Нами пригноблені

 

  

 

 

 

 

 

У збільшеному форматі графіки:  "Хто стоїть за закарпатським "сепаратизмом"(персоналії, організації та країни).

«Насильницька українізація русинів і цілеспрямована зміна національного складу населення шляхом масового переселення на територію русинів жителів із інших регіонів, а також і нелегалів <…> підпадають під визначення етноциду, дискримінації та геноциду русинського народу в Україні. <…> Будь-які рішення, що стосуються землі, її надр, лісів, водних ресурсів, розташованих транзитних магістральних продуктопроводів, транзитних ЛЕП, розміщення різних об’єктів, у тому числі й військових, не можуть вступати в законну силу й нести легітимний характер без участі в їхньому ухваленні уповноважених представників корінного русинського народу Підкарпатської Русі». Це уривок із тексту постанови Сойму підкарпатських русинів, ухваленої 9 серпня, у день, коли на територію Грузії ввійшли російські танки. Вони нібито захищали нечисленні осетинський і абхазький народи від буцімто геноциду з боку грузинів. До речі, учасники Сойму засудили дії офіційного Києва, що «й далі надає політичну підтримку діям злочинного керівництва Грузії».

 

Русинський Дім на проспекті Миру в Мукачевому виглядає дещо помпезно. Заходжу всередину – євроремонт, нові гардини. Запитую російською, чи не можу я поговорити з кимось із керівництва? Бачу, як обличчя мого співрозмовника світлішає на очах: «А ви із Росіі, да?» Відповідаю, що ні, всього лише із Києва, та ще й із видання під назвою «Український Тиждень». Чоловік враз суворішає. «Немає вам чого тут робити! – відрізає він. – Тільки й знаєте, що капості про нас пишете». Дати телефон хоч когось із активістів чи керівництва він категорично відмовився.

 

До 2004 року русинський рух був доволі млявий. Найкращим доказом цього став Всеукраїнський перепис 2001 року. Тоді русинами себе визнали 10 тис. закарпатців, що становить менше 1% загального населення області. Звісно, русинські товариства іноді нагадували про себе гучними заявами – та не більше того. Великі зміни відбулися 2005 року, коли в Україні взагалі й на Закарпатті зокрема змінилася влада. Змінилися й лідери русинів. Одним із них став священик УПЦ Московського патріархату отець Дімітрій (Дмитро Сидор) – голова організації «Сойм підкарпатських русинів». У народі його називають простіше – «піп Сидір». Ця людина очолила радикально налаштованих членів русинства, котрі не бажали більше миритися з культурницькою еволюційною політикою попереднього керівництва. «Є дві концепції розвитку русинського руху, – стверджує Петро Гецко, один із русинських активістів. – Згідно з першою, в той час, коли Європа об’єднується, ні про яку русинську державу мови йти не може; ми маємо займатися культурою та просити в Києва визнання. Зараз ми впроваджуємо нову концепцію. Ми хочемо свою державу – і крапка. Україна нам не потрібна». Якщо раніше в міжнародному сенсі русини орієнтувалися на Європу та заокеанську діаспору, то тепер – на Москву. «До 2006 року Сидор їздив у Європу в 6 разів більше, ніж у Москву, та це нічого не дало, – скаржиться Гецко. – Ми змогли видати документи русинської комісії з розслідування геноциду русинського народу за 17 років тільки в Росії та Білорусі. Москва нам допомагає».

 

Пікантний момент. Коли в Ужгороді авторові цих рядків потрібно було поміняти гроші в пункті обміну (міняв, звісно, долари), я розговорився з касиркою. І та розповіла, що пан Гецко є частим гостем її обмінника – на початку місяця він зазвичай приходить і міняє на гривні досить велику суму російських рублів. Утім, не виключено, що дівчина сплутала Гецка з кимось іншим.

 

 

Русини шукали підтримку й усередині України. В різні часи отець Сидор балотувався у владні органи від Соціалістичної партії – навіть розмістив на території свого собору громадську приймальню СПУ. Потім там була приймальня Партії регіонів та ПСПУ Наталі Вітренко.

 

Коли я зателефонував самому Сидору з пропозицією зустрітися, то одразу наштовхнувся на різку відповідь: «Я не розмовлятиму з українськими журналістами. Вони всі співробітники СБУ та є продажними. Я давав вже 20 інтерв’ю українцям – і жодного разу про мене не написали правди».

 

«Всі зараз вважають Сидора якимось екстремістом, – говорить Петро Гецко. – А насправді ми змогли зламати отця з його нерішучістю тільки в 2006 році». У 2007 році радикали офіційно зафіксували свою позицію – Закарпатська облрада визнала їх окремим етносом. А 15 грудня 2007 року в Мукачевому відбулося засідання Сойму підкарпатських русинів, на якому ухвалили декларацію з вимогою незалежності Закарпаття. «Ми чекали, що Сидора одразу посадять за такі речі, – згадує Петро Гецко. – Та влада промовчала. Так що ми знаємо – ми на правильному шляху».

 

У нинішньому році русинські товариства розгорнули гіперактивну діяльність. За останні півроку відбулися Європейський конгрес підкарпатських русинів у Мукачевому, народне віче Виноградова, форум русинської громадськості в тому ж Мукачевому, мітинг підкарпатських русинів у Сваляві, наукова конференція «Права корінного народу в контексті реалій політичних прав підкарпатських русинів» – і це далеко не повний перелік. Рішення, що приймалися на цих заходах, мали такий лейтмотив: визнання русинів, максимальна автономія з поступовим набуттям незалежності під протекторатом Росії, Чехії та ЄС.

 

Щоправда, не можна сказати, що ці акції були велелюдними – зазвичай на них присутні кілька десятків людей. «Це ще не означає, що це всі, хто нас підтримують, – запевняє Петро Гецко. – Наприклад, у Товаристві жінок-русинок в Ужгороді є три тисячі членів. Хоч на заходи від цієї організації приходить тільки одна людина». «Робиться це все для того, щоби під час всеукраїнського перепису 2011 року русинами себе назвали 10–12%, – пояснює сплеск русинської активності українець Павло Федака, голова закарпатського товариства «Просвіта». – І тоді за європейськими нормами з’являться підстави вимагати автономію».

 

Малюнок: Ігор Лук’янченко

 

 

На вже згаданому Європейському русинському конгресі в Мукачевому були помічені цікаві делегати. Зокрема, Василь Петьовка – мер Мукачевого, двоюрідний брат і бізнес-партнер Віктора Балоги, голови Секретаріату президента. А також решта закарпатської команди Балоги: голови Свалявської, Воловецької та Тячівської районних рад. На цьому самому з’їзді особисто попом Сидором була зачитана вітальна телеграма до Віктора Балоги, якому учасники конгресу дякували за надану підтримку.

 

«Я зараз багато спілкуюся з посадовцями, та й сам колись працював на державній службі, – розповідає Олег Куцун, голова закарпатського відділення ВО «Свобода». – Так-от, дуже небезпечним виглядає те, що на русинську тему кинуто багато співробітників державних органів. Причому наполегливо просувається тема вже не просто русинства як розвитку місцевої культури, а саме автономії та незалежності. Наприклад, візьмемо мій рідний Тячівський район. Голова нашої райради був особисто присутній на Соймі підкарпатських русинів і вітав усі його рішення. Тобто, державні службовці беруть участь в акціях, де звучать сепаратистські гасла, й аплодують схвальним резолюціям».

 

Русинські товариства вже не приховують, що їх фінансує команда Віктора Балоги. Щоправда, противники та прихильники русинства не можуть дійти згоди щодо розміру цього фінансування. «За моєю інформацією, особисто Василь Петьовка виділив на проведення Європейського конгресу 10 червня 100 тис. грн» – заявляє Павло Федака. Петро Гецко наводить інші цифри: «Мер Мукачевого Василь Петьовка справді дав нам півтори тисячі гривень – так ми на проведення того Сойму витратили в 6 разів більше».

 

Але причетність особисто голови президентської канцелярії до фінансування руху русини заперечують. «Русинський рух фінансується за рахунок добровільних внесків, – наголошує той-таки Петро Гецко. – На Закарпатті є могутній прошарок середнього бізнесу. Це люди, в яких чистий прибуток становить $200– 300 на день. Їх настільки вже дістали міліція, податкова тощо, що вони радо підтримують нас. Фінансово – в першу чергу. І Балога тут ні до чого». Проте закарпатці, з якими вів розмову Тиждень, переконані: в організації Європейського конгресу русинів взяли участь комерційні структури, що належать родині Віктора Балоги.

 

Вже згадане рішення Закарпатської облради про визнання русинів було внесене фракцією «Наша Україна» (підконтрольна тому ж таки Балозі), підтримане Партією регіонів і угорськими фракціями (угорська нацменшина має свої представництва в місцевих органах влади). Загалом, за нього проголосували 72 з 90 депутатів. Те, що лобістом цього рішення облради був очільник президентської канцелярії, підтверджують і русинські активісти. «Визнання русинів пішло від Балоги, – ствердно киває Петро Гецко. – Ми фактично перед тією сесією, коли були визнані русини, поставили питання руба: або визнаєте нас, або ми припиняємо з вами будь-яку співпрацю».

 

Всі закарпатці, з якими спілкувався наш кореспондент, одностайні щодо русинства: це плацдарм для відступу. Мовляв, колись же таки Віктора Івановича знімуть із посади в Києві – а так у нього тут буде своя база. Сам голова президентської канцелярії, за даними Тижня, пояснює депутатам від НУ-НСу і соратникам по Секретаріату президента свою підтримку проросійського сепаратистського руху необхідністю «загравати» з Москвою. І запевняє, що в разі потреби зупинить русинське «самостійництво», оскільки в нього «все під контролем».

 

«Впевнений, що до кінця року ми вирішимо питання з автономією, – натомість переконує Петро Гецко. – В нас є 300 тис. заяв на легітимацію як русинів. Побачите – ми зробимо свою державу». Гецку вторить один із русинських лідерів Іван Петровцій: «Я вірю в те, що Україна як держава не відбудеться. А русинська держава обов’язково буде».