Останні чверть століття НАТО не поставало перед противником із просунутою системою протиповітряного захисту (хоча могло б постати, якби Захід обрав воєнну конфронтацію з режимом Асада в Сирії). А ось тепер воно має такого опонента. Наявність у Росії комплексів протиповітряної оборони на кшталт С-400 (за термінологією Альянсу, SA-21 Growler, «Буркотун») означає, що в разі кризи НАТО не повинне розраховувати на те, що воно захистить Балтійський регіон із повітря. Боротьба із цією загрозою передбачає послідовні й тривалі напади на об’єкти ППО в самій РФ.
Європейська безпека зазвичай спиралася на уявлення, що розбіжностям думок та конфліктам інтересів можна покласти край, провівши дискусії та переговори в межах певної базованої на правилах структури. Цей підхід, що завжди був ілюзією, зазнав краху. НАТО нині усвідомлює, що має справу з противником, який порушує установлений порядок. Росія прагне зруйнувати міжнародне право, застосовувати незаконну силу (один урядовець називає її тероризмом) і безсоромно бреше про свої дії.
Інтернет додає до цієї проблеми ще один вимір. Атаки на комп’ютери та мережі тривають уже десятиліттями (я писав про це у своїй книжці «Кіберфобія»). Атака на Естонію 2007 року — то був прецедент. Агресія проти України, кібер-шпигунство, яке передувало їй, та безперервний саботаж, зокрема електромереж після окупації Криму й Донбасу, — це ще один приклад.
Способи дати раду ситуації водночас і прості, і складні. Один із них — витрачати більше грошей. Другий — провадити навчання, бо ж ми плануємо воювати, поєднуючи наші традиційні, ядерні, кібернетичні та інші можливості. Велике значення тут має така неприваблива сфера, як логістика, бо, попри нещодавні вдосконалення, на перевезення Європою «небезпечних вантажів» (як-от зброя) однаково йде забагато часу. Ці два заходи уможливлюють третій: віднову стримування. Нам треба змусити Росію думати, що напад на Альянс наразиться на впевнену й нищівну відповідь. Це завдання потребує не тільки більших м’язів, а й продуманого, цілеспрямованого формування послань.
У більшості цих питань НАТО не може працювати одинцем. На щастя, Європейський Союз усвідомив виклик, породжений тим, що загалом (дещо неточно) називають гібридною війною. Я чув принаймні про чотири спільні проекти ЄС та Альянсу, які реалізуються тепер і пов’язані зі стратегією, кіберсферою, поєднанням цивільних та військових можливостей, а також збиранням розвідданих.
Читайте також: Думкою не збагатієш
Мета Варшавського саміту — виробити спільний «сценарій», тобто узгоджений спільний підхід до потенційних російських провокацій, скажімо, у державах Балтії. Заява, зроблена разом керівництвом обох організацій, забезпечить політичну основу для глибшої співпраці. До 2017 року ми повинні вже мати спільні навчання Євросоюзу й НАТО, звичайно, кабінетного формату, але, можливо, і за участю реальних людей, які виконують реальні дії.
ЄС уже багато знає про наміри Москви. Проте не вибудовує зв’язку між різними елементами. Російська ворожа діяльність — придбання рупорів у формі різних ЗМІ та нерухомого майна у важливих точках — може бути непомітною та цілком законною. Щоб діяти, ЄС треба краще інтерпретувати те, що відбувається, й ділитись інформацією: і з відкритих джерел, і конфіденційною. Одна з ідей — формування нових «осередків синтезу» на кшталт уже створених у НАТО успішних центрів обміну розвідувальною інформацією. Ще одна ідея — створення навчальних структур на кшталт тих, які Альянс уже має для кіберсфери (у Таллінні) та інформаційної війни (у Ризі).
Читайте також: Куди котиться світ?
ЄС додає зусиллям НАТО енергії, серйозніших можливостей та стимулів. Але результати будуть не дуже скоро: перешкоджають обставини, які відвертають увагу на Півдні, та поділи, спричинені міграційною кризою. Ми страшенно
запізнюємося.