СРСР Литвою та Латвією, парад суверенітетів республік СРСР, початок розвалу радянської імперії…
Українська весна-1990
Започаткована Міхаілом Ґорбачовим перебудова здійснювалася під гаслами демократизації суспільства й держави.
У березні 1989 року відбулися перші та єдині в радянській історії вибори народних депутатів СРСР на альтернативній основі, коли люди почали «прокидатися» й виступати на захист своїх людських прав, свобод, людської та національної гідності. В Україну з місць заслання та ув’язнення почали повертатися політичні діячі. Полум’яні й рішучі промови В’ячеслава Чорновола, Степана Хмари, Левка Лук’яненка, братів Горинів — Михайла, Миколи та Богдана, подружжя Калинців — Ігоря та Ірини, Генріха Алтуняна, Василя Овсієнка та інших їхніх соратників запалювали відвагою і рішучістю широкі верстви людей — від робітників до верхівки національної інтелігенції. Національно-визвольні та громадянські рухи в Балтії, Україні й на Закавказзі почали реально оволодівати настроями громадян.
Читайте також: Атрибути незалежності
Наприклад, у Житомирі на початок 1990 року вже не існувало жорсткої суспільно-політичної та ідеологічної монополії КПРС. Поряд із нею діяли потужна, підтримувана громадянами, неформальна (тобто незареєстрована, бо закон СРСР ще не дозволяв цього) житомирська організація «Громадянський фронт»; згуртована й, отже, сильна організація Української Гельсінської спілки (УГС); житомирська організація Народного руху, а також низка активних громадських організацій і національних товариств. У цих умовах у березні 1990 року відбулися вибори до Верховної Ради УРСР, які за всю історію існування СРСР за всієї складності й недоліків були першими демократичними виборами. У монолітній комуністичній імперській системі було утворено першу відчутну пробоїну. До найвищого представницького органу влади в Республіці, який досі був формальною декорацією для реального всевладдя державно-політичної структури — КПРС, прорвалися опозиційні до чинного владного режиму сили. Створилася докорінно інша політична ситуація, якій судилося розпочати нову сторінку в історії України та закласти перший наріжний камінь української державності, яким і стала Декларація про державний суверенітет України.
Декларація та боротьба за неї
Початковий текст Декларації про державний суверенітет Української РСР, поданий від імені Президії Верховної Ради, нагадував резолюцію з’їзду Компартії України, що й не дивно, бо у Верховній Раді переважала комуністична більшість: до опозиції — Народної Ради — входило лише 120 депутатів, тоді як до комуністичної більшості — 330.
Проект складався з десяти розділів. Якщо в перших розділах ішлося про те, що суверенітет УРСР розвивається на основі здійснення українською нацією її неодмінного права на самовизначення, то далі суверенітет ставав поняттям територіальним і зводився лише до перерахування прав Української РСР та розподілу повноважень між нею і Союзом РСР. У Верховній Раді почалося бурхливе, часом дуже жорстке обговорення.
Академік Ігор Юхновський, народний депутат України I скликання, голова Народної Ради, згадує: «Двічі в історії України Народна Рада, як офіційна парламентська опозиція, виступала надзвичайно сильно, багатоманітно і з повною віддачею розумових та ораторських здібностей своїх депутатів. Вперше — під час обговорення та ухвалення Декларації про державний суверенітет і вдруге — під час обговорення Акта проголошення незалежності України. Члени Народної Ради подали п’ять альтернативних проектів Декларації. Найсильнішим серед них був проект Сергія Головатого, Івана Тимченка та Володимира Василенка, прекрасними були проекти Степана Хмари, Михайла Косіва, Сергія Семенця і Тетяни Яхеєвої, Юрія Гнаткевича, Володимира Шлемка, Лариси Скорик та Ірини Калинець, проекти постанов про впровадження Декларації, що їх подали депутати Віктор Бедь, Володимир Пилипчук та Віктор Шишкін. Спільною особливістю всіх цих проектів було проголошення України як суверенної держави в політичній, законодавчій, економічній і правовій сферах життя її народу. Проголошувалося верховенство всіх гілок влади держави на території України».
