«Напиши заповіт», – порадила мені знайома. І я б навіть не здивувалася, якби йшлося про українку. Але ж ні! Катрін — справжнісінька француженка, з діда-прадіда, ще й зовсім не стара за віком. «Оце йду до нотаріуса, – ошелешила мене подальшим поясненням. – Зараз таке життя, що кожен день може виявитись останнім, нехай все буде впорядковано. Ну ти ж бачила, отут у нас, через дві вулиці, під час зливи, вчора чоловік загинув? Мені все з голови не йде: ну як це так, вийшов собі чолов’яга під дощем з дому, і не де-небудь, а в пристойному паризькому окрузі, і на маєш…»
Про добродія, якого вбило дерево, дійсно, зовсім поряд з нашим помешканням, багато писала французька преса. «Дерево впало на тротуар, по якому йшли чоловік та двоє дітей. Діти поранені, але їх вдалось врятувати, чоловік загинув», – повідомило агентство Франс-прес. Сусіди ходили дивитися на місце трагедії — людська цікавість непереможна. «Це ж яке воно крихке, наше життя», – зітхає Катрін, яку подія настільки вразила, що вона нагодилася до нотаріуса. Над Парижем нема шахедів та КАБів, не чути повітряної тривоги. Але попри те, що наша війна від парижан географічно віддалена, вона «фонить» на підсвідомому рівні, підсилена подіями на Близькому Сході.
А ще й телебачення в гонитві за кількістю переглядів регулярно лякає аудиторію «можливістю ядерної війни». В Кремлі мають бути задоволені з такої безплатної реклами, але що ж ти вдієш проти людської захланності? На моїй пам’яті – декілька листів на адресу топ-менеджерів провідних ТВ від експертів та громадських активістів. Проте тема ядерної загрози й далі «важлива та актуальна», без жодних темників періоду Помаранчевої революції. Колеги-телевізійники виправдовуються «необхідністю знати ворога в обличчя», але дуже схоже, що турбота про рекламні надходження — мотиватор не менший, якщо не більший. Страх — базова людська емоція, на якій преса, кіно, мистецтво, політики здавна навчились непогано заробляти.
Стратегії виживання — також популярна тема не лише в Україні, де вона набуває свого безпосереднього значення, але й у відносно спокійних куточках світу. «Якщо ти не вижив, то жодної задачі вже не виконаєш», – слушно зауважує на своїй сторінці у фейсбуку український науковець Іван Хом’як. «Нами досі править бажання короткочасного і сліпого індивідуального виживання та «батьківські інстинкти», «турбота про потомство», «залишимо дітям кращий світ»… Але є ще задачі ще вищого порядку… Якщо ми виживемо, то нашою наступною «еволюційною» ціллю стане вічне життя», – вважає вчений.
Катрін повернулася від свого нотаріуса окрилена та замріяна. «З’явилось цікаве відчуття, ніби цей папірець дозволить ще трохи пожити, після того, як все закінчиться, – поділилася вона новими враженнями. – Нібито ось цими розпорядженнями, в певному сенсі, нехай на декілька тижнів перемагаєш смерть». Хто ж не хоче контролювати те, що відбувається після його відходу? Але я вирішила не наслідувати приклад приятельки та заповіту поки що не складати. Аби не наврочити.
Французька столиця славиться своїм умінням жити легко, безжурно, не те щоб зовсім одним днем, але — не обтяжуючи себе тяжкими думами та тривогами. Але й тут мало хто нині може собі дозволити подібну розкіш — жити, не переймаючись. Кажуть, людина стає дорослою, коли навчається спокійно приймати й поважати смерть. Не боятися її, не витісняти зі свого життя та свідомості, а гідно приймати — як складову життя, як суще. От і французи на очах дорослішають, а разом з ними — весь світ, що мовчки дивиться на нашу війну, а зупинити її не вміє.
Контроль над майбутнім — давня, солодка ілюзія, якою людство бавиться не першу тисячу років. Але впорядкувати справи, взагалі, не зле. Кожний сам собі вирішує – з нотаріусом чи без нього.