Людей, які частіше керуються розумом і ним же й заробляють собі на прожиток, у нас називають інтелігентами, а на Заході — інтелектуалами. Надмірної любові в широких народних мас вони ніколи не викликали. Це ставлення найточніше відзначив засновник «нового журналізму» Том Вулф, що залишив цей світ у травні: «Інтелектуал завжди обурений. Він годується гнівом, не може без гніву. Визначний лінгвіст Ноам Хомський став інтелектуалом, коли публічно засудив війну у В’єтнамі, у якій геть нічого не петрав». Хомський, батько якого народився в Україні, дав змогу Вулфу усвідомити те, чому він сам ніколи не хотів бути інтелектуалом. Адже такі люди добре розбираються в якомусь одному питанні, але публічно висловлюються виключно щодо інших.
Читайте також: Хіпстери давні й сьогочасні
Саме тому прикидатися інтелігентом неважко. Треба знати із сотню мудрагельських слів, обурюватися через будь-що на нашу чи не нашу зовнішню або внутрішню політику та робити собі кар’єру «публічного інтелектуала», вдаючи, що слово «публічний» тут не скидається на жодне інше словосполучення. У книзі 9 «Літературного ярмарку» за 1929-й Юрій Яновський оприлюднив свій есей у формі листа до Миколи Хвильового, де, серед іншого, поставив діагноз сучасним недокультурним діячам, які кажуть, що обирають за покликом розуму, а керуються натомість найпримітивнішими спонуками. «Боляче не те, що ми малокультурні в масі: цього можна позбутися і цього ми позбудемось. Боляче, що багато у нас так званих напівінтелігентів — оцієї хижої, пролазливої, безпринципної, гнучкохребетної, паразитної публіки, котра нехтує знання й культуру, шкодить робітничій клясі наплюйницьким ставленням до культури й проходить життя, ні про що ні разу серйозно не замислившись.»
Напівінтелігентне ставлення до серйозних запитів сьогодення — це саме та заковика, через яку Україна «доборолися до самого краю», і тепер, як і 170 років тому, «гірше ляха свої діти її розпинають». Пройти життям напівінтелігентно — це як постійно бути трошки вагітною і настійливо вимагати, щоб різна чернь поступилася місцем у громадському транспорті.
Дуже гостро брак українських інтелектуалів відчував Василь Стус, який у щоденникових записах «З таборового зошита» (1982) небезпідставно сумнівався: а чи є та наша інтелігенція взагалі. Головна проблема, на його погляд, саме в цій неврівноваженій половинчастості всіх наших прагнень: «Український інтелігент на 95% чиновник і на 5% патріот». А головною розвагою так званої «української інтелігенції» є «толочити старе тирло: між мазепинським патріотизмом і кочубеївським інтернаціоналізмом по-російському, тобто сповідувати філософію меншої чи більшої національної зради».
Зрада чи перемога для українця — не так об’єктивний стан, як тимчасовий настрій, тривалість та інтенсивність якого залежать чи то від смаку гречки на чергових виборах, чи то від кількості олів’є на новорічному столі. Одвічна битва холодильника й телевізора (інтернету) за українську душу ведеться щодня. І збороти її можна тільки цілісним критичним світоглядом, який так легко збити на манівці напівінтелігентських компромісів.
Читайте також: Горіти, а не тліти
Окремий випадок — використання наших напів- і повних інтелігентів у політиці, що вже давно порівняли з одним цікавим процесом, де роль інтелігенції зводиться до засобу контрацепції з відповідним наслідком їхньої натхненної участі: наплюють у душу й викинуть. Від часів Винниченка до часів Матіос українські письменники проходять той самий шлях — від «чесності із собою» (відомий роман першого) до «саду нетерпіння» (назва збірки другої). Або розчаровуються у власній політичній місії, або починають убачити в собі напівінтелігентну месію. І лише інтелігентний редактор Карк з однойменного оповідання Хвильового зміг щиро визнати свою провину, відкинувши всі напівінтелігентні недомовленості: «проґавили Україну, пішла вона від нас, а все тому, що ми поети, що ми некомерційної вдачі».
На початку ХХ століття відбувся знаковий поетичний діалог двох українських інтелектуалів. Спочатку Іван Франко у вступі до поеми «Лісова ідилія» передав вітання «непоправному ідеалістові» Миколі Вороному, а потім останній у вірші «Іванові Франкові» відповів «учителеві й другу»: «Моя девіза — йти за віком і бути цілим чоловіком». Отаким і має бути гасло кожного справжнього інтелігента, хай яким спаплюженим і спровокованим це слівце стало впродовж нещодавнього радянської періоду. Прагнення до цілісності й уважне дослухування до своїх сучасників — гасло того, хто живе свідомо й уникає напівтіней, тоді як протилежне завжди визначає напівінтелігента з його напівбажаннями й напівпереконаннями. Не страшно, коли ти гарячий чи холодний, страшно, коли теплий.