Обговорювати Декларацію розпочали 25 червня й закінчили 16 липня 1990 року свідомим її ухваленням, відкидаючи застереження одного з депутатів (російською мовою): «Что ж мы делаем? Мы же выходим из СССР!».
Читайте також: Відчайдухи-прапороносці
Як наслідок, з початкового варіанта Декларації вилучили всі статті й речення, у яких ішлося про залежність України від Союзу. Залишили ті означення, які стверджували верховенство законів республіки на всій її території, стверджене право власності українського народу на все майно, землю, надра, повітря й води, що розміщені в межах її кордонів, верховенство Верховної Ради в призначенні генерального прокурора, суду й уряду держави. Декларація ставала основою майбутньої Конституції України. Лише останнім одним реченням мовилося: «Принципи Декларації про суверенітет України використовуються для укладання союзного договору» («союзного» з маленької літери).
Того самого дня Верховна Рада ухвалила ще одне рішення, яке свідчило про особливе значення Декларації. Зі стенограми засідання Верховної Ради 16 липня 1990 року: Головуючий (Іван Плющ — перший заступник голови Верховної Ради): «Ставлю на голосування Постанову Верховної Ради «Про встановлення дня 16 липня Днем проголошення незалежності України і відзначення його як державного загальнонародного свята України». Зважаючи на волю українського народу та його одвічне прагнення до незалежності, підтверджуючи історичну вагомість прийняття Декларації про державний суверенітет України 16 липня 1990 року, Верховна Рада постановляє: вважати день 16 липня Днем проголошення незалежності України і щорічно відзначати його як державне загальнонародне свято України. Прошу голосувати».
Степан Хмара, народний депутат України I та інших скликань, один із найактивніших творців Декларації, згадує: «І все ж таки треба зазначити, що запорукою нашої перемоги в стінах Верховної Ради була дієва підтримка народу за стінами парламенту. Хто знає, як розвивалися б події в залі ВР в цей історичний день 16 липня, якби біля її стін не стояло кілька тисяч пікетувальників з вимогами ухвалити Декларацію».
Верховна Рада в ті два дні була оточена людським морем. Ішла пряма трансляція сесійного засідання, яку люди уважно слухали і під стінами парламенту, і по всій Україні. Уперше за довгу історію України в її парламенті були різні думки, різні виступи. Процес ухвалення Декларації виділив неодмінні передумови успішної роботи Верховної Ради: депутат, виступаючи в Раді, має говорити те, що думає, Рада має ухвалювати лише такі закони, які обстоюють інтереси суспільства. Після революційних змагань 1918–1921 років Декларація про державний суверенітет України 1990 року стала першим документом конституційного характеру, направленим на розбудову незалежної соборної України.
Основа для побудови новітньої Української держави
За своєю суттю Декларація про державний суверенітет України — це політичний і правовий документ, який проголошував суверенітет України як держави («Українська РСР як суверенна національна держава розвивається в існуючих кордонах на основі здійснення українською нацією свого невід’ємного права на самовизначення» — ідеться в першому пункті Декларації, до Конституції 1996-го визначення національної держави вже не потрапить). Державний суверенітет визначається в Декларації як верховенство, самостійність, повнота й неподільність влади Республіки в межах її території та незалежність і рівноправність у зовнішніх відносинах.
З депутатської скрині. (Знак епохи). Обкладинка проекту Декларації з особистого архіву народного депутата Олександра Барабаша з його помітками та автографами колег
Зокрема, у Декларації зазначається, що Українська РСР є самостійною у вирішенні будь-яких питань свого державного життя, що вона забезпечує верховенство Конституції та законів Республіки на своїй території і що вона здійснює верховенство на всій своїй території. У міжнародних відносинах Українська РСР, як зазначається в Декларації, виступає рівноправним учасником міжнародного спілкування.
Державний суверенітет України, як випливає з Декларації, не є дарованим, наданим Союзом РСР або іншими державами чи міжнародними організаціями, а є похідним від суверенітету народу. Українська РСР як суверенна національна держава, зазначається в Декларації, розвивається в наявних кордонах на основі здійснення українською нацією свого неодмінного права на самовизначення. Тобто Україна є самопроголошеною суверенною державою.
Читайте також: Станіслав Кульчицький: «Психологічна залежність від Москви обертається малоросійством»
Поряд з політичним суверенітетом у внутрішній сфері в Декларації проголошується економічний суверенітет — економічна самостійність України.
У Декларації, зокрема, вказано, що Українська РСР самостійно визначає свій економічний статус і закріплює його в законах. Українська держава самостійно створює банкову, фінансову, митну, податкову системи, формує державний бюджет, а за потреби впроваджує свою грошову одиницю. Вищою банківською установою Української РСР є Національний банк України, підзвітний Верховній Раді Української РСР.
Українська РСР, за Декларацією, має право на свою частку в загальносоюзному багатстві, зокрема в загальносоюзних алмазному та валютному фондах і золотому запасі, яка створена завдяки зусиллям народу Республіки.
Українська РСР, згідно з документом, здійснює захист усіх форм власності, тобто всієї економічної системи. Проголошувався також суверенітет у культурній, екологічній та інших сферах внутрішньої діяльності держави.
Декларація не лише проголосила внутрішній і зовнішній суверенітет Української держави, а й передбачила низку його гарантій. У розділі І Декларації, зокрема, зазначається, що Українська РСР здійснює захист і оборону національної державності українського народу.
У розділі V Декларації — «Територіальне верховенство» — сказано, що територія Української РСР в наявних кордонах є недоторканною і не може бути змінена та використана без її згоди. Система цих гарантій суверенітету України передбачена розділом IX Декларації, який має назву «Внутрішня і зовнішня безпека», де передбачено створення власних внутрішніх військ та органів державної безпеки, та, цитую, «право на власні Збройні Сили».
Хоча за своїм змістом Декларація, відповідно до її назви, присвячена насамперед державному суверенітету, насправді її зміст значно ширший.
Реально Декларація про державний суверенітет України проголошувала основні засади майбутнього державного й суспільного ладу України, статусу людини та громадянина, організації державної влади. У розділі I Декларації Українська РСР проголошується суверенною національною державою. У розділі II Декларації зазначається, що народ є єдиним джерелом державної влади в республіці.
Одним із найголовніших положень Декларації щодо суспільного ладу є положення щодо порядку, форм здійснення влади народом. Уперше за часи радянської дійсності було проголошено, що повновладдя народу України реалізується на основі Конституції України як безпосередньо, так і через народних депутатів, обраних до Верховної та місцевих рад Української РСР.
Декларація та Конституція
Цілком закономірно, що більшість положень Декларації знайшли відображення і закріплення в Конституції України, яку Верховна Рада ухвалила 1996 року.
Насамперед це стосується державного й суспільного ладу України, передбаченого та гарантованого чинною Конституцією, і Конституційного статусу людини та громадянина.
Механізм Української держави, передбачений Конституцією, значною мірою сприйняв відповідні положення Декларації. Це стосується насамперед органів державної влади (Верховної Ради та ін.), громадянства України, території, територіального устрою України, Збройних Сил та інших військових формувань, бюджетної, грошової, банківської систем та інших економічних основ держави, мови, науки, освіти, культури та інших духовних (культурних) основ держави тощо. Та особливо поєднують Декларацію і Конституцію визначені ними основи суспільного ладу. Зважаючи на Декларацію (розділ II), у Конституції (ст. 5) зазначається, що носієм суверенітету та єдиним джерелом влади в Україні є народ. Народ здійснює владу безпосередньо й через органи державної влади та органи місцевого самоврядування. Право визначати й змінювати конституційний лад в Україні належить народові та не може бути узурповане державою, її органами або посадовими особами.
Декларація правильно вказала шлях на побудову саме національної за змістом держави. У розділі I Декларації Українська РСР проголошувалася суверенною національною державою. Та, на жаль, це положення не знайшло відображення в Конституції України, що мало й має великі негативні наслідки в становленні України як держави.
Не всі положення Декларації витримали випробування часом. Як згадує Степан Хмара, на завершальній стадії постатейного обговорення Декларації «сюрприз підніс член Народної Ради Іван Драч. Він запропонував включити у Декларацію принцип без’ядерності української держави. Зал, не розібравшись у суті питання, з голосу дружно проголосував за це. Але наслідки будуть потім. Ті, хто намагався обеззброїти і ослабити Україну, дістануть ще один важіль тиску на парламент, посилаючись на Декларацію». Чи був сенс, навіть не розібравшись у суті неядерних принципів і ядерного роззброєння, «ощасливити» ними Україну, щоб та, не встигнувши навіть опанувати ядерною зброєю, змушена була відмовитися від неї? Тож довелось Україні, що була третьою у світі державою за потужністю ядерного потенціалу, власноруч нищити унікальне ракетне устаткування, шахтні пускові установки, відправляти в Росію ядерні боєголовки. Однак такий миролюбний крок України так і не став прикладом для наслідування з боку ядерних держав, а Будапештський меморандум, як гарантія ядерних держав — США, Великої Британії та Росії — територіальній цілісності України, виявився нежиттєздатним.
Від Декларації до Акта проголошення Незалежності
У ситуації, що склалася після ухвалення Україною Декларації про державний суверенітет, Москва за всяку ціну намагалася підписати новий Союзний договір. З більшістю республік це було просто, з Україною складно, тому що Декларація та результати всеукраїнського референдуму 17 березня 1991 року вимагали, що Україна може бути в складі нового Союзу лише на умовах Декларації про державний суверенітет. Фактично йшлося про визнання незалежності України на умовах Декларації, виділення в її розпорядження частки алмазного та валютного фондів, золотого запасу, створення власних внутрішніх військ, органів держбезпеки, банківської системи та інше.
Так, посилаючись на вимоги Декларації та референдуму, перший прем’єр-міністр незалежної України Вітольд Фокін 23 квітня 1991 року відмовився підписати попередньо узгоджений республіками колишнього СРСР і президентом СРСР Ново-Огарьовський (місто поряд з Москвою) варіант Союзного договору. Народний депутат України I скликання академік Павло Кислий згадував: «На останньому засіданні стосовно підписання Союзного договору Іван Плющ сказав президентові СРСР Міхаілу Ґорбачову: «Михайле Сергійовичу! Ви мене дивуєте! Ну який договір?!». Як наслідок, підписання Союзного договору перенесли на 20 серпня 1990 року, а Верховна Рада України ухвалила рішення взагалі розглянути це питання аж у вересні.
Читайте також: Володимир Василенко: «Наша незалежність – це не примха долі, а закономірність»
Радянський Союз без України був приречений, і, як свідчить історія, державний переворот (ГКЧП) 19–21 серпня 1991 року, який вчинила в Москві найбільш консервативна частина керівництва СРСР з метою «припинення розпаду Радянського Союзу», його вже не міг урятувати.
24 серпня 1991 року Верховна Рада, «виходячи із смертельної небезпеки, яка нависла була над Україною у зв’язку з державним переворотом в СРСР 19 серпня 1991 року, продовжуючи тисячолітні традиції державотворення в Україні, виходячи з права на самовизначення, передбаченого Статутом ООН та іншими міжнародно-правовими документами, здійснюючи Декларацію про державний суверенітет України» проголосила «незалежність України та створення самостійної української держави — УКРАЇНИ».
З огляду на час
Минуло 30 років. Можна стверджувати, що Декларація про державний суверенітет України — це історичної ваги концептуальний політико-правовий документ, що заклав основи для побудови новітньої Української держави.
Декларація з’явилася в критичний для України час, коли духовно надломлена українська нація опинилася на межі втрати своєї національної ідентичності і потребувала власної державності, яка допомогла б їй відродитись і стати суверенним господарем на своїй землі.
Феномен Декларації про державний суверенітет України лежить як у правовій, так і особливо в духовно-політичній площині, у її життєдайній державотворчій енергетиці.
Проте досі залишається нереалізованою частина положень Декларації про державний суверенітет України, головні з них такі:
— Україна розвивається як «суверенна національна держава» (розд. I);
— здійснення «повновладдя народу України» (розд. II);
— Україна «самостійна у вирішенні будь-яких питань свого державного життя» (розд. III);
— держава «виявляє турботу і вживає заходів щодо охорони і захисту інтересів громадян» України, які перебувають за її межами (розд. IV);
— Україна «має право на свою частку в загальносоюзному багатстві, зокрема в загальносоюзних алмазному та золотовалютному фондах і золотому запасі, яка створена завдяки зусиллям народу України» (розд. VI);
— держава забезпечує «функціонування української мови у всіх сферах суспільного життя» (розд. VIII).
Чому не реалізовані всі положення Декларації
Думаю, головною причиною нереалізованості цих положень Декларації було те, що для більшості представників партноменклатури, які опинилися біля керма Української держави після проголошення незалежності, її незалежність була не вистраждана й належним чином не усвідомлена, проте нахабно й по-злочинному використана для власного збагачення за рахунок народу. А тих, хто по-справжньому дорожив українською незалежністю, відсунули від управління державою, а ті з них, хто пішов «у владу», скоро стали частиною, по суті, старої державної машини й змушені були або плисти за течією, або йти із влади.
Загалом національні та національно-демократичні сили виявилися неготовими до реальної і, головне, результативної організованої політичної боротьби в умовах опозиції тепер уже в незалежній Україні. Вибороти незалежність вони змогли, а от стати на чолі процесу побудови нової України — на жаль, ні. Отже, внаслідок неправильного здійснення приватизації утворився могутній клан олігархів, який прибрав до рук значну частину колишньої загальнонародної власності й політичний вплив у державі. Фактично для цих людей Україна виявилася лише місцем для оборудок, лихварства, розкрадання національних багатств і набивання доларами своїх бездонних кишень. Не думаю, що вони чули про Декларацію чи читали її положення.
Левова частка преси, радіо, телебачення опинилася в руках олігархічних кланів та проросійських сил і використовується ними для дискредитації української ідеї, мови, культури, моралі, маніпуляції свідомістю громадян, нав’язування їм чужих цінностей.
Не сприяла здійсненню народовладдя і багатопартійна система України, оскільки більшість сучасних партій створені переважно штучно, не відображають інтересів широких суспільних верств, вносять в українське суспільство розбрат, служать інтересам кланово-олігархічних угруповань.
Неспроможність керівництва України домогтися реалізації закріпленого в Декларації права України на частку загальносоюзного багатства негативно вплинула на її стартові можливості як незалежної держави та на міжнародний престиж. Нав’язаний Україні російською стороною так званий нульовий варіант розв’язання питань правонаступництва щодо зовнішнього державного боргу та активів колишнього СРСР суперечив національним інтересам України й позбавляв належної їй частки (16,4%) золотого запасу, алмазного та валютного фондів. Декларація правильно вказала шлях на побудову саме національної за змістом держави. Але згодом на догоду антиукраїнським силам це положення зазнало ревізії та не знайшло свого втілення ні в Конституції України, ні в практиці подальшого державного будівництва. Конституція України, яка повинна була б ґрунтуватися на засадах Декларації, проголошує Україну суверенною і незалежною, демократичною, соціальною, правовою державою, однак ніде не називає її національною державою, що не тільки дивно, а й небезпечно в час становлення державності.
Боротьба триває
Як наслідок, Україна відбулася, але залишилася несамостійною, невизначеною у вирішенні багатьох питань свого розвитку, які ухвалювались або всупереч національним інтересам, або на догоду олігархам, що призвело до падіння рівня життя, бідності держави та її громадян. Колишній диктат союзного центру дуже скоро перейшов до того ж таки Кремля, тільки вже не союзного, а російського.
Закінчилося це тим, що, коли в 2014 році після Революції гідності Москва вже не могла кардинально впливати на українські справи, Росія здійснила воєнну агресію проти України — окупувала Крим і частину Донбасу, розпочавши російсько-українську війну. Але ціль у Москви не Крим і не Донбас, вона та сама, що й була раніше, — уся Україна.
І це лише одна — найбільша й видима загроза безпеці. І відповідь цьому — сильні, сучасні Збройні Сили, реальна міжнародна підтримка України, зростання української економіки, багата держава й заможні громадяни. Що стосується внутрішніх загроз, то, мабуть, найбільша з них сьогодні — непрофесіоналізм чинної влади. Великі сумніви, чи здатні такі люди нас захистити й створити умови для достойного життя.
І тому боротьба за незалежність, територіальну цільність, економічний розвиток та життя, гідне людини, наріжним каменем якої була Декларація про державний суверенітет України, триватиме.