Я написала цей есей рік тому, напередодні татового Дня народження, 23 листопада. Ювілейного. Цьогоріч йому був би уже 51. Але татові назавжди 48. Едуард Садомський (позивний Прапор), головний сержант взводу управління розвідроти 3 окремої танкової Залізної бригади, загинув при виконанні бойового завдання 4 квітня 2022 року на Ізюмщині.
Я могла би купити квиток на потяг та обирати одну з Ремаркових історій. Читаних-перечитаних до затертості сторінок. Але тепер не обов’язково братись до Втраченого покоління, щоб пізнати війну. Тож шукаю ключі від авто.
Я могла би переглядати запити на бронювання поїздки в Блаблакарі. Але сьогодні не хочеться поринати в чужі світи. Ще свій – не звіданий і не загоєний.
Я їду додому з особливої нагоди – у тата День народження. Поки розігрівається авто, обираю маршрут. Дивно: довіряю незнайомцям, які позначають в додатку ділянки з заторами. Але іноді покладатись на інших – раціонально. А іноді – необхідно, щоб встояти. Не підковзнутися на руїнах. Вмикаю музику, додаю гучності – все ще сподіваюсь, що їй вдасться забетонувати думки. Але безнадійно. Вони просочуються крізь нотні тріщини.
Не проїхавши і пів шляху, я заблукала. Пропустила поворот. Помилка можлива, скільки б не їздила одним маршрутом. Помилка можлива, скільки б досвіду не нажила. Треба зупинитись, випити міцної кави. Видихнути, зібратись докупки.
Назбиравши сил для старту, рушаю далі. Вантажівка попереду сипле весь бруд, який на трасі залишає по собі дощ, мені в лобове. Що ж, іноді пересікти суцільну для кращої видимості не таке вже й погане рішення. Колись я мріяла залишатись незаплямованою – місію провалено. Я порушую правила. Свої та суспільні.
Дощ не стишується. Вулицю заполонив натовп. Чорні хустки, піксельна форма і жовто-блакитні вінки. Герої таки вмирають. Я навіть не знаю його імені, але завдячую йому життям. Пригальмовую. Сповільнююсь на думці про плинність життя та раптовість смерті. Про цінності та вибір. Про гордість та біль. Воїн назавжди залишається тут. Він вже вдома. Мені треба їхати далі.
Кілометрів сорок східніше стоїть авто кольору хакі. На чорних номерах. Хлопці зупинились перекурити. У них попереду довга дорога. І довга боротьба. Я бачу їх вперше і, напевно, востаннє, але молюсь, щоб кожен вцілів та повернувся. Їм так личить життя. Нам усім личить життя.
Я їхала і думала: як Бог обирає, кому ще жити, а кому вже час помирати. Що важче: втратити кінцівку чи побратима? Що страшніше: програти чи не дожити до перемоги? Аж поки мамин дзвінок не перервав музику, яка безсовісно не справлялась з поставленим перед нею завданням.
Я могла би везти татові подарунок. Але тато два роки тому загинув під Ізюмом. Везу йому себе.