Я приїхав на знаменитий Солотвинський базар, найбільший у східному Закарпатті, до директора – Василя Влада. Румунською його ім’я звучить «Васий». Саме він пообіцяв мені показати Діброву, де народився і живе до сьогодні. Апша де Жос так наблизилася до Солотвина, що територіальна межа між ним скоро існуватиме тільки на картах. Солотвин відомий в Україні своєю сіллю: соляними шахтами та озерами. Це найбільш мультикультурне поселення на Закарпатті. Більше половини у 9-тисячному селищі становлять румуни, третину – угорці, решту – українці та небагато росіян.
У генделику «Гладіатор» прямо біля входу на ринок п’ємо чай, аби зігрітися. До нас підсідають кілька активістів румунських товариств. Нині на Закарпатті таких організацій чотири: імені Кожбука (поета з Трансильванії), імені Міхая де Апша (маромороського історика), «Дачія» («Земля даків») та «молодіжка» імені Емінеску. Дивуватися нічому: ромів ще менше, а їхніх організацій в кілька разів більше! Керувати хочуть всі.
Нарешті базар закривається і Васий Влад везе мене автом до себе додому. Він – депутат районної ради кількох скликань. Життя навчило його виживати за будь-якої влади. Говіркий, жвавий, зі швидким поглядом. На румуна зовсім не схожий. Типовий завмаг або завбазою. Але спробуйте йому про це сказати! Говорить українською практично без акценту. Розповідає, що вивчив її, бо дуже любить мелодійні пісні.
Хата вища за сусідську
Діброва завжди вражала всіх, хто проїжджав цим селом. 2–3-поверхові кам’яниці змагаються поміж собою розкошами та оздобою. Практично в кожного у дворі є авто, але Діброва знаменита бездоріжжям. Це єдине, що псує враження.
– Навіщо такі великі будинки? – запитую я, дивуючись архітектурним витворам праворуч і ліворуч.
– У нас побутує звичай: хай на 5 сантиметрів, але хата має бути вища за сусідську! – посміхається Васий.
– Так ви скоро і до космосу доберетеся, – іронізую.
Ми заїжджаємо на розкішне подвір’я, викладене елегантною плиткою. Посеред двору скульптурна композиція. Все довкола заставлено 2-поверховими ошатними спорудами. Ніде жодного клаптика травички чи ґрунту. Знайомлюся з господинею та донькою-школяркою. Син вчиться в Кишиневі на медика. У хаті ідеальний порядок та чистота. Паркети аж блистять. Меблі – з найдорожчих. Ванна – за останнім словом моди, таку і в Ужгороді втомишся шукати. Своя каналізація. Гаряча вода постійно. Ходжу хатою, як музеєм.
Запитую, для чого їм стільки житлової площі на чотирьох? Васий сміється і відказує, що кожен румун має звести будинок для своїх дітей. А за можливості – і для онуків.
Сьогодні в його дружини – день народження. Тому поки всі зайняті приготуваннями гостини, я вирішую прогулятися цим знаменитим селом. Посеред села надибую кілька сот метрів «бетонки». Це селяни самотужки почали прокладати дорогу, та й таку, аби вже слугувала навіки.
Повернувшись, застаю господаря вже в гумаках з сіном в руках. Він годує трьох свиней. Ті вдячно чавкають. Городу при хаті Васий Влад практично не має. На тому невеличкому зеленому квадраті, що залишився за будинком, він хоче збудувати сауну. Румун повинен мати все.
Аби я не нудився, поки всі зайняті роботою, господар увімкнув мені телевізор і дав свіжу пресу. Передплата «Дзеркала тижня» і «Фактів» викликають повагу до господаря. Перемикаю з десяток румунських каналів, зупиняючись на музичному, який цілодобово транслює народні пісні. На українському телебаченні таке навіть не снилося. Румуни фанатично люблять свій фольклор.
«Росія – велика! Не лінуйся!»
Нарешті збираються гості. Мене саджають на почесне місце. Жінки гуртуються з одного краю столу, чоловіки – з іншого. Говорять румунською, час від часу перекладаючи для мене. Я прошу їх розповісти про себе. Зі здивуванням дізнаюся, що майже всі мають свій маленький бізнес на доволі широких просторах, зокрема Росії та Білорусі.
Діброва завжди славилася підприємництвом. За чехів румуни часто контрабандою переправляли через Тису сіль. У радянські часи навчилися заробляти навіть на соняшнику. Знамениті «сємєчки» румуни продавали по всьому Союзу. Мама одного із присутніх навіть відсиділа більше року у совєтській в’язниці за «спекулювання» смаженим насінням. У часи СРСР за сезон можна було заробити «Жигулі» та ще й на життя. «Росія – велика! Не лінуйся!» – сміються мої співрозмовники.
У 1990-х роках Діброва була постачальником «лівої» горілки. Часто неякісної. Подейкують, що тут спирт розливали у пляшки прямо з ванн. Та ще й стільки, що затоварили своєю горілкою всі ринки України та сусідніх держав! Зрозуміло, що без солідного «прикриття» такі операції були би неможливими.
Після кількох чарок набираюся сміливості і запитую про знамениту «дібровку». У відповідь за столом – дружний регіт. Усі навперебій хочуть розповісти мені найлегендарнішу сторінку із життя села. Заробляли тоді всі, зокрема і горілчані заводи, що постачали в Діброву прихований спирт. Щоночі в село приїжджало кілька фур. Куди там дону Карлеоне з його сицилійською мафією!
Я зауважив, що «дібровка» була неякісною. Що тут за столом почалося! Всі, як один, стали заперечувати: спирт був найкращим. Адже самі пили. А всяка «отрута» – це вже пізніші підробки під «дібровку».
Помічаю, що зі мною вже всі говорять українською або російською. Жінки тим часом усамітнилися в іншій кімнаті, звідки долинає сміх.[32]
«Марцішор»
Зранку поснідавши, їдемо у сусіднє село, де проходить обласне свято румунської культури. Дорогою домну Васий розповідає, що кожне румунське село на Закарпатті особливе і відрізняється говіркою. Особливими є навіть спосіб життя. Діброва славиться своєю заможністю, бізнесовою спеціалізацією. Про тутешніх дівчат мріють румунські хлопці з усіх довколишніх сіл. У Солотвині жили в основному робітники, шахтарі та залізничники. З гірських сіл люди переважно їздять на заробітки. Румунські будівельники славилися по всьому Союзу.
– Як ви ставитеся до міжнаціональних шлюбів? – раптом запитую свого співрозмовника.
Він замовкає, а потім рішуче додає:
– Мої діти мають одружитися з румунами. Бажано з Діброви.
Може, ця рішучість і врятувала їхній народ від асиміляції? Румуни – єдина національна меншина на Закарпатті, кількість якої неухильно зростає.
– А чому голосуєте за Партію регіонів? – запитую я, кидаючи оком на великі молитовні будинки.
– Румун повільно міняє погляди, – відповідає Васий Влад. – Йому здається, що східний простір вигідний для заробітків. А тому не хоче його втрачати.
Позаяк я згадав про вибори, виявилося, що дві третини села не голосували, бо належать до новітніх християнських вчень. Акуратно вдягнені, у хустках та краватках, із Бібліями в руках вони вечорами поспішають до молитовних будинків.
Попри дощ, на святі румунської культури на сцені виступають самодіяльні колективи з усіх 7 румунських сіл. Усіх розпитую про румунсько-українські відносини. «У нас нема ніяких конфліктів з українцями. Ми поважаємо їх, вони – нас», – стверджує редактор єдиної місцевої румунської газети «Мараморошани».
Безперечно, головним бар’єром є мова. За СРСР румуни вчили тільки російську, тепер вже опановують українську. Молоде покоління знає її значно краще. До речі, в Ужгородському національному університеті, де навчається близько чотирьох десятків румун. При вступі вони, на відміну від угорців, відмовляються від послуг перекладачів. Себто, державною мовою володіють.
Відкриття міжнародного переходу «Солотвин-Сигіт» значно пожвавило контакти закарпатських румунів зі своєю прабатьківщиною. Як і полегшило спілкування гуцулів Затисянщини із Закарпаттям. На фестивалі я зустрів голову українського села Поляна з Румунії.
– Наші люди, – розповідає він, – живуть за Тисою багатше за тамтешніх румунів.
– Диви, – посміхаюся я, – а тут румуни живуть краще за наших. Невже чужа країна так мобілізує?
Буде хліб, буде й пісня
Про румунів України я вирішив поговорити з одним із найвідоміших румунських інтелігентів Василем Мариною. Автор єдиної в Україні дисертації про закарпатських румунів нині є проректором УжНУ. На початку буремних 1990-х він стояв біля витоків румунського відродження.
Домну Васий прийняв мене у своєму холодному кабінеті. Зігрівшись бузиновим чаєм, запитую, чому досі про закарпатських румунів нема жодної комплексної праці чи книжки українською мовою. Він знизує плечима і сумнівається, чи є подібна румунською. «Місцеві румуни завжди дбали більше про матеріальне, – говорить він. – Навіть наша громадська організація імені Кожбука називається «соціально-культурним товариством». Хоча, звичайно, маємо і своїх видатних інтелігентів: Міхай Поп – один із найвідоміших фольклористів Румунії, історик Іон Маринеску працює в Москві».
Румуни не збираються виїжджати із Закарпаття. Та й за часів незалежності до Румунії виїхали лічені особи – не порівняти з німцями, угорцями, євреями чи словаками, багато з яких переселилися до етнічних держав.
Але є інша проблема. Близько сотні закарпатських румунів щороку навчаються в Румунії та Молдові. За міждержавними угодами їх там забезпечують гуртожитком та стипендією. Більшість з них додому не повертаються. Зрештою, що їм робити в закарпатському селі, навіть 2-поверховому? Меншина знекровлюється інтелектуально. Кому ж тоді писати книжки, дослідження, видавати газету, збирати фольклор?
Парадокс: Ужгород гостро потребує перекладачів з румунської, а на румунській філології УжНУ цього року із безплатних чотирьох місць на два так і залишилися вільними. Проректор Василь Марина каже, що потрібно краще проводити роз’яснювальну роботу серед румунів, бо вони звикли, що після університету випускник має працювати у школі, а там своїх учителів вистачає.
Румуни вміють жити і вміють працювати. А все інше додасться. Навіть комуністи зрозуміли, що розкішні палаци роблять цю їх найвідданішими патріотами цієї землі. Хто проміняє такі царські умови на невпевненість завтрашнього дня на чужині?
ДОВІДКА
Румунський анклав
Румуни живуть на Закарпатті у 7 населених пунктах, 5 з яких – суто румунські. Відомості про них зафіксовані ще в XIV ст. у перших письмових згадках про Мараморош. Тобто, румуни жили тут споконвіку. Поблизу Діброви археологи розкопали давню фортецю даків, союзників римлян і предків сучасних румун. Пізніше Мараморош був одним із 48 комітатів (регіонів) Угорського королівства. Назва походить від річок Мара і Муреш, між басейнами яких розкинулася ця земля, на якій майже завжди українців стільки, скільки й румунів. Чимало українських поселень знаходилося в глибині румунської території, як і румунських – у північному Марамороші. Століттями це була одна країна, тому проблем не виникало. Та після Першої світової війни кордон провели по Тисі, бо це було найзручніше з погляду прикордонних служб. Чималий румунський анклав (зараз – 32 тис. осіб) відрізали від Батьківщини. Приблизно така само українська громада опинилася за Тисою